Каштани

Сонячне проміння грало у листі каштанів, пробиваючись крізь яскраву зелень. Я сиділа на лавці, дивилася на цю красу і не могла надивитися. Ось один із тих білих каштанів, усіяних цвітом, нагадував мені дитинство. Поруч пробіг маленький хлопчик, зупинився і вказав пальчиком на гілку: «Мамо, глянь, як квіточки-лихтарики!» Я посміхнулася його цікавості. У нього виходило краще, ніж у мене сьогодні вміщалися слова, щоб описати цю досконалість.

Повітря було настільки чистим, що здавалося, ним можна напитися. І знову в душі виник контраст: згадала, як на Кубі, у нашому невеличкому містечку, повітря було густе, насичене вологою. Воно сідало на шкіру липкою пеленою і заважало дихати. А тут, в Україні, моїй Батьківщині, дихалося легко і вільно. Мені подобалося тут усе: і люди, і земля, і навіть це відчуття легкого осіннього холоду, що ховається в тіні.

Мої думки перервав обережний голос мами. Вона підійшла до мене, поставила на стіл дві чашки з чаем і сіла поруч. ЇЇ погляд був серйозним.

«Доню, — почала вона, обережно тримаючи чашку в руках. — Нам із тобою скоро потрібно буде зробити одну важку роботу. З документами».

Я мовчки кивнула, відчуваючи, як всередині мене  щось стискається.

«Це буде дуже важко, — продовжила вона, — Їздити по інстанціях, черги... З дитиною буде особливо непросто. Тобі потрібно морально приготуватися».

Ця розмова, здавалося, трохи відірвала мене від спокою парку і повернула до земних турбот. Поїздка до столиці, яка вже вимагала неймовірних зусиль — майже цілий день в автобусі, квитки, на які черги за місяць, — тепер ускладнювалася ще й цим квестом з документами після розпадної доби. Я вже почала готуватися до повернення на КубУ, але життя вносило свої корективи.

Коли ввечері мама сказала, що сестра подзвонила зі школи і хоче приїхати, мені не хотілося рухатися з лавки. Але треба було йти. Я взяла дитину за руку, і ми пішли додому, дивлячись, як вечірнє небо поступово гасило останні сонячні промені.

Підійшовши до будинку, ми побачили знайому машину біля під'їзду. «Володя вже тут», — сказала я дитині. Піднявшись на другий поверх, ми побачили, що вони вже сидять з мамою за столом і чайують. Сестра підвелася, підійшла до мене і міцно обняла. І в ту ж мить у мене відлягло від серця. Ось вона — рідна людина. Моя кров.

Ми просиділи за столом майже півгодини, коли під вікном заторохтів двигун ще одного авто. За хвилину в кімнату увійшов Петро Федорович. Він був радісний і збуджений.

«Добрий вечір, — вигукнув він, знімаючи кепку. — Як я радий бачити ваших гостій! До речі, мені сьогодні прийшло запрошення. Скоро ж Дев'яте травня! Мене запросили на парад. Обіцяю, як тільки парад закінчиться, приїду до вас у повній воєнній формі! Покажу вашій малій», — він підморгнув моїй дитині.

Ця новина додала в вечір ще й нотику святкового очікування, змішавши сімейний затишок з відчуттям великої історії, що ось-ось торкнеться нашого маленького дому.