У мами

Минули новорічні свята. Наша ялинка, ще втрачаючи голки, все ще стояла в кутку, нагадуючи про веселощі та подарунки. А за вікном вже починав відчуватися непомітний перехід від зими до передвесня. Хоч у лютому морози ще тріщали, у повітрі вже пахло талою водою та вологими гілками, а сніг втрачав свою пухкість, стаючи важким та зернистим.

Життя у маминій малосімейці було тісним, але неймовірно затишним.Сюди ми переїхали після неприємної розмови у домі сестри. Одного вечора, коли ми всі разом сиділи на кухні, роздалося нетривке постукування у двері. Це був Петро Федорович, як завжди, із великою сумкою.

«Ось, привіз вам дещицю зі столиці, — сказав він, розпаковуючи дари. — Крупи, цукерки... а для нашої маленької принцеси — ось це.»

Він вийняв із кишені яскравий апельсин, а потім і плитку шоколаду. Моя Сузана, її оченята розширились від захвату, простягнула до нього свої маленькі рученята, так незграбно та мило, ледве вміщаючи в долонях круглий фрукт. Вона притиснула його до щоки, а потім обережно поцілувала шоколадку.

«Дя-ку-ю, дядьку,» — вимовила вона по складах, і Петро Федорович розтопився від посмішки.

Найбільшим випробуванням для всіх нас була спільна кухня. Але саме там я відкрила для себе справжню спільноту. Сусіди, звиклі один до одного, прийняли нас. Один із сусідів, дід Іван, частіше за всіх стояв біля плити.

«Молодій мамі з дитиною треба допомогти, — говорив він, коли я несла каструльку з молоком. — Іди, стави. Моя картопля почекає. Головне — щоб дівчинка свіже молочко мала.»

І так, мене завжди пропускали без черги, щоб я могла швидше зварити Сузані молочну кашу. Ця проста людина була для мене великою підтримкою.

А потім прийшла та ніч. Лютий показав свою справжню, небезпечну обличчя.

Мені снився якийсь поганий сон, коли мене розбудив різкий запах диму. Я зірвалася з ліжка. За вікном, на першому поверсі, був видно багряне зайвиск. Серце в грудях завмерло.

«Мамо! Горить!» — вигукнула я, вже хапаючи напівсонну Сузану на руки.

Двері нашої кімнати розчинилася, і на порозі з'явилася мама, бліда, але рішуча.

«Швидше, одягай на неї щось тепле! Вихід через парадне!»

Ми вискочили у задимлений коридор. Крики, стукіт дверей, гавкіт собаки змішалися в єдиний жахливий гам. Ми вибігли на тріскуючий мороз, і я вперше побачила полум'я так близько. Воно виривалося з вікон першого поверху, язики вогню лизали стіну, намагаючись дотягтися до нашого вікна. Сирени пожежних машин вили, наближаючись. Ми, закутані в пледы, тремтячи, дивилися, як вогнеборці швидко та майстерно приборкують стихію. Полум'я відступало, здавалося, цілу вічність, а насправді — хвилини. Коли все закінчилося, ми побачили чорні плями сажі на стіні, що підіймалися прямо до нашого вікна, але, слава Богу, не дійшли.

Після того страшного дня я почала пильніше стежити за навколишнім світом. Кожен тріск, кожен запах здавався підозрілим. Але разом з тим, я відчула, як міцнішають наші зв'язки з сусідами. Ми пережили спільну небезпеку, і тепер були не просто людьми в одному коридорі, а спільнотою.

І ось у такі моменти, коли зранку я виводила Сузу на прогулянку по розчищеній доріжці, а вона, закута в шарфик, за який я її тримала, бігла назустріч бабусі, яка йшла з нічної зміни, простягаючи свої рученята, я розуміла — найбільше щастя криться не в просторах, а в цих маленьких, теплих моментах. Бути з рідними — ось справжній дім.