8 березня

Весна прийшла непомітно, одягнувшись у сонячне проміння. Я прокинулася від того, що по обличчю повз теплий, ніжний дотик. Крізь білу фіранку пробивалося світло, що грало на стіні зайчиками. Я підвелася і розсунула штору — аж захопило дух. Сніговий покрив, що ще вчора лежав сивим покривалом, зник. На його місці земля, насичена водою, дихала парою. Біля порога тремтіли, відбиваючи небо, невеличкі дзеркальця-калюжі, а де-не-де вже сміливо визирали перші паростки трави, такі яскраво-зелені, наче хтось розсипав по землі смарагди. Це було 8 березня. День, що почався з дива.

«Мамо, дивись! Снігу нема!» — вигукнула я. Мама підійшла до вікна,прищурилася від сонця. На її обличчі з'явилася тиха, трохи сумна усмішка. «Так,весна... — сказала вона тихо. — А отже, і Петро...»

Я згадала. Петро Федорович. Чоловік з іншою сім'єю, з іншим життям, але який завжди знаходив шлях до нашого порогу на 8 березня. Мама наважилася і попросила його залишити їх у спокої, казала: «У тебе ж дружина, доньки». А він у відповідь писав, що не може кинути її, свою «найдорожчу людину», що розлучення — це питання часу, і він уже шукає будинок, щоб почати все спочатку. Її серце, здавалося, висіло на тонкому волосині між надією та розпачем.

Двері постукали рішуче, але какось по-святковому. Це був він. Петро Федорович на порозі — високий, стрункий, у досконало сидячому пальті, з кількома сумками в руках і ще однією, шкіряною, через плече. Він пахнув морозною свіжістю та парфумами.

«Доброго здоров'я, мої красуні!» — гукнув він, і його голос наповнив усю хату.

Сусана, наче маленький вихор, зірвалася з місця і з галасом підбігла до нього: «Дідусь! Дідусь привіз!» Вона радісно залопотіла в долоні, її очі сяяли. Він поставив сумки, підхопив її на руки, і вона міцно обняла його за шию, прильнувши щічкою. «Моя рибка, — бурмотів він, зворушений, — моя сонечко».

Я поглянула на маму. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, наче захищаючись, але в куточках її губ грала та сама усмішка, що й ранку. Ми з нею зранку колупалися на кухні, готували: нарізали салат, запікали картоплю з цибулею. Але в душі у мене ніяло. Я не змогла купити їй подарунок — ні квітів, ні навіть гарної святкової шальки. Гроші були розраховані до копійки. Мені було і ніяково, і сумно, бо я знала, що зараз він викладе на стіл щедрі дари, а я лишатимуся в боргу.

«Мамо, — сказала я вголос, — наступного року... я тобі подарую щось таке...» Вона обійняла мене за плечі:«Доню, мій найдорожчий подарунок — це ти і Сана, здорові та щасливі. Мені більше нічого не треба».

Тим часом Петро почав своє урочисте розпаковування. Він викладав на стіл, наче чарівник з капелюха: копчену кету, сяйвучу на сонці, банки з маринованими грибочками, фрукти. А потім дістав з шкіряної сумки пляшку доброго вина, букет, складений з шоколадних цукерок у блискучій фользі, і дві гілки пухнастої, сонячно-жовтої мімози. «Маріє,— звернувся він до мами, раптом ставши дуже серйозним. — Ти знаєш, що без мімози — не свято. Для тебе».

Вона взяла квіти, її пальці ледве помітно тремтіли. «Дякую, Петре... Дуже гарні».

А потім він повернувся до мене. «А для моєї великої доньки... — він із таємничим виглядом простягнув мені невелику, але дивно важку коробку, обгорнуту в золотаву папір з шовковистим бантом. — Щоб солодке життя було».

Я розв'язала стрічку. Під папером була найкрасивіша коробка цукерок, яку я коли-небудь бачила — велика, з барвистим квітковим узором. А крім неї — ще кілька невеликих пакуночків, закритих, загадкових, так і вабили розкрити їх. Це було так несподівано і так щиро, що в мене завмерло серце.

«Дякую!» — зможала я вимовити, і раптом мій сум розтав, наче той сніг за вікном.

Ми швидко накрили на стіл, долучивши до його скарбів наші скромні страви. Вийшов справжній бенкет. «Ну, за вас, мої дорогі дівчата! — підняв келих Петро. — За ваше здоров'я та красу! Нехай ця весна принесе вам тільки радість!»

Вино було солодке і тепле. Розмова пішла сама собою. Я згадала, що скоро мені знову їхати, і Петро одразу ж запропонував: «Я тебе проведу. Сам. Не хвилюйся». Але мама рішуче покрутила головою:«Ні, Петре. Цього разу поїду я. Сані потрібна жінка в дорозі, ти розумієш». Вони обмінялися довгими поглядами — в її була рішучість, в його — розуміння і легкий докір. «Тоді,може, поїдемо разом? — не здався він. — Як сім'я?» Мама не встигла відповісти,бо знову постукали у двері.

Це були наші сусіди, молода пара — Оля та Андрій. Вони зайшли з невеликим тортиком у руках. «Чуємо,у вас свято! — защебетала Оля, яка завжди була повна енергії. — Вітаємо з 8 Березня! А у вас як затишно пахне!» «Заходьте,заходьте! — радісно запросила мама. — Місця всім вистачить!»

Андрій, скромний хлопець, допоміг долити вина. Оля почала розповідати смішну історію про те, як вони з чоловіком намагалися розтопити камін і димом майже вигнали з дому самого себе. Всі засміялися. Хата наповнилася галасом, сміхом, справжнім, живим теплом.

Потім усі, як один, вийшли на вулицу. Повітря було прохолодним, але в ньому вже відчувалася м'яка, родюча сила весни. Ми пішли в парк. Сонце, немов розпечений золотий цвях, впивалося в землю. Діти бігли попереду, а ми йшли повільно, і Оля раптом сказала мені тихо: «Який же у вас хороший тато.Він так дивиться на вашу маму...» Я лише кивнула.Що я могла пояснити?

Додому повернулися вже в сутінках, втомлені і щасливі. Настав момент, якого мама, здавалося, і боялася, і чекала. Петро мав їхати останнім автобусом. «Я проводжу тебе»,— тихо сказала мама, одягаючись. Він кивнув.

Коли двері зачинилися, я взяла на руки засинаючу Сусану. Вона прошепотіла: «Мамо, а дідусь... він ще приїде?» «Так,рибко, — відповіла я, колихаючи її. — Скоро. Ми ще побачимо твого тата». Я не знала,чи це була правда. Я не хотіла, щоб мамине серце знову боліло. Але коли я сьогодні бачила ту іскру щастя, ту молодість у її очах, коли вона дивилася на нього... У цю мить я була готова на все. Навіть повернути час назад, щоб ця весняна надія ніколи не згасала.