Розділ 10

Скільки ж див у цьому світі і зараз я не тільки про паранормальне чи вигадане. У світі багато чудес, красот і явищ. Наприклад: “ висячі ” сади, піраміди, водоспади… Зазвичай Ілона думала саме про такі речі, вона вірила що також може створити щось прекрасне і це додавало їй оптимізму.

Після вчорашньої пригоди з дітьми, фотографіями і бабусями Ілона знову сиділа у схованці прямо біля мене і доїдала персиковий йогурт, це її улюблений. Ілона розповіла мені все що відбулося вчора.

– Всі прямо хочуть нам допомогти, – тихенько, але радісно заговорила Ілона.

– Ага, не бачу черги, – але Ілона мене не чула, вона літала десь у своїх думках.

<Нам би не завадило чарівне таксі, яке б появлялося і завжди відвозило нас туди, куди ми хочемо>, подумала Ілона і одразу ж почувся гудок машини. Наче ошпарені ми вибігли із схованки на вулицю і побачили там таксі.

– Клас, – тихо і захоплено промовила Ілона. – Я й не знала що я так вмію.

– Що вмієш? Ой, а хто викликав таксі? – проснулися в мені запитання.

– Не знаю, я просто подумала про нього і воно приїхало.

– Невже в тебе є і така сила? Ілоно, я захоплююсь тобою все більше і більше. Отак може і Умакра з’явитися, – кліпнула я Ілоні та вона схоже не зрозуміла жарту, сказавши:

– Добре, зараз спробую.

Ілона довго думала і уявляла Умакру в деталях, наскільки пам’ятала, але нажаль, нічого не вдавалось. Може це просто збіг обставин, те що таксі приїхало, може мама Ілони його викликала, ну мало що. Аж раптом двері таксі різко відчинилися і з водійського місця вийшов сам водій. Здається, це був привид у довгому… О Боже, серйозно? Привид був одягнутий у довгий чорний плащ з капюшоном.

– Прошу, сідайте, – раптом промовив привид привітним жіночим голосом.

– Хто ви? – в один голос поцікавилися ми з Ілоною.

Привид зняла капюшон і перед нами постав образ тієї старенької, яку вчора зустріла Ілона.

– О, так це ви?

– Ілоно. Ти її знаєш?

– Це та вчорашня… – Ілона зупинилась не знаючи як і сказати.

– Спогад, але можете називати мене Апою – усміхнулася старенька, – мама часто називала мене так.

– Куди ж ви пропали?

– Я й сама не знаю, мене постійно затягує в невідоме і я опиняюся в іншому місці.

– В моїх книгах написано щось про те, що привиди можуть переміщатись в інші місця, але тільки тоді коли захочуть, тай то не далеко, – Ілона намагалася щось згадати.

– Признаю, я не вмію це контролювати, але ж я не привид, а спогад і спогади не завжди вічні. Тож не гаймо часу на розмови. Не так давно, тобто вчора, одразу після розмови з Ілоною, я опинилась на кладовищі. Так от, в одному із склепів живе справжній привид, якийсь відомий родич наймогутнішого рятівника світу, і він має ще одне дзеркало, яке вам так потрібно, саме тому я і приїхала. І не хвилюйтесь дзеркало вже в мене.

– Невже ви його викрали? – знову в один голос вимовили ми з Ілоною.

– Ем… Позичила, – усміхнулась Апа.

– А таксі, чи у привидів воно також є? – наївно запитала Ілона.

– Звичайно ж ні, дурненька. Я знайшла його на звалищі, а привид якоюсь силою зробив так, щоб воно підкорялось мені і працювало як нове.

– Круто, тепер удача точно на нашому боці і доля підкоряється нам, – Ілона сплеснула у долоні від щастя.

– Ого, як розумно ти заговорила, дивись не накаркай. Ходімо знайдемо карту до лабіринту, ну і карту його самого і вирушаємо в путь.

****

Взявши обидві карти і дзеркало, Варо, Ілона і Апа відправились на пошуки першої частини скіпетра Екхерда, що знаходився у лабіринті мінотавра. Пройшовши крізь невелике дзеркало, ми опинилися біля самого входу. Навіть не увійшовши всередину і не озброєним оком було видно, лабіринт був неймовірно великим. Саме тоді Апа почала зникати і сказавши, що далі вона не зможе з нами пройти, просто зникла і ми стояли перед лабіринтом лише удвох. Перед входом стояла величенька така кам’яна плита, на якій викарбовано різні символи, подібні до тих, які були у заклинанні, яке прочитала Ілона. Як не дивно, але Ілона знову змогла прочитати написане і докладно переказала все нам.

–  Тут написано, – мовила Ілона і одразу заговорила віршами, як казкар.

– Як хочеш скарб свій віднайти

                                                       Не збудеться, що хочеш ти.        

Охороняє страшний звір

З копитами, лахматий він

Страшним здається та не вір

Лиш ззовні людожер цей звір.

– Ого, тут дійсно віршами написано?

– Ну, так. Принаймні, я перекладаю так як розумію. Але бачиш, кожен рядок написаний різним почерком, так дивно, але я так бачу і взагалі, чому тільки я це розумію?

– Не знаю, але і так добре, – я почала нишпорити по кишенях, – де я поділа карту? А, точно, вона ж у тебе, – повернулася я до Ілони, але не побачила на ній навіть сумки. – Стоп, а де всі наші речі? Ілоно, це ж ти їх несла.