Сестра

Будинок сестри, невеликий та затишний, стояв у самому серці знаного броварського селища на «Т». Саме сюди, під дах фінської хатини, Галя привела своє щастя після весілля, адже тут працював її Володя.

Їхня історія кохання почалася як казка. Після медичного училища, де вона здобула спеціальність медсестри, Галя відпрацьовувала в госпітальї для інвалідів війни. Її руки, вправні та сильні, набули майстерності в масажі, приносячи полегшення тим, хто пройшов через пекло. Саме там, за посередництва мами Володі, її подруги та родички, тітки Рози, вона й зустріла його — Володю. Чоловік за тридцять три, з спокійним, впевненим поглядом. Вони знайшли одне в одній рідну душу.

Я пам’ятаю, як вони приїхали до нас додому — він, стриманий і серйозний, вона, сяюча, з червоними від хвилювання щічками. —Мамо, — голос Галі дзвенів, наче дзвіночок, — ми... ми хочемо одружитися. Мама мовчала,відставляючи чашку з чаєм. Рухи її були різкими. —Тобі ж лише сімнадцять, доню. У тебе талант, ти ж мріяла стати лікарем! —Я знаю, мамо. Але я кохаю його.

Петро, мій названий батько, на відміну від мами, був радий. Він похлопав Володю по плечу, мовляв, молодець. Але мама не здавалася. Вона бачила перед собою не нареченого, а перешкоду на шляху дочкиної кар’єри.

Їхнє весілля було гучним, на все село. Батько Володі, колишній завідуючий колгоспом, влаштував справжнє бенкетування. Я, п’ятнадцятирічна, у ролі дружки, відчувала себе справжньою принцесою. І саме там, серед веселощів, до мене підійшов він — Василь. Високий, з густим чорним волоссям. —Дружко до дружка — на щастя, — прошепотів він, і його губи легко торкнулися моїх. Цей поцілунок, солодкий і несміливий, став для мене початком чогось незвіданого.

Але навіть у цей день радості знайшлося місце для сварки. Мама, схвильована, розмовляла з тіткою Розою, тією самою, що їх познайомила. —Нащо ти втрутилася, Розо? Вона ж дитина! — вигукнула мама, і в її очах блиснули сльози. Петро,почувши це, не стримався. Він рвонувся до них, і в наступну мить нитка намиста в тітки Рози з тріском розсипалася, намистини покотилися по підлозі. Це був поганий вчинок і не добрий знак, що накрив тінню свято.

Молодята пішли до своєї кімнати, а ми поїхали додому. Незабаром Галя народила Альошу. Їй було лише вісімнадцять. Мама все ще не вгавала: —Доню, я заплачу за твоє навчання! Ти ж повинна вчитися! —Мамо, годі, — відповідала Галя, пригортаючи сина до грудей. — Моя родина — це моє життя.

І вона віддала йому все себе. Вона завжди була сонячним променем, що не гасне, працьовитою бджілкою. Її руки вміли все: і піклуватися про дитину, і прибрати в хаті, і спекти смачні пиріжки.

Зараз, живучи в її домі, я кожного дня відчувала цю турботу. Але іноді я ловила на собі погляд Володі — не злий, але важкий. Він мовчав, коли ми сиділи за столом, його погляд блукав по кімнаті, наче шукаючи вільний куточок. Відчувала це й мама, коли приїжджала у гості. Вона нічого не говорила, але я бачила, як вона стискає руки, коли Володя, бубонячи щось під ніс, виходив із кімнати.

Ось такі думки вирували в мені, коли я того дня, поставивши Сузану на ніжки, підійшла до будинку сестри. Вона, побачивши нас у вікно, вже відчинила двері. —Заходьте, заходьте, мерзні! — голос її звучав щиро і тепло. Ми увійшли в хату,де повітря було густе та насичене божественним запахом тіста з капустою. —Пиріжки з капустою, твої улюблені, — з гордістю сказала Галя, витираючи руки об фартух. А потім її погляд впав на Сузану,яка, схопившись за стілець, несміло переставляла ніжки. —Дивись-но! — сестра клацнула язиком. — Та ти в нас уже майже бігаєш! Сузана,ніби зрозумівши похвалу, весело посміхнулася і зробила ще кілька сміливих кроків. Галя підбігла до неї, підхопила на руки і закрутила, засипаючи поцілунками. В цю мить усі негаразди здавалися такими далекими. Була лише радість — проста, щира і така необхідна.