Дім

Дім

«Народження… Дитинство… Школа… Юність… Інститут… Робота… Сім’я… Діти… Онуки…Смерть…

У життя є дві сторони – біла та чорна.

Життя – це театр, і всі ми в ньому актори.

Життя прожити – не поле перейти.

У житті треба думати лише про самого себе.

Правила… Принципи… «Ні, я цього не зроблю…» «Ні, мені це не потрібно…»

Боже, який паскудний день!»

Лежу в ліжку. Заплющені очі. Жахливий настрій тягне до сну. Різного змісту думки погіршують моє самопочуття. Треба вставати. Котра година? Уже дев’ята. Можна ще полежати. Вихідний. Та ні, щось не хочеться.

Встаю. Підходжу до вікна. Звільняю його від важких і темних штор. Сіре світло залило мою кімнату. За вікном стояв сірий день. Який жах!

Виходжу зі спальні. До ванної кімнати. Стою перед дзеркалом, спершись на вмивальник. При тьмяному сірому світлі на мене дивилося стомлене сіре обличчя. Темно-сірі стомлені очі казали: «Ми не виспалися. Іди спати.» Вмиваюся.

Треба поїсти. Іду на кухню. Що їстиму? Вівсянку. Уже як звичка. Навіщо щось вигадувати? Починаю готувати. На мить повертаю голову до вікна. Сіра людина проїхала на велосипеді, сіра собака пробігла, сірі хмари стають усе більші та більші. Жах!

Починаю снідати. Темно-сіра тарілка з сірою масою викликали відразу. Але, відчуваючи голод, я вирішую з’їсти свій сніданок. Пройшло п’ять хвилин, я залишаю свою їжу.

Іду до свого кабінету. Проходжу по коридору. Темно-сірі стіни пригнічували мене ще більше, стискали мене, хоча вони знаходилися одна від одної на два метри.

Темно-сірі двері. Тільки вони відділяли мене від мого кабінету. Відчиняю їх. Входжу. Мене охоплює страх. Страх того, що я не встигну зробити заплановану роботу: перевірити купу паперів, рахунків, написати невідомо скільки звітів. Мені все ще хочеться спати, але обов’язок каже: «Йди працюй!» Сідаю за чорний стіл. На ньому лежала моя робота – декілька стопок сірих паперів. Навпроти мене, на іншій стороні моєї робочої кімнати, було широке вікно. За ним хмари почали темнішати, на вулиці нікого. Напевно, дощитиме. Жахлива погода.

Починаю зосереджуватися на роботі. Перебираю папери, щось занотовую. Відчуваю втому. На мить заплющую очі. Чую: телефон дзвонить. Виходжу з кабінету. Проходжу по коридору. Заходжу до вітальні. Беру слухавку.

-Алло!

-Алло! Привіт! Це я – Лев. Ми тут з колегами збираємося з’їздити до озер. Ти з нами?

-Ні! Я не можу. Купу паперів треба перебрати.

-Що ти кажеш?! Кидай роботу! Повеселимося.

-Я кажу, що НІ!

Кидаю з гнівом слухавку. Навіщо мені відпочивати? Сон – це відпочинок. Іншого немає. Весь інший час – це робота. Я працюю цілий рік, всі 365 днів. Як вони можуть казати мені про якісь розваги?

Моя лють зростала.

Треба повертатися до роботи. Сідаю за стіл. Вирішую перевірити електрону пошту. Вмикаю комп’ютер. Бачу: «У Вас одне надіслане повідомлення.» Натискаю «прочитати». Читаю:

«Привіт. Швидко приїжджай!!! Твоя присутність дуже потрібна. Мати в істериці. Я також. Батько помер. Будь ласка, приїжджай якомога швидше!»

Що?!! «Приїжджай якомога швидше!» А як же робота? Ні, не поїду. У цьому світі кожен сам за себе! Помер, то нехай земля йому буде пухом, хай спочиває з миром. А їхати не буду. У мене тут робота. Кинути все так я не можу. Все! Відповідати на лист не буду!

Повертаюся до роботи. Треба написати купу звітів. Спочатку перший, другий. Закінчую третій. На мить піднімаю очі до вікна. Бачу: хмари почорніли. Чую звук грому. Погода погіршується. Який жах!

Перевіряю звіт. Читаю:

«… Отже, після всіх проведених підрахунків і спеціальних заходів підвищити продуктивність нашого відділу допоможе змінена принципів, відпочинок і тижнева поїздка до сім’ї.»

Що? Це не мої слова. Перероблюю. Перевірка. Ні! Це не те!

Треба зосередитися. Ні, я не можу!!!

Може, кави випити? Так. Так працюватиметься краще.

Іду на кухню, але чомусь повертаю до вітальні. Привертають мою увагу настінні сімейні світлини. Брат. Сестра. Батьки. Наші спільні фотографії. Як же це було давно. А коли саме? Не знаю, не пам’ятаю. Це були щасливі часи.

А зараз у мене щасливі часи?

Про що я згадую? Про що я думаю? Жах! Жах!

Забувши про каву, повертаюсь до кабінету. Працювати! Папери! Звіти!

Пишу, перевіряю – не виходить. Перероблюю – не те. Знову, знову, знову. Та що ж це таке! Жах якийсь! Усе ті ж самі слова: про принципи, про відпочинок, про батьків.

Так, спокійно! Заспокойся! Усе добре! Ні, не добре! Чому не виходить?

Знову чую грім. За вікном хмари стали чорнішими, почав лити дощ, десь блиснула блискавка.

Кімната почала темнішати. Темно-сіра, потім темно-темно-сіра, далі чорна.

Весь мій дім став чорним.

Сиджу за столом. Намагаюся зосередитися на роботі. Раптом блиснула блискавка. І з її світлом я бачу на сірому папері чорним чорнилом частину фрази: «… змінена принципів, відпочинок і тижнева поїздка до батьків».

«Дім – робота, дім – робота, дім – робота. Це замкнене коло. Хто? Я – суцільна чорна маса. Де я? Я у суцільній чорній масі, у чорному квадраті, у чорному кубі. Це замкнене коло: дім – робота, дім – робота, дім – робота.»

- Боже, що це взагалі зі мною? Хто в цьому винен?

З розпачем кладу голову на стіл. За вікном блиснула блискавка. Чую звук грому.