Перший сніг

Перший сніг прийшов несподівано, вночі, і коли я прокинулася, світ за вікном змінився до невпізнання. Я одягла Сузану в теплий комбінезончик — один із тих, що знайшла сестра Галя, речі після Альоши, ще міцні, прошиті материнсью турботою. Бабуся теж привезла кілька дрібничок — в'язані рукавички, шкарпетки. Кожна річ від родини відчувалася як оберег, як частинка тепла, якою вони намагалися оточити мою донечку.

Коли я вийшла з нею на ганок, мене осяяла тиша. Така глибока, м'яка і сповнена святкового дива. Все навколо було укрите безшумною білою ковдрою. Гілки дерев, ще вчора голі й сумні, тепер ледве тримали на собі пухнасті шапки снігу, нагадуючи казкових велетнів. Доріжку біля хати вже прочистив дідусь, і вона, темна та рівна, немов стрічка, вилась поміж сріблястих полян.

Я обережно поставила Сузану на землю. Вона, загорнута як кокон, здивовано озирнулася. Її очі, великі й ясні, розбігалися, намагаючись осягнути цю нову, сяючу реальність. Вона несміливо ступила, потім ще крок, і раптом її обличчя розплющила щаслива посмішка. Вона простягнула ручку, намагаючись впіймати ту невловимість, що тихо кружляла в повітрі.

Але незабаром я помітила, як її носик почервонів, а з очей виступили сльозки — непривичне холод повільно давав про себе знати. Щічки Сузани зашарілися наче два стиглі яблука. Я вже хотіла підійти, щоб забрати її в хату, як вона, схибивши, міцно сіла в сніг. Замість плачу, однак, почувся дзвінкий сміх. Вона хльоскала долонями по пухкому покриву, дивуючись йому та радіючи.

Тоді я нахилилася і почала ліпити Сніжну Бабу. Невелику, з каміннями замість очей і гілочкою-посмішкою. Сузана спостерігала, заворожено дивлячись, як з безформної купи з'являється фігура. Її сміх, чистий і дзвінкий, як джерельна вода, наповнював морозне повітря.

— А ось і наша маленька пані! — почувся ззаду знакомий голос.

Ми обернулися. До нас ішов Альоша, повертаючись із школи. Рюкзак за спиною, лиція розігріта на морозі. Він підійшов до Сузани, яка сиділа в снігу, і по-джентельменськи простягнув їй руку.

— Ходімо, Сузаночко, прогуляємося, — сказав він лагідно.

Вона, без коливань, вклала свою крихітну рученятку в його долоню. Він обережно підняв її, і вони пішли разом по прочищеній стежці, немов два старі товариші. Я йшла поруч, і серце моє наповнювалося теплотою. В нашій сім'ї дітей завжди шанували, з їхньою думкою рахувалися, їхнє виховання було не пустим словом, а щоденною, ретельною працею.

Альоша був єдиним сином у моєї сестри, її гордістю і надією. Галя вкладала в нього всю свою душу — вчила доброті, відповідальності, повазі до старших. Вона знала, що справжнє багатство — не в речах, а в добрих вчинках і знаннях. Вечорами вони сиділи за уроками, а вона, вчителька за покликанням, терпляче пояснювала йому складні завдання, читала книги, розмовляла про життя. А Володя, його батько, вчив сина чоловічим справам: вміти тримати молоток, розпалити вогнище, не боятися праці. Він любив майструвати, і Альоша завжди пильно спостерігав за ним, вбираючи батьківську впевненість і спокій.

Того вечора, як завжди, ми зібралися в залі. Тлів у каміні, на дивані розвалився сіамський кіт Мавпа, улюбленець Володі. Він, як завжди, підійшов до Сузани, що сиділа у мене на колінах, обережно потовкся головою об її ручку і згодом згорнувся клубком біля її ніг, ніби стояв на сторожі її сну.

— Який же він тебе любить, — посміхнулася я, звертаючись до доньки.

— Він у нас чарівник, — сказав Володя, гладячи кота. — Він відчуває щирі серця.

Ми дивилися телевізор, але більше — розмовляли. Розмова несподівано звернулася до дітей.

— Я завжди мріяла про доньку, — зітхнула Галя, обіймаючи Альошу, що сидів поряд. — Хотіла заплітати їй коси, шити сукні... Але після Альоші... — вона махнула рукою. — Лікарі казали, що ризик великий. Боязко було.

— А ти не шкодуєш? — поцікавилася я.

— Ні, — відповіла вона щиро. — У мене є мій хлопчик. І тепер є твоя дівчинка. Моя племінничка. Моя маленька мрія, яка все ж збулася.

Володя мовчки кивнув, поклавши руку на плече дружини. В його погляді читалася згода і тиха, чоловіча ніжність.

У селі життя завмирало рано. Темний вечір насувався швидко, завішуючи вікна чорним оксамитом. Для міської людини такі вечори могли б здатися скучними, але не для нас. Ми вміли наповнювати їх своєю, особливою радістю. Радістю спілкування, радістю спільного перебування під одним дахом, радістю від усвідомлення, що найголовніше — це ось ця крихітка, що заснула на моїх руках, і ці люди, що сидять поруч. Це була наша фортеця. Наш тихий, освітлений вогниками порятунок від усіх бур.