Хвороба

Той ранок почався ще вночі, зі сну, що стиснув серце льодом. Мені приснився страшний сон – один з тих, що лишають по собі не образ, а лише тяжкий осад жаху і тривоги. Пам'ять відмовлялася слухатись, не даючи вловити конкретики, але в душі застрягла глуха, тремтяча нота. Я йшла кудись безкінечною дорогою, в темряві, і раптом з жахом усвідомила, що поруч немає моєї дитини. Я бігла, кликала, голос рвався в пустоті, руки простягалися в небуття. Потім – віщі поїзди, що з'являлися з нізвідки, і в одному з вагонів я нарешті побачила її... Але не встигла дістати.

Я прокинулась. Не від крику, а від власного стукоту серця, що билося об ребра, наче птах у клітці. І в цій важкій, настороженій тиші я почула інший звук – тихий, знеможений плач із кімнати доньки. Сон як рукою зняло.

Я скинула ковдру і побігла. Сузі лежала у своєму ліжечку, зарившись у подушку, і вся парила, ніби тріпкий вогник. Я торкнулася її чола губами – воно було вогке і палюче. Серце впало. «Мамо», – ледве чутно прошептала вона.

Ми положили градусник під її маленьку пахвучу м'яку мишку. Ртутний стовпчик безжально підкотився до позначки 39. Світ ущільнився, звинувшись цією однією цифрою. Я дала їй Аспірин, напувала прохолодним чаем, втирала її палаюче тіло мокрим рушником. Годинник показував п'яту ранку. Коли ж через годину ми знову поставили градусник, він показав ті ж самі 39. Він ніби вмер на цій позначці.

«Треба в лікарню, – сказала мама. У неї не було лиця – воно було білим, як крейда, а очі стали великими і сповненими жаху. – Зараз же, Світлано. Це не грип.»

Була шоста година ранку. Сірі світанкові тіні повзли по кімнаті. Я вагалася, роздираема між страхом за дитину і панікою перед тим, як організувати цю поїздку. І раптом згадала – в мене є телефон батька одного з учнів мами. Людину, яку я мало знала.

Я вибігла на вулицю. Повітря було холодним і колючим, але мені було душно. Автомат-будка стояла на розі, похмура і безлюдна. Я закинула в нього жетон, пальці тремтіли.

–Вибачте, що так рано... – мій голос звучав чужим і зламаним. – У мене дитина... дуже висока температура. Не можу збити. Ви не могли б... допомогти?

Голос у трубі був спокійним,баритоновим, і в цю мить він здався мені голосом самого провидіння.

–Звісно. Я вже встав, якраз їду на роботу в вашому напрямку. За півгодини буду.

І він справді приїхав. Чоловік у офіційному, трохи потертому на ліктях пальті, з сумкою-дипломатом у руці. Він не виглядав схвильованим, але в його очах читалася серйозність і бажання допомогти.

–Їдемо, – сказав він просто, відчиняючи двері заднього сидіння для нас з мамою.

«Як добре, що ви нам допомогли», – пролепотіла мама, залазячи в машину. Вона, на жах, вибігла в легкій домашній блузці, накинувши на плечі лише тонку куртку, і в капцях на босу ногу. Вона забула перевзутися. Ця деталь – ті домашні капці – різала мені серце гірше за будь-які слова.

Лікарня зустріла нас запахом антисептику і тихим, діловим спокоєм, який ще більше підкреслював нашу збентеженість. Нас прийняли відразу. Дитячий лікар – жінка в ідеально білому, хрусткому халаті, з обличчям спокійним, майже кам'яним. Вона поміряла температуру – 38. Вже трішки краще. Потім оглядала Сузю. Та лежала мовчазна, з закритими очима, лише інколи зітхаючи. Її маленьке тіло здавалося таким крихким на тлі великого ліжка.

«Нема чого боятися, – сказала лікар, і її голос був наче з іншого, безпечного світу. – Це типова дитяча інфекція. Зробимо укол, температура піде на спад.»

Вона приклала до грудей доньки холодний стетоскоп,слухала, слухала уважно, і я дивилася на її обличчя, намагаючися прочитати там будь-яку емоцію. Але не було нічого, крім професійної концентрації.

«Легені чисті,– оголосила вона нарешті. – Це добре.»

Коли температура впала, а дитина заснула міцним, вже не лихановним сном, ми поїхали додому. На зворотному шляху довелося чекати на автобус. Він був порожній і холодний. Ми сиділи, мовчки дивлячись у вікно на прокидаючеся місто. Я відчувала себе спустошеною, наче хтось викачав з мене всю кров.

Дома я негайно почала варити для неї курячий бульйон. Ця дія – нарізання морквини, закидання курки в каструлю – була ліком від безсилля. Мама пішла на роботу, на другу зміну, все в тих же капцях.

«Лікар сказала, що головне – добре вкритися, щоб не простудилася ще сильніше», – сказала я, закриваючи вікно в кімнаті доньки. Я одягнула на неї теплу піжамку, вкрила ковдрою, і вона, знесилена, заснула, сидячи майже в кріслі, а я сіла поруч і дивилася на неї.

І тоді прийшли меланхолійні роздуми. Як добре, що нам допомогли. А якби я була одна? Хоч я й працювала колись у лікарні, хоч п'ять років у самому центрі Києва, коли знала кожен куточок, кожну медичну картку, і мене всі називали Світланкою, і колектив був найкращим на світі... Але коли горить твоя власна дитина, всі ці знання миттєво випаровуються, залишається лише сліпий, тваринний страх матері.

Я згадала своє весілля. Мої колеги, ті самі, з ким я ділила нічні чергування, сміхи в кабінеті і нервозу операційної, подарували мені намисто з бірюзи. Воно було немов уособленням того часу – чистого, ясного щастя і теплоти людських стосунків. Я зберігаю його досі, як талісман, як пам'ятку про справжнє побратимство.

Нещодавно я проходила повз ту будівлю, де колись була наша лікарня. Тридцять років потому. Замість медичної установи там тепер магазин львівського шоколаду. Я зупинилася. Уява намалювала мені стіл, за яким я сиділа, паперами, запах спирту і ліків. А зараз тут солодкий, важкий аромат какао, і люди купують собі трішки розкоші. Життя йде. Все змінюється. Але пам'ять, мов той бірюзовий намист, залишається з тобою назавжди.