Травневий пікнік

Пройшло кілька місяців, і весна, набравши сили, перейшла у справжнісінький травень. Ми працювали над найважливішою книгою — книгою нашого життя, що йшла за серцем. Сузанна, моя маленька мандрівниця, помітно підросла і зміцніла. Її ніжки, нещодавно ще хиткі, тепер впевнено бігали по доріжці, немов намагаючись наздогнати саме літо.

Одного разу, коли ми йшли зустрічати бабусю з роботи, вона, розповідаючи про плани на свята, раптом сказала: «А у нас на роботі буде пікнік!Директор школи, Дмитро Сергійович, запрошує і нас. Каже, можна прийти з дітьми, поїдемо всі разом у ліс на шашлики».

Мене охопила сумнівна радість. «А я можу взяти із собою Сузанну?» — несміливо запитала я. «Звісно,так! — заспокоїла мама. — Будемо всі разом. Замовлять автобус, поїдемо недалеко, щоб відсвяткувати Перше травня».

І ось настав цей день. На вулиці стояла ідеальна весняна погода — сонячна, але не спекотна, з таким повітрям, що ним можна було напитися. Ми з мамою, взявши наперейми схвильовану Сузі, вирушили до школи. На подвір'ї вже чекав великий автобус, навколо якого збиралися вчителі зі своїми сім'ями — дружинами, чоловіками, дітьми всіх віків. Повітря гуло від сміху, жартів і радісних привітань.

Ми підійшли, щоб привітатися спочатку з директором Дмитром Сергійовичем, потім із завучем, а потім нас познайомили з іншими. Завуч, Людмила Степанівна, представила нам свого сина з дружиною та двох їхніх маленьких донечок-близнючок. Усі ми, як одна велика родина, дружно зайшли в автобус і рушили в дорогу.

Їхали не близько, але сама подорож була частиною свята. За вікном пропливали бескінечні поля, тільки-но вкриті першим ім'ям зелені, та прозорі блакитні ліски. Нарешті, ми в'їхали в ліс і вийшли біля невеликої затишної галявини.

Хлопці, серед яких був і син Людмили Степанівни, одразу ж пішли збирати гілля для багаття. Незабаром полум'я весело затріщало, над ним повісили величезний казан, в якому зварили наваристу юшку з риби, що хтось із чоловіків спіймав у найближчій річці. На розпалених вугіллях шипіли шашлики. Це були 90-ті, тож усе робилося просто, по-домашньому, без сучасних вигадок. Кожен ділився тим, що приніс: хто солоними огірками, хто помідорами, хто домашніми ковбасами. Нарізали хліб, і свято почалося.

Дехто розлив у пластикові склянки пиво, і пішли тости: за Перше травня, за дружній учительський колектив, за Дмитра Сергійовича. Атмосфера була такою щирою і теплою.

Я помітила, як Дмитро Сергійович підійшов до мами. Вони щось тихо розмовляли, і на обличчі у мами з'явилася та сама несмілива посмішка, що й того дня в учительській. Щоб дати їм трохи простору, я взяла Сузі за ручку і ми пішли вглиб лісу, роздивляючися дерева. Я показувала маленькій дочці крони дубів, ніжні берези, розповідаючи, який він, український ліс.

Коли ми повернулися, мама з Дмитром все ще розмовляли. Я підійшла, і він, звертаючись до нас обох, сказав: «А завтра,якщо будете вільні, запрошую вас обідати до мене додому. Приготую борщ, пообіцяв навчитися ліпити вареники».

Я, не роздумуючи, відразу ж погодилася. Але мама, більш стримана, відповіла, що подумає і повідомить пізніше, коли вже будуть сідати в автобус додому.

Свято на галявині набирало обертів. Хтось дістав магнітофон, і ліс наповнився звуками українських пісень. Дехто пішов танцювати. Було дуже весело і шумно.

Додому ми поверталися вже пізно ввечері, стомлені, але неймовірно щасливі. І коли автобус зупинився біля школи, мама, виходячи, тихо сказала Дмитру Сергійовичу: «Добре.Ми завтра прийдемо».

Ця проста фраза прозвучала для мене як початок чогось нового. І я бачила, як у відповідь його обличчя осяяла щаслива, спокійна посмішка. Весна творила свої дива не тільки в природі, але й в наших серцях.