Кулінарні здібності

Наступного дня, після того як мама дала згоду, ми вирушили до Дмитра Сергійовича в гості. Його будинок виявився саме таким, про який можна мріяти — невеликий, але затишний, з простористою заскленою верандою, завішеною плющем, і недбалим, але дуже милим садом. Мені одразу сподобалося, що він стоїть не в гущавині міста, а в тихому куточку, недалеко від школи, ніби зв'язуючи дві найважливіші частини його життя.

Дмитро відчинив двері з широкою, щирою посмішкою. «Заходьте, заходьте, мої дорогі гості!» — промовив він, і ми увійшли в простору вітальню. Повітря тут пахло деревом і старими книгами. Великий дерев'яний стіл, обтісаний часами, стояв у центрі, навколо нього — такі самі солідні стільці з високими спинками. А вздовж стіни розташувалася ціла бібліотека — ряди книжкових полиць, заставлених томами в різних палітурках. Це був справжній будинок вчителя, де кожна річ мала свою історію.

«Ми прийшли трохи раніше, щоб допомогти з варениками», — сказала мама, знімаючи пальто. «Ось це я розумію!»— зрадів він і запросив нас на кухню, затишну і наповнену смачними запахами. На столі вже чекав готовий чайник із заваркою і тарілка з домашніми тістечками.

Ми розташувалися, і почалася найцікавіша частина — ліпка вареників. Дмитро Сергійович, виявилося, був старанним, але ще недосвідченим кухарем у цій справі. Тісто у нього виходило то занадто крутим, то занадто рідким, а начинка з картоплею намагалася втекти з країв. Мама, сміючись, показувала йому, як правильно защіпати краї, щоб вийшла гарна «вушечка». Я теж долучилася, і скоро наш веселий конвеєр заповнив величезну дошку рядами кривих, але зроблених з любов'ю, вареників.

Обід вийшов неймовірно сімейним і теплим. Після їжі Дмитро Сергійович запропонував показати нам свої фотоальбоми. Ми пересіли у вітальню, і він, перегортаючи старовинні сторінки, розповідав про себе. Ось він — студент-філолог, от — молодий вчитель на першому своєму уроці, ось — подорож до Карпат... Він розповідав багато цікавого, а його голос був спокійним і мелодійним. Я помітила, як Сузі, яку він тримав на колінах, почала засинати, зворушено похлюпуючи пальчик.

Коли ніч вже зовсім упала на землю, я відчинила вікно у вітальні. У кімнату врився прохолодний, насичений запахами ніч, і серед них — найсильніший, п'янкий і солодкий, — аромат черемхи, що цвіла під самім вікном. Цей запах був справжньою музикою цієї весни.

А потім почалося найчарівніше. Дмитро дістав гітару. Мама підсіла до нього, і вони почали співати. Спочатку українські народні пісні, потім — романси, а згодом пішли мелодії з їхньої молодості. Їхні голоси зливались у єдину, зворушливу гармонію. Це не була шумна дискотека, це був справжній, живий концерт для нас двох — для мене і для дрімаючої Сузі.

Сидячи в глибокому кріслі, слухаючи ці пісні і дивлячись на них, я раптом згадала свого першого коханого. Згадала ту шкільну турботу, схожу на цей запах черемхи — солодку, трохи гіркувату і неймовірно сильну. І я зрозуміла, що кохання буває різним. Одне — це палке, захопливе відкриття, немов перший квітень. А інше — це ось таке, тепле і глибоке, як цей травневий вечір, коли двоє дорослих людей співають у затінку старої лампи, створюючи своє спільне, тихе щастя.

Ми пішли додому вже зовсім пізно. Я несла на руках сплячу Сузі, а мама йшла поруч, мовчазна, але з якимось новим, сяючим спокоєм на обличчі. Нічний повітря обіймав нас, а запах черемхи супроводжував аж до самого порога, наче благословляючи нашу маленьку родину на щось нове і дуже хороше.