Весняне покликання

Щось змусило мене того дня піти до мами на роботу. Не план, не обіцянка, а сама весна. Повітря, насичене талою водою і далеким ароматом землі, що прокидалася, було таким п'янким, що воно не просто кликало на вулицю — воно виносило за поріг, немов приплив. Настрій, легкий і несхильний, був схожий на ту пухку хмаринку, що плила в блакитті над головою. Це був той рідкісний день, коли навіть звичайна прогулянка здається маленькою пригодою.

Ми з Сузі, моєю маленькою мандрівницею, рушили в дорогу, навіявши весняний вітер. Не до зупинки, а далі — туди, де високі мури школи, в якій працювала бабуся Ліда, визирали з-за голілу дерев. Коли ми наблизилися, дзвінок, наче дзвінкий металевий птах, випустив на подвір'я зграю дітей. Яскраві курточки, голосні сміхи, життя, що кипіло — усе це було частиною тієї самої великої весни, що йшла по землі.

Увійшовши всередину, ми потрапили в гулке царство знань. І ось до нас, немов ладна ластівка, підлетіла вчителька — Анна Антонівна. Її посмішка була сонячною і запрошувала за собою. Вона привела нас до вчительської — кімнати, затишної, наче гніздечко, де пахло старою паперовою мудрістю і крейдою.

Моя мама сиділа за столом, похилившись над зошитами, і в її постаті була така звична, така рідна сум'ятливість. А навпроти — жінка з сріблястим волоссям, Лариса Іванівна, що складала книги, наче збирала до купи цілі історії.

«Бабусю! Бабусю!» — скрикнула Сузі, і цей крик, наче пташиний, змусив маму підвести голову. У її очах блиснув спалах здивування, а потім — така тепла, щира ніжність, що у мене в грудних стиснуло.

А потім у кімнату увійшов Він. Директор, Дмитро Сергійович. Чоловік із обличчям, на якому життя вже написало свою повість, але в очах якого ще теплилася тиха лагідність. Він представився, і його рукоподання було міцним, а погляд — допитливим, коли він дивився на маму. Я відчула це миттєво — невидиму ниточку, що натяглася між ними. Він дивився на неї так, немов перечитуючи улюблений вірш, де кожне слово — на вагу золота.

Пізніше, коли ми вийшли на подвір'я, щоб заспокоїти схвильовану Сузі, мама, червоніючи, розповіла мені пошепки: «Дмитро Сергійович... він самотній. Дружина недавно пішла з життя». І в цій звістці було стільки непромовленого, стільки сумної надії, що серце забилося частіше. «Мамо, а він тобі подобається?» — запитала я. Вона лише відвела очі, але я вже все зрозуміла. Її мовчання було найщирішою відповіддю. В цю весняну мить мені так захотілося, щоб ця самотність, що впала тінню на її плечі, розтанула, як сніг.

Дорогою додому Сузі, втомлена від вражень, почала капризувати, простягаючи до мене рученята. Я взяла її на руки, відчуваючи її теплу, дрібну втому. І тоді біля нас із ніжним шелестом покотився автомобіль.

За кермом сидів незнайомець із добрими очима. «Сідайте, підвезу, — сказав він, і його голос звучав, наче обіцянка. — Я батько одного з учнів. Не можу допустити, щоб така мама і така малеча йшли пішки».

Він підвіз нас аж до самої хати. Ми розмовляли про все: про маму, про мої плани, про це диво — весну. Він дав свій номер телефону, сказавши: «Якщо щось — дзвоніть. У нас тут із транспортом нелегко». І в цій простій, людській турботі було щось таке дороге, таке зворушливе, що в очах виступили сльози.

Ми йшли додому, а весна йшла поруч. Вона була в кожному розпуклому бруньку, в кожній краплі березового соку, що пахла дитинством. Вона була в маминій несміливій посмішці, в доброму слові незнайомця, в теплій важкості дитини на руках. Вона набирала своїх прав — не лише в природі, але й в наших серцях, обіцяючи, що після зими обов'язково приходить тепло.

---