Міцна опора

'ята година ранку. За вікном ще панувала непроглядна, густа темрява, коли я обережно, аби не розбудити маму й дитину, що спали солодким сном, почала збиратися. У повітрі висів туман, змішаний із запахом нічного міста та моїми тривогами. Автобус чекав на мене у цій передсвітанковій порожнечі.

Дорога була справжнім випробуванням. Автобус, набитий людьми, нагадував консервну банку. Мене притиснули до скла, я довгий час стояла майже на одній нозі, але я все терпіла. Ця тілесна незручність була нічим порівняно з метою, що вела мене вперед — посольством Куби на Львівській площі.

Метро, потім тролейбус, і ось я — стою навпроти сірої будівлі з прапором. Тільки почало світати. Я чекала біля воріт, відчуваючи, як від хвилювання та холоду дерев'яніють ноги. Рівно о дев'ятій я підійшла до масивних дверей, набралася сміливості, натиснула кнопку зв'язку і видишила: «Добрий день». Двері з гудінням відчинилися.

Всередині мене зустріла стримана секретарка, а потім і сам консул. Я розповила свою історію, виливаючи накопичені тривоги. Вони вислухали, але відповіли спокійно і категорично: з їхнього боку все зроблено, хвилюватися не варто. Єдина моя задача тепер — оформити новий закордонний паспорт. Вихід був лише один: паспортний стіл. Їхні слова не принесли спокою, лише знову занурили в океан невизначеності.

Щоб почути його голос, я поїхала на Хрещатик, у головпоштамт. Це був острівець зв'язку з тим світом, де чекав на мене мій чоловік. Я заплатила за п'ять хвилин розмови, серце билося так, наче хотіло вистрибнути з грудей. Автомат з'єднав мене з сусідами. «Швидше, будь ласка, покличте його!» — майже благала я. Поки вони бігли, поки він ішов до апарату, дорогоцінні секунди танули, наче крижини на весняному сонці. Нам вдалося поговорити лише дві хвилини. Я ледве встигла пояснити, що трапилася затримка, що потрібен новий паспорт. Його голос, хоч і віддалений, був рятівним кругом: «Я чекатиму. Через два тижні, на наступному рейсі».

Поверталася я додому вже вночі, знесилена, але з маленьким вогником надії в душі. Мама зустріла мене на порозі, в її очах читалося питання, яке вона боялася озвучити. «Що трапилося?»

Я розповіла все,ділячись з нею тягарем новини, що завтра зранку — новий штурм, цього разу паспортного столу біля Контрактової площі.

Мама швидко налила мені чашку гарячої кави з молоком. Я ковтнула кілька пекучих ковтків, а вона подивилася на мене своїми великими, добрими оченятами, в яких читалася вся материнська любов.

«Все добре,— сказала вона, ніби заговорюючи тривогу. — Будемо далі. Ми все вирішимо».

І я подумала, що з такою опорою можна вистояти все. Наступна сторінка чекає, щоб її написати.

Цього разу наш шлях продовжився далі, за межі звичного міста. На Контрактовій площі нам лише розвели руками: «Їдьте в обласний паспортний стіл». Двохслівна відповідь, що змусила нас купити два простих паперових квитки на електричку і поринути в невідомість.

День здавався сірим і навіть повітря було важким від передчуття. Електричка, набита такими ж, як ми, замученими людьми, гойдалася на стиках рейок, а за вікном невпинно накрапав осінній дощ, заливаючи брудном сірого неба. Дорога від станції видавалася нескінченною. Я несла нашу дитину, втому і вагу якої відчувала кожною клітиною тіла. Моя мама, міцна і незламна, час від часи брала її на руки, даруючи мені хоч декілька хвилин перепочинку. Ми йшли цими безликими вулицями, мовчки, економлячи сили, наші плечі промокли від осінньої вологи.

Обласний паспортний стіл виявився таким же сірим, як і весь той день. Біля його дверей тіснилася черга — живый ланцюг з стомлених облич, кожне зі своєю бідою. Ми стали в кінець. Дві години, німі й заціпенілі, ми простояли на затерплих ногах, прислухаючись до шепоту чужих проблем і відчуваючи, як надія повільно витікає з нас, наче пісок.

Але коли настала наша черга, сталося щось неможливе. Жінка, що приймала документи, підвела втомлений погляд спочатку на мене, потім на мою матір, і нарешті — на дитину, що мирно дрімала у мене на руках. У її очах, втомлених від потоку чужих лих, митьми блиснуло щось людяне — розуміння. Мама, не витримавши, почала благати, її голос тремтів від відчаю та надії одночасно. Ми розповіли про дві неділі, про літак, про те, що чекає там, за кордоном.

Жінка мовчки кивнула. «Документи зазвичай роблять за місяць, — тихо сказала вона, оглядаючись. — Але... можливо, зроблять і за два тижні. Приїжджайте такого-то числа. Я передам у Київ, на Контрактову площу».

Це була не перемога, але це була життєва ниточка. Змучені, зовсім без сил, ми поїхали додому. Знову електричка, дощ за вікном, і гнітюча тиша. Ці п'ять днів безперервних бігання здалися вічністю. Ми виклалися повністю, але до кінця так і не знали — встигнемо чи ні. Ті часи, 90-ті, все було примітивно і непевно: довгі черги, бумажні листочки замість електронних записів, і людська доброта була єдиною валютою, що могла прискорити бюрократичну машину.

Поверталися ми вже в сутінках, промокші, з затерплими руками, але з маленьким, ледве теплим вогликом надії в душі, що запалила в нас та незнайома жінка за шибкою тумбочки. І ця надія була єдиним, що гріло нас у холодному вагоні електрички, що везла нас додому, вночі.