Невдала спроба вильоту

Ось і пройшов час. Моя Сузана повністю одужала, і я, нарешті, змогла забрати документи, отримати свій ідентифікаційний номер і врегулювати питання в посольстві. Сума за проживання більше ніж на три місяці в Україні приголомшила мене; це був фінансовий удар, який спустошив мою кишеню, забравши майже всі гроші, відкладені на дорогу.

Час повертатися додому наближався. У мене був наперед куплений квиток «туди і назад», але з пересадкою через Москву — прямих рейсів просто не існувало. Мама, несамостійно, а завдяки Петру Федоровичу, вирішила цю проблему. Саме він купив нам усім залізничні квикти, включно з собою, маючи намір заїхати до своєї доньки, що жила неподалік від Москви.

Того осіннього ранку, коли повітря пахло вогкістю і першим холодом, ми вирушили на вокзал. Таксі ми не кликали, обійшлися громадським транспортом, та й речей у нас було не так уже й багато. Коли ми прибули, поїзд вже стояв на пероні, величний і трохи загадковий. Ми зайшли у своє купе, яке, на щастя, було тільки для нас. Провідник видав нам простирадла, ми швидко постелили ліжка, попросили чаю, і поїзд рушив у темряву ночі. Це була чудова подорож: затишно, спокійно, можна було навіть виспатися. Мама подбала про провізію, тому ми з Петром Федоровичем наїлися досита.

Ранок зустрів нас у Москві. Але це був не ясний ранок, а похмурий, затягнутий густим, сирим туманом. Він закривав собою будівлі, роблячи навколишній світ розмитим і невпізнанним.

«Тримайся міцніше, Насте, — сказала я собі, коли ми з мамою намагалися впіймати важкий чемодан. — Не впусти».

Петро Федорович, міцний і спритний, взяв на себе найважче, допомагаючи нам із багажем. Коли підійшов наш автобус до Шереметьєва, мама звернулася до нього:

«Петре, пам’ятай, зустрічаємося завтра на Київському. Не забувай.»

«Та я як забуну, — махнув він рукою. — Все буде гаразд. Попращаємось зараз.»

Вони обійнялися, і він, поспішаючи на свою електричку, зник у туманній прірві метро. Ми ж поїхали в аеропорт.

Там час тягнувся нескінченно повільно. Лідія, мала і невгамовна, бігала між пасажирами, щось щебетала, а я до сьомої вечора відчувала себе повністю вичавленим лимоном. Навіть мама, зазвичай невтомна, зітхнула:

«Піду трохи пройдуся, а то ноги затерплі.»

Я погодилась, але коли вона не поверталася годину, дві, моя душа почала завмирати від поганих передчуттів. Без мобільних телефонів я була відрізана від неї, і жахливі картини одна за одною виникали в моїй уяві. Коли вона нарешті з'явилася, бліда як полотно, я не витримала:

«Мамо! Що з тобою? Де ти була? Я вже думала, ти поїхала без нас!»

«У лікаря була, доню, — видихала вона, сідаючи на лавку. — Мені раптом стало погано, подумала — тиск. А виявилось, старий радикуліт грає. Купила тут же ліки, випила. Вже легше, не хвилюйся.»

Але моє хвилювання тільки посилилося. Ось опівночі, з останніми силами, ми підійшли до стійки реєстрації. І тут почався кошмар. Мій паспорт визнали недійсним. Ніякі благання, ні сльози не допомогли. Співробітники міграційної служби були непохитні.

«Вам потрібно міняти паспорт. На літак ви не пройдете.»

Нас не пустили. Ми були в пастці.

Перший автобус на Київський вокзал відходив о п'ятій тридцять ранку. Ті години очікування в бездушному просторі аеропорту здалися вічністю. Я була на межі, але трималася, бо мама теж ледве стояла на ногах.

Коли ми, нарешті, приїхали на Київський вокзал, його велич тепер не тішила око. Він вразив нас своєю похмурістю і шумом. Юрба людей, що метушилася, крики, гучні розмови — усе це створювало хаос, який ще більше тиснув на настрій. Ми пробилися до каси.

«Двох до Києва, на найближчий поїзд, будь ласка, — сказала мама, просовуючи гроші крізь товсте скло.

Касир, байдужа жінка, навіть не підняла очі. «На сьогодні вільних місць нема. Тільки на вечір.»

«Та ми не можемо чекати до вечора! — у її голосі прозвучала мольба. — У нас дитина, ми з аеропорту... Можна якось?»

Вона почала шарити по кишенях, дістала ще кілька купюр. «Ось, візьміть, зробіть ласку...»

Касир на мить задумалася, потім кивнула і видала нам два квикти. Ми переплатили, але це не мало значення. Тепер треба було висидіти ще майже цілий день у цьому галасливому пеклі. Це була каторга. Лідія плакала від втоми, я ледве переборювала власну знесиленість.

Коли ми, нарешті, зайшли у вагон, здавалося, відчули найбільшу розкіш у житті. Застелили полицю і провалилися у сон, чергуючись у догляді за дитиною.

Дорога додому з Києва була останнім ривком. Автобуси на Дачне ходили рідко і з перебоями. Грошей на таксі вже не було. Ми йшли, майже не відчуваючи ніг, спираючись одна на одну і на якусь невідому силу, що вела нас уперед.

І ось... ми вдома. Я, не роздіваючись, повалилася на ліжко, у якомусь відключенні. А моя мама, вічна тружениця, вже чула, як на кухні дзижчать каструлі — вона готувала нам їсти.

Так і закінчилася моя перша спроба вилетіти на Кубу. Спроба, що обернулася стомлюючою подорожжю туди й назад, у якій ми втратили гроші, сили, але знайшли межі своєї витривалості.