Спогоди

Я дивилася на маму, коли вона, схилившись над ліжечком, щось шепотіла моїй доньці. Світло з вікна клало на її обличчя ніжний відблиск, і в цю мить я згадала все. Згадка про найріднішу людину — це не просто думка. Це відчуття тепла біля серця, що залишається з тобою назавжди. Я почала писати цю книгу, коли вона була ще жива, коли можна було просто взяти слухавку і почути її голос. Зараз цього голосу немає. Війна, безжалісна і чужа, розділила нас остаточно. І тепер кожного дня, кожного ранку, коли я прокидаюся, я шлю їй тихі думки. Не минає й дня, щоб я не згадала її. Вона — мій ангел-охоронець, невидима, але відчутна присутність, що вказує шлях у найтемніші часи.

Життя вона прожила важке, як старий, міцний дуб, що стійко витримує всі бурі. Залишившись самітньою жінкою, вона підняла нас із сестрою на ноги. Але в її очах завжди горів вогонь — любов до роботи, до своїх учнів. Вона була вчителькою, не просто викладачем історії та української літератури, а сіячем. Сіячем знань, доброти, любові до рідного слова. І тепер десь ходять дорослі люди, в чиїх серцях вона залишила свій слід, і вони, напевно, згадують її добрим словом. Для нас же, своїх дітей, вона завжди була сонячним промінням, що пробивається крізь хмари. Незважаючи на втому, на турботи, вона завжди знаходила посмішку і сил не показувати нам своєї тривоги. У нас завжди був чистий одяг, гаряча їжа, і ми не знали, що таке голод. Вона вміла нести цей тягар із такою тихою гідністю, що мені здавалося — так і має бути.

А ще були вони — наш тил, наша фортеця дитинства. Бабуся Анна і дідусь Антон. Їхня любов, загартована ще у вирі Великої Вітчизняної війни, була міцною, як камінь. Вони виростили четверо дітей і тепер віддали всю свою ніжність нам, онукам.

Бабуся була жрицею домашнього вогнища. Вона лягала спати пізно, біля півночі, а до того — безперервна праця. Кухня була її храмом. Я завжди пам'ятаю той божественний запах свіжоспеченого хлібу, від якого прокидалося все село. Вона пекла пиріжки з різними начинками, робила домашній сир, збивала сметану. Її комора нагадувала скатертину-самобранку — завжди наповнена смачними запасами.

А дідусь... Дідусь Антон був чаклуном. Чаклуном землі. Він був справжнім мічурінцем — в його руках яблуня мирилася з грушею, і народжувались дивовижні фрукти, яких не було більше ніде. А ще в нього були кролики. Ми любили проводити години біля їхніх кліток, а запах тушкованого кролика з часником — це аромат щастя мого дитинства. Він знав усі таємниці: як засолити м'ясо, як закоптити його в спеціальній коптильні. На його маленькій фермі паслися корови, тому ми завжди мали справжнє, пахтушасте молоко.

І ще один образ палить моє серце: дідусь, що косить сіно. Біля будинку простягався великий луг, а за ним — наша ділянка з фруктовими деревами. Косив він мовчки, розмірено. А потім, коли стоги вже виростали, ми із сестрою залазили на самий верх. Сіно було м'яке, тепле і неймовірно пахло. Воно вбирало в себе запах усіх квітів лугу, терпку свіжість лісу і солодкуватий дух землі. Ми закопувалися в нього і засинали під вечірнє небо, а той запах став для мене назавжди запахом безпеки, спокою і безмежного щастя.

Ось що я згадувала, дивлячись на маму, яка тримала на руках мою доньку. Внучка, моя Сузана, з першої ж миті потягнулася до неї маленькими рученятами, безмовно визнавши в ній рідну душу.

«Ти не залишишся тут довго, — сказала мама, немов відчуваючи мою непевність. — Я заберу тебе до себе. Скоро холода, вам тут буде тісно».

Сестра Галя і її чоловік Володя переглянулися. Я вловила цей погляд — швидкий, майже непомітний. Між ними вже відбулася якась розмова, про яку я нічого не знала.

Тоді я наважилася запитати те, що болюче напрошувалося на язик: «А як Петро — мій названий батько?.

«Він теж хоче тебе бачити, — тепло відповіла мама. — Скоро приїде. Сьогодні Петро дуже зайнятий».

Ми розмовляли так, по-родинному тепло, і ця проста розмова здавалася мені найбільшим дивом після всіх випробувань. А потім у двері постукали.

Двері відчинилися, і на порозі з'явився він. Чоловік мого віку — Василь. Я пам'ятала його ще з весілля сестри, де він був свідком. Він не змінився: високий, статний, з густим чорним волоссям і сміливим поглядом. Я підійшла, і ми обійнялися. Ці обійми були теплими, дружніми, але... пустими. І в ту мить я остаточно зрозуміла. Зрозуміла, що той юнацький бриз у серці вщух. Його місце зайняло інше, набагато більше і міцніше кохання — до моєї донечки, до мого чоловіка, до цієї крихітної надії на нове життя, що спала у кімнаті поруч. Василь більше не хвилював мого серця. Воно було повністю зайняте.