Зустріч із подругою

Над Хрещатиком стояв теплий, ледь золотистий від пізнього літнього сонця вечір. Повітря було прозоре, а небо, яке лише деколи проглядало між дахами будинків, набувало глибокого синього відтінку, начебто готувалося до нічної таємниці. На головній вулиці міста, як завжди, було дуже шумно: гомін голосів, сміх, музика з кафе та нервуватий гуркіт трамваїв зливались у єдине дихання великого міста. Мені завжди подобалося тут бувати, бо це моє улюблене місце, де відчуваєш пульс Києва.

Я сиділа у кафе під ажурним тентом, назва якого мені нічого не говорила, але воно вразило мене своєю затишністю. Всередині пахло свіжою випічкою і еспресо, а стіни були прикрашені старими театральними афішами. Столики, більшість із яких стояли просто на бруківці, були невеликими, чавунними, а на кожному горіла невелика лампадка, що створювала особливий, затишний світ. Я замовила собі апельсиновий морс, який виявився приємно кисло-солодким, і невелике тістечко «Полуниця-вершки», і чекала на подругу. Мама залишилася вдома з донькою — у неї сьогодні був вихідний, і ввечері мав завітати Петро Федорович, тож я могла собі дозволити цю маленьку подорож у минуле.

Я чекала Наташу десь із півгодини, коли нарешті побачила її в натовпі. Вона майже не змінилася. Все та ж блондинка, вона йшла легким, майже повітряним кроком, немов не торкаючись землі. Коротка джинсова юбка і проста біла майка лише підкреслили її струнку, спортивну фігуру. Сумка через плече, червоні босоніжки на високому каблуці, що цвяховими шпильками стукали по бруківці, і яскраве червоне намисто — зараз вона була схожа на модель із глянцевого журналу, що випадково зайшла в реальне життя.

Мені стало якось не по собі. Я була одягнена дуже просто: легкі льняні штани та сорочка з натуральної тканини, зручні балетки. Я нещодавно приїхала з Куби, де мій гардероб склався сам собою з урахуванням спекотного клімату, а не модних тенденцій. А головне — я займалася вихованням дитини. Мені коли було дивитися за молодою і за собою? Ця думка промайнула гострою та несвоєчасною.

«Скільки зим, скільки літ!» — вигукнула Наташа, підбігаючи, і міцно, по-справжньому, поцілувала мене в щоку.

Ми довго дивилися одна на одну,всміхаючись.

«Зовсім ти не змінилася,— першою порушила мовчання вона. — Така ж красива, як і раніше. У тебе навіть зморшок нема!»

«Брешеш,— знесла я плечима, але мені було приємно. — А от ти сяєш. Справжня зірка.»

Підійшла офіціантка, і ми, натхненно розглядаючи меню, замовили салат із авокадо та креветками, смажену курку з картоплею фрі під часниковим соусом, ще одне тістечко на двох і дві порції капучино. Розмова полилася самобутньою рікою.

«Я вже замужем, — немов сповідаючись, почала Наташа. — Пам'ятаєш того хлопця, Макса, з яким я тоді ходила?»

«Як не пам'ятати!Той самий, високий, з яким ви тоді на дискотеці...»

«Так,так, він самий! — вона засміялась. — Ось, вийшла за нього заміж. Вже п'ять років як. І у нас є син, йому три. Назвали Артемом».

«Ох,Наташ... — я похитала головою. — А я недавно з Куби. І в мене теж є дівчинка, Сусана, їй вже півтора року».

Я дістала телефон і з гордістю,з трохи тривогою, показала фотографії: Сусана на пляжі, Сусана сміється, Сусана спить. Наташа розтанула.

У цей момент до нашого столика підійшов високий, добре складений чоловік у стильній сорочці з закатаними рукавами.

«Ось і мій благовірний знайшов нас»,— промовила Наташа і сяюче посміхнулась йому.

«Макс,— представився він, міцно стискаючи мою руку. — Дуже приємно. Наташа про вас дуже багато розповідала».

«Мені теж»,— відповіла я.

Він присіл до нас. Розмова зайшла про те, як вони сюди дісталися.

«А ми на мотоциклі,— сказав Макс, і в його очах блиснув веселий вогник. — Стоїть он за темним кутом. Я Наташі казав: якщо запізнишся на побачення зі шкільною подругою, я тебе туди саму на багажнику відвезу!»

Ми всі засміялися.

«Він у мене такий жартівник,— зобразивши докір, сказала Наташа. — Але чесно — я так хотіла тебе побачити. Він це знає».

«Це правда,— підтвердив Макс. — Вона весь тиждень тільки й говорила, що «зустрінуся з Свєтиком». Наче на перше побачення збиралася».

Потім ми довго говорили про Кубу. Макс виявився дуже допитливим.

«Як там життя?— питав він. — Правда, що всі весь час танцюють сальсу і п'ють мохіто?»

«Ну,не всі і не весь час, — засміялася я. — Але ритм життя справді інший. Повільніший, смачніший. Як довгий, теплий вечір. Дивно тепер повертатися до цієї київської метушні».

На прощання ми обмінялися телефонами та адресами.

«Тільки не забувай нас,— сказала Наташа, міцно обіймаючи мене. — Приїжджай до нас в гості, як зможеш. Покажемо тобі Артема».

«Обов'язково»,— пообіцяла я, хоча в душі відчувала сумну нотачку. Відпускати її було важко, наче знову втрачати шматочок молодості.

Я пішла до метро, занурившись у свої думки. Поїхала до останньої зупинки, вийшла. Тут, на околиці, вже було тихо і темно. Небо, тепер глибоке, зоряне, нависало над майданчиком, де вже стояла невелика, але щільна черга на нічний автобус. Автобуса не було вже хвилин сорок. Тривога, немов холодний гад, почала повзти у грудях. Хтось із черги сказав, що його попередній зламався десь по маршруту. Стояти в цій натовпленій, стомленій черзі було неприємно і ніяково. Усі нервували, хтось сварився.

Коли нарешті прийшов автобус, ми всі, наче в аварійній ситуації, кинулися до дверей. Добре, що місця мені вистачило — я дуже втомилася, ноги гули від каблуків Наташі, яких у мене не було.

І коли я, знесилена, під'їхала до своєї зупинки, то побачила там знайому, таку рідну постать. Це були мама, Петро Федорович і моя дівчинка на його руках. Вони, виявилося, вийшли прогулятися і вирішили мене почекати, щоб я не йшла темною, безлюдною дорогою одна.