Зустріч з незнайомцем

- Пити, я хочу пити. Допоможіть хтось будь – ласка. Води.... 
Дорослий чоловік лежав на землі в лісі. Все його тіло було понівечено в шрамах та ранах. Здавалося, що хтось жорстоко познущався над ним протягом тривалого часу. На обличчі було важко не помітити чисельні гематоми, а з роту безжалісно йшла кров. На деяких місцях була вже засушена кров, яка прикипіла вже до тіла. Чоловік спробував підвестися, але в нього нічого не вийшло. Після цього була ще одна спроба, але також виявилося марною. Все тіло здавалося ватним і не хотіло вставати. Чоловік тяжко зітхнув і вже був готовий прийняти смерть, яка мала наступити від спраги. Він не знав скільки лежав тут, взагалі нічого не пам’ятав. У голові панувала суцільна дірка. 
Раптом біля чоловіка з’явилася велика чорна собака. Вона швидко підбігла до нього і почала обнюхувати з усіх сторін. Чоловік не мав жодних сил, зоб відігнати її і подумав, що якщо його уготовлена доля померти від пащеки цієї собаки, то нічого вже не зміниш. Яка різниця від чого помирати? 
- Бакс,  ти де подівся?  
Через декілька секунд з’явився літній сивоволосий чоловік з відром у руках. 
- Ось тобі й на. Сходив за грибочками. – дідусь швидко підбіг до пораненого. – Ой що ж робити. 
- Води... – тільки і зміг видавити чоловік. 
- Де ж я візьму воду зараз? Гриби тільки є. Ой йой. Хто ж тебе так. Так зараз я збігаю в село за підмогою. Бакс стережи. 
Собака слухняно сіла біля пораненого і вже не зважала на нього абсолютно. Вона просто дивилася вдалечінь і була готова боротися з небезпекою, яка могла виникнути. Її завданням було ге підвести господаря, який дав їй завдання стерегти. 
Чоловік втомлено дивився в небо. Його знайшли і зараз йому допоможуть. Все буде добре. Чоловік знову почав атрачати свідомість і абсолютно втратив відлік часу і здатність щось усвідомлювати. Він отямився лише в той момент, коли відчув біля своїх губ пляшку з водою. А потім знову тьма. 
... Він відкрив очі. Зверху – біля стеля. Це палата лікарні. Поруч стояли ще 5 ліжок і 3 чоловіків було в приміщенні. Чоловік тяжко зітхнув і відчув біль в серці. У палату зайшла рудоволоса медсестра. 
- О вже отямилися. Як ваші справи? 
- Живий як бачите. 
- Хвилинку, я зараз лікаря покличу. 
- Та я і не спішу нікуди. 
- Жартуєте. Отже, справі все добре. 
Через декілька хвилин зайшов лікар – статний чоловік в окулярах. 
- Доброго дня. Ви мене не пам’ятаєте. Це не дивно, бо коли вас привезли, ви були в такому стані, що важко словами передати. 
- Та й зараз не краще. 
- Нічого все пройде. На вашому тілі велика кількість гемотом, побої, пошкоджені внутрішні органи, зокрема печінка. 
- Лікарю, не треба мені це все перераховувати. Сам все бачу.  
- Ви повинні розуміти, що я маю звернутися в поліцію і заявити про ваші травми. Ви пам’ятаєте хто це зробив? 
Чоловік закляк на місці і почав довго думати і через деякий час сказав: 
- Ні. 
- Вибачте, мені потрібні ще ваші дані. Поліція ще має допитати вас. Я маю зателефонувати вашим родичам і повідомити хоч про місцезнаходження. 
- У мене немає нікого. 
- Ну тоді для відомості все одно треба дані. 
- Добре, скажу. 

Минуло декілька днів. Чоловіка виписали з лікарні, він вийшов на вулицю. У порівнянні з тим станом, який у нього був, зараз усе було просто чудово та легко. Проте він перебував у незнайомому провінційному містечку у Київській області, а потрібно знову було їхати в столицю. Чи хотів він туди? Ні, бо знав, яка доля чекатиме на нього там. Але що залишалося робити?  
Раптом він помітив ту саму чорну собаку, яка була і декілька днів тому в лісі. Дивно, але йому закарбувався в пам’яті цей пес на ім’я Бакс. Бакс швидко підбіг до чоловіка немов до старого знайомого. 
- Гей, привіт! – чоловік почав гладати собаку за вухо. – Ти як, Баксе? 
Собака спокійно схилила голову. 
- Звідки ви знаєте як його звати? Я вас у нашому селищі ніколи до цього не бачила. 
Чоловік озирнувся і побачив молоду темноволосу красиву дівчину, яка тримала в руках велосипед. Це була така несподівана мить, коли здавалося, що все навколо перестало існувати. Саме про такі моменти кажуть, що побачив і забув про все навколо. Її обличчя було немов воєвниче та відчайдушне. Чорні сміливі очі, волосся немов темна смола, яке було кучеряве та розліталося в різні сторони, навіть, коли подує якийсь легенький вітерець. 
- Ей! Ви мене чуєте? 
- Так... То довга історія. А чрму питаєте? 
- Бо це мій пес, тому і питаю. Баксе, йди сюди. 
- Ви дуже гарна. 
- Не треба далі, але дякую за комплімент. 
Дівчина вже повернула велосипед у зворотню сторону, щоб йти, але раптом різко повернула назад. Було видно, що її осяйнула якась думка. 
- Зачекайте, це ж вас напевно мій тато знайшов тоді в лісі. Так все сходиться... 
- Це був ваш тато? Передайте йому подяку. Він врятував мене. Важко уявити, що було б, якби не він. 
- Не передам. Самі йому це передасте. 
- Тобто? 
- Я запрошую вас до нашої хати. Мій тато досить сентиментальна людина і дуже хвилюється за всіх, намагається допомогти. Коли він вас знайшов тоді в лісі, то справді почав хвилюватися за вас, тому і завіз у лікарні. У нього після того були справи в іншому місті, тому його не було вдома, а так можете не сумніватися, що він би провідував вас би щодня.  Тому ходімо. 
- Але я очікую на автобус... 
- Та Бог з ним тим автобусом. Встигните ще, через декілька годин поїдете. Мені страшно уявити, що буде, коли тато дізнається, що я бачила вас і не запросила додому. 
- Ну добре, вмовили. 
- Йдемо тут, недалеко. До речі, я Оля. 
- Назар. 
Дівчина мило посміхнулася йому у відповідь і вони рушили. Всю дорогу вони просто мовчки йшли, але було помітно, що дівчина хоче запитати щось в чоловіка, але все ніяк не наважувалася. 
- Вибачте, але що з вами було в лісі? 
- Мене побили. 
- А хто? Потрібно ж їх знайти! 
- То погані люди, але вже нічого. Все буде добре. 
- Ааа. – дівчина здивовано підняла брів. – Ми вже якби прийшли. 
Пара з собакою підійшли до подвір’я, де розміщувалася хаиа. Загалом подвір’я знаходилося на маленькій вуличці, яка  коріше нагадувала село, де кожні господарі тримали якесь своє власне господарство. Це була досить проста невелика цегляна хата. На подвір’ї було досить багато дерев, що скоріше нагадувало певний багатий сад. Це були абсолютно різні дерева з усілякими плодами.  
Біля хати стояв чоловік, якого Назар одразу впізнав. Це був той самий рятівник. 
- Тато, ти лише подивися, кого я привела. Впізнав? 
- Доброго дня! – привітався Назар. 
- Це ви? Як здоров’я? 
- Та добре, виписали. Додому повертаюся, але ось Ольга привела мене до вас. Я хочу подякувати вам за те, що врятували. 
- Все все, не треба подяк. Ви живі і це найкраще, що може бути. Проходьте швидко до хати. Зараз дружина стіл як накриє. 
- Вибачте, це не дуже зручно х мого боку. 
- Незручно стояти в порозі, а в хаті досить затишно.  До речі, я Івн. 
- Назар, приємно. 
Чоловіки потиснули міцно одне одному руки і зайшли до хати. Назара провели до вітальні і він  одразу звернув увагу на інтер’єр будинку. Всі кімнати були оформлені в українському стилі. На стінах красувалися вишиванки, а на  полицях знаходилися різні булаву, українська література. На стінах висіли також різні фото, на яких був зображений фронт та військові. Назар довго стояв і дивився на всі ті зображення, поки Іван  з донькою щось метушилися і бігали туди сюди. Незабаром до вітальні зайшла жінка, яка виявилася дружиною Івана. Це була досить усміхнена жінка Христина , яка була схожа на типову господиню і від неї одразу повіяло якоюсь добротою і підтримкою. Вони мило привіталмся і сіли за стіл. Стіл був досить щедро накритий: там були і вареники, і голубці, і сало. 
Назар одразу відчув теплу домашню атсїмосферу, від якої так і віяло неймовіним затишком. Оля, Назар, Христина і Іван сиділи за столом і мило розмовляли. 
- Так от. У мене своє господарство. Я маю свою власну пасіку, декілька тварин для розводу. Важко, звісно, буває, але що поробиш. Таке життя... 
- Так.... Я бачу у вас на стінах різні фото з АТО. 
- Так, ми займаємося волонтерством. Не можемо сидіти на місці, поки наші хлопці воюють, захищають Батьківщину. Мій син зараз там... 
На цих словах на очах Христини з’явилися сльози. Було видно, що жінка переймається долею сина і це є дуже болючою темою для всієї родини. Навіть голос Івана затремтів. 
- Він безвісти зниклий уже два місяці. – тихо мовила Оля. 
- Він не зниклий, а живий. Не смій говорити ці слова при мені. – Христина одразу різко глянула на доньку. 
- Добре, мамо, вибач. 
- Назаре, розкажіть краще про себе. 
- А що розповідати? Я живу в Києві, вивчився на інженера, працював на фабриці, зараз тимчасово поки ні. А після цього випадку взагалі потрібен якийсь час на відновленням. 
- А вже знайшли нападників на вас? 
- Поліція приїжджала в лікарню, вже брала мої свідчення. Але я нічого не пам’ятаю. 
- Ох, мене теж викликали у поліцейський відділок,. Шкода, звісно, що у низ надзвичайно мало шансів на те, щоб знайти винуватців, як в принципі у нас у країні сьогодні. 
- Дуже дивним є той факт, що Ви, Назаре, не пам’ятаєте про те, хто ж вас так побив. Навряд чи на просту людину просто так нападуть. 
- Ну тоді, Ольго, спішу вас повідомити, що цей випадок є саме таким. 
- Ну ну. – Оля недовірливо кивнула головою. 
- Назаре, не звертайте увагу на мою доньку. Вони минулого року завершила навчання на факультеті журналістики  і зараз вона уявила себе великим журналістом, який проводить дослідження. 
- Взагалі я працюю редактором стажером в онлайн журналі. 
- Так так, кожного дня сидить, там якісь статті пише. 
- Ну тато, не починай. 
- Зараз ще я займаюся пошуками помічника по господарству, бо самі вже не справляємося. Роботи просто непочатий край. 
- Можливо, тоді я підійду на цю роль?  
- Ви? 
- Так, мені потрібна робота. У Києві мене нічого не тримає, а зараз мені терміново потрібна зміна обстановки. 
- А знаєте чому б і ні? Ми вам і кімнату одразу виділимо. Ти мені, Назар, таким хорошим чоловіком здаєшся.  
- Дякую, що я робив би без вас. Ви є просто моїм ангелом охоронцем. 
- Та перестань ти. Христя, підготуй кімнату. 
- Добре, любий. Назаре, ходімо я покажу вам вільну кімнату . 
Коли Назар з Христею, тільки вийшли, Оля одразу швидко зло мовила батьку: 
- Тату, ти взагалі в своєму розумі? Твоя доброта тебе погубить. 
- Що я зробив не так? 
- Ти його абсолютно не знаєш. Він для мене є якимось дуже мутним. Ця вся історія не зрозуміла. Ти береш собі в помі ники абсолютно сторонню людину, не знаючи нічого про нього і поселяєш його у наш будинок. Я в шоці. Чим ти думаєш? 
- Олю, ти забуваєш, хто я і починаєш відчитувати мене як останнього школяра. Я знаю, що я роблю, тому не потрібно прдявляти жодних претензій. 
- Попроси хоч його документи. Тато, це обов’язковопотрібно зробити. Не потрібно бути таким наївним і так довіряти усім людям. Це погубить тебе. 
- Скільки я тебе вчив і схоже, що все марно.  Допомагай ближнім завжди і у всіх ситуаціях. 
- Все досить, я говорю тобі про сучасні реалії життя, але схоже, що ти просто мене чуєш. 
- В кого Олю, ти така?  
- Я просто не можу, я ще винною виявилася. Ось прокинешся завтра і виявиш, що зникли речі і я тобі тоді скажу, що я тебе ж попереджала. Якщо ти взагалі прокинешся! Хто зна що можна очікувати від цієї людини. 
- Доню, я розумію, що ти журналіст і працюєш якраз з складними ситуаціями, але це зовсім не то. 
- Життя покаже. 
Раптом у кімнату зайшов Назар. Чоловік тримав у руках паспорт. 
- Вибачте, випадково почув вашу розмову. Оля справді є правою, ви не можете брати на роботу незнайому людину без докумнтів, тому ось мій паспорт. Він був зі мною ще з лісу. Нехай паспорт буде у вас. Повірте, я ніколи не заподію шкоду тим, хто врятував мене. Спішу вас в цьому завірити. 
- Дякую, Назар. Ходімо домовимося про оплату і обговоримо ваші обов’язки. 
- Йдемо. 
Назар з Олею обмінялися поглядами і дівчина зло блимнула очима на чоловіка. Якби поглядом можна було б спалити, то на місці чоловіка залишився би попіл.