Музика старої історії

Музика старої історії

Наш світ настільки великий, скільки в ньому цікавих історій. А їх багатенько. І всі за наше життя ми не зможемо прочитати. Але деякі нам все ж таки вдасця. Адже книга може навчити, надихнути будь-кого. Тому я сподіваюсь, що вам, любі читачі, ця розповідь дасть багато задоволення, а також розчулить вас.

Це було давно, десь у 1910 – 1914 роках.

Ранок в одному із містечок Великобританії починався, як завжди, звичайно. Яскравий світанок першим завжди зустрічає міський парк зі своїми кривими доріжками та столітніми деревами. Денне життя починають комахи, які щойно прокинулися від зимової сплячки і вже готові почати свою тяжку роботу. Парк у повному розпалі живе за своїми правилами, а містечко тільки-тільки починало прокидатися під звуки чарівної скрипки місіс Тод. Її тиха та спокійна музика була чутна усім жителям містечка і нікому не набридала. Кожному, напевно, сподобалося б прокинутися під чарівну гру скрипки. Краще не можна було вигадати!

Місіс Тод дуже талановита жінка. Вона скрипачка, грає з дитинства. Скільки нервів, ночей недоспали батьки для того, щоб навчити її, їхню доньку, грати на скрипці. І їхні старання не пройшли даремно. Тепер музику жінки чує все містечко. Ранком – прокидаються, ввечері – лягають спати тільки під звуки її гри. Її музика така ніжна, спокійна, чуттєва, як вона сама.

Ранок вже минув. Опівдні місіс Тод допомагала старій місіс Ремм обирати квіти для її кухні. Прийшла додому, почала готувати обід. Тим часом у будинок зайшов її чоловік, містер Тод.

- Мері, ти де? – бігаючи по будинку, кричить містер Тод.

- На кухні, - відповіла жінка.

Чоловік вбігає на кухню і починає обіймати місіс Тод.

- Мері, люба, я дуже радий тебе бачити! Ти собі не уявляєш, яка у мене новина.

- Лейне, я також рада тебе бачити! І що ж за новина? – сказала Мері Тод.

- Мені запропонували відправитись в експедицію до Південного полюсу. І…

- І ти погодився?

- Так.

- Я рада за тебе. Але це небезпечно. Ти розумієш, що ця експедиція буде важкою?

- Звичайно. Я згоден, робота буде виснажливою. Ти уяви собі, який ми внесок у науку зробимо.

- Але скільки років мені тебе треба чекати? Це ж буде довго.

- Близько двох з половиною років.

- Ага… Ну годі! Зараз я пропоную пообідати. Що скажеш?

- Добре, я згоден. Тільки після обіду ми обов’язково підемо у парк, - відповів Лейн Тод.

Мері не відмовилася від забаганки чоловіка, бо вони часто після обіду прогулюються парком. Це у них така чи звичка, чи традиція. Подружжя ще молоде, тому вони часто ходять кудись гуляти.

Як і завжди, містер і місіс Тод після обіду прогулювались парком. Вони сіли в човен і почали пливти озером. Мері Тод взяла з собою на прогулянку скрипку, бо добре знала, що від краси парку вона може отримати натхнення для гри. Цього разу сталось теж саме. І знову музика почала лунати по всьому містечку. Це було справжнє свято для кожного вуха. Мері грала з такою любов’ю та теплотою, що кожен міг відчути її настрій, просто почувши її скрипку.

Минули день, вечір, декілька місяців. Вже час Мері відправляти чоловіка в експедицію. У міському порту люди з музикою, шумом, радістю відправляли корабель «Тера Нова» у далеке, але захоплююче плавання. Там була місіс Тод, яка з гордістю проводжала свого коханого на корабель. Додому вона поверталася в звичайному настрої. Ввечері містечко заснуло під звуки скрипки жінки.

Наступні місяці місіс Мері Тод жила звичайним життя: допомагала місіс Ремм, ходила до парку, грала на скрипці. І тільки раз у місяць жінка припиняла хвилюватися, бо отримувала листи від містера Тода. Для неї було справжнє свято, коли приходив листоноша. Останнє послання було таке:

«Люба Мері!

Дуже радий писати тобі цей лист. Зі мною все добре. Наша команда вже збирається сісти на континент і далі продовжити експедицію. На жаль, я більше не зможу надсилати тобі листи, бо не матиму можливості та часу. Чекатиму з нетерпінням, коли зможу потрапити додому, обійняти тебе та почути твою музику. Люблю тебе!

Твій Лейн 30. 09. 1911»

Прочитавши лист Мері зраділа, бо зовсім скоро вона зможе побачити його, свого чоловіка, але її не лишало хвилювання, бо все може бути.

Жінка кожен день грала на скрипці, і кожен раз її гра була різна. Одна мелодія була швидка та весела, інша – тиха та хвилююча. Це залежало від її настрою. Кожен день місіс Тод брала інструмент, виходила до парку плавати човном по озеру. І щоразу Мері сподівалася, що ось-ось Лейн з’явиться і крикне: «Мері, люба, де ти?» А вона йому у відповідь: «Я тут!» Але її сподівання були марними. Все частіше і частіше місіс Тод хвилювалася за свого чоловіка. Все частіше і частіше вона думала: «Тут щось не так. З ним щось сталося. Може… Ні! Цього не може бути».

Після отримання останнього листа минув майже рік. І цей час для жінки минув як вічність. Її музика ставала все сумнішою і сумнішою. Мері більше часу проводила в парку. Минули ще два місяці…

Місіс Тод сиділа дома і налаштовувала свою скрипку. Неочікувано для неї хтось задзвонив у двері. Жінка підійшла до виходу і відкрила двері.

- Добрий день, місіс Тод! – звернувся до неї хлопчик-листоноша

- О, Джеку, це ти? Добрий день! Що нового? – сказала Мері

- Вам лист і новий випуск газети.

- Велике дякую!

Місіс Тод взяла лист і газету, пішла у кімнату. Сіла біля комина, відкрила конверт і почала читати:

« Шановна місіс Тод!

Хочу Вам повідомити, що Ваш чоловік, містер Тод, який брав участь в експедиції в Антарктиді, замерз. Мої співчуття».