Перемога

Останні дні перед вильотом здалися вічністю, наповненою тремткою невизначеністю. Лише за три дні до призначеної дати ми, нарешті, з холодним від передчуття серцем, знову опинилися в паспортному столі на Контрактовій площі. Я увійшла до кабінету, міцно притиснувши до грудей дитину, наче шукаючи в ній опори. І ось – диво, в яке я вже не вірила, сталося. На столі лежав мій новий закордонний паспорт. Ця маленька книжечка була нашим золотим квитком у майбутнє.

Прощання на київському вокзалі було гірким. Мама стояла на пероні, збентежена і знесилена, закутана в пальто, незважаючи на погоду. Її очі говорили краще за будь-які слова: «Прости, що не можу бути з тобою до кінця». Я розуміла – ця подорож убила б її. Її хворе серце не витримало б ще однієї дороги, і в цьому прощальному погляді я читала не лише смуток, але й благання: «Нехай щастить».

Моєю опорою став Петро Федорович. У Шереметьєво вся його мужність розтанула в повітрі, напоєному тривогою. Він раз по раз перевіряв документи, а потім, стиснувши зуби, пішов до стійки митниці. Я бачила, як він, хвилюючись, розмовляв з офіцером, як його обличчя напружувалося, поки він перевіряв останні формальності. Коли він повернувся з усмішкою полегшення і кивнув: «Усе гаразд, літайте», – я зрозуміла, що ця людина стала для нас справжнім ангелом-охоронцем.

Самотній політ пройшов у тумані втоми. Я намагалася заснути, щоб не відчувати ваги минулих тижнів, але перед посадкою маленька Сузі розплакалася, і мені довелося блукати з нею по проходу, шепотіти заспокійливі слова, яких сама так потребувала.

А потім почалося найважче – чекання. Ми вийшли з літака в зал прибуття, і на нас дивилися сотні чужих очей. Я, знеможена, притискала до себе дитину, вага якої здавалася справжнім каменем. Мій погляд метушився по натовпу, шукаючи єдине обличчя. Але Едуарда не було видно. Паніка, холодна і гостра, стисла горло. «Де він? Невже щось сталося?»

Дитина почала вириватися, а мої руки, знеможені багатоденним напруженням, тремтіли і не слухалися. Я змушена була спустити її на підлогу, але й сама ледь трималася на ногах. Ноги стали ватяними, у вухах дзвеніло. Я думала, що ось-ось впаду, що мої сили вичерпані до дна. Зробивши ще кілька кроків у цьому людському морі, я вже майже не сподівалася.

І тільки тоді, коли відчай був готовий проковтнути мене, натовп немов розступився. До мене пробився чоловік. Це був він. Виснажений, з очікування в очах. Він підійшов, мовчки обняв, поцілував, взяв на руки нашу  доньку.

Мені стало миттєво легше, ніби з моїх плечей звалилася гора. Але тіло, звикле до напруги, раптом здало. Я ледь не впала, відчуваючи, як земля хитається під ногами. Емоційна гребля прорвалася, залишивши пісок у кістках. Я приїхала. Усе було позаду.

За вікном аеропорту ллявся дощ, небо затягнули похмурі хмари. Але навіть ця негода не могла забрати у мене головне. Ми були разом. Ця дощова погода була лише останнім штрихом у нашій важкій, але переможній дорозі додому. Це була не ідилія, а важко здобута перемога. І ми були готові до наступного кроку, яким би складним він не виявився.

Епілог

І ось, перегортаючи сторінки минулого, я дивлюся на ту молоду жінку з далеких дев'яностих — знесилену, налякану, але з вогнем надії в очах. Я згадую всі ті черги, поїздки, прохання, тривожні ночі та холодні приміщення аеропортів. І розумію, якою ж мужньою я була тоді. Ця мужність була не лише моєю. Вона була соткана з підтримки моїх близьких.

Моя мама, яка своєю німою любов'ю та благословенням на порозі була моїм єдиним твердим грунтом. І Петро Федорович, чия солідарна чоловіча допомога та щира пересторога в останню мить стали тим міцним плечем, на яке можна було спертися. Я завжди буду пам'ятати їх як самих близьких, самих рідних людей, тих, хто не дав зламатися в найскрутніші години.

І не дивлячись ні на що, з висоти прожитих років, я розумію: їхати мені не потрібно було. Повертатися назад — не було шляхом. Бо далі сталися події, які надали мому життю нового, глибшого сенсу. У мене народилася друга дочка, і моє життя, наче дерево після суворої зими, випустило нові пагони і набрало інших, яскравіших фарб.

Але це — вже зовсім інша історія. Історія нового життя, нових випробувань і нових перемог, які чекають на свою чергу в наступній частині цієї Книги.

Кінець другої  чактивних книги На острові.

Далі  буде.