Зустрічі

Підійшовши до зеленої брами, ми затрималися. Навпроти, на подвір'ї недобудованого будинку, стояла сусідка — вже не молода, повна жінка, одягнена, проте, з якоюсь провінційною пишністю: у яскравій хустці та пухнастому светрі. Вона привітно кивнула Володі, але її цікавий погляд відразу вчепився за мене та за маленьку Сузі.

— Доброго здоров'я, сусідо! — гукнула вона. — А це хто до вас таких гостей завітав?

Не встиг Володя буркнути щось незрозуміле, як моє серце рвонулося вперед. Крізь візерунки огорожі я побачила, як з хати на веранду вибігла постать у фартуху. Це була Галя. Вона поспіхом витирала руки об полотенце, кинуте на плече, а її обличчя сяяло. Ця мить розтягнулася. Всі сумніви, вся втома — все відступило, коли я кинулася до неї назустріч.

Ми обійнялися так, наче хотіли стиснути всі роки розлуки. Не кажучи ні слова, ми обоє ридали, відчуваючи, як тремтять одне в одному плечі. Це були сльози океану, що розтанув, сльози повернення до рідного берега.

— Боже, яка ти худа... Дорога виснажила? — першою прошепотіла сестра, відводячи мене на відстань витягнутої руки, ніби боялася, що я зникну. Вона обережно взяла сплячу Сузі на руки і, немов запрошуючи до гостинності, жестом запропонувала мені зайти в дім.

Тим часом Володя, мовчки взявши мої валізи, вніс їх у хату. Галя провела мене в невелику сонячну кімнату, де я нарешті змогла розпакувати речі, переодягтися й трохи прийти до тями. Потім я вийшла на кухню, де за столом вже сидів Володя. Запах приготованої їжі викликав згагу. Ми чекали; Галя пішла зустрічати сина зі школи.

Не минуло й півгодини, як у дверях з'явився Альоша. Я не бачила його роки, і переді мною стояв уже не малюк, а хлопчик років дванадцяти — високий, стрункий, із світлим, немов льняним, волоссям та ясними, прямими, як небо, очима. Він нерішуче переступав з ноги на ногу на порозі, його погляд метався від мене до мами, а потім спинився на маленькій Сузі.

— Альошенько, іди, привітайся з тіточкою, — підштовхнула його Галя.

Я простягнула до нього руки: —Іди до мене, хлопчику мій.

Він несміливо підійшов, і я обійняла його, відчуваючи кістляві плечі під шкільним піджаком. Він почервонів, зніяковівши, але потім першим заговорив: —А де моя сестричка?

Ми всі посміхнулися. Після обіду, під час якого Володя розповідав, як зустрічав мене, я, знесилена дорогою, пішла спати.

На ранок я прокинулася від приглушених голосів на кухні. Світ за вікном був іншим: з неба тихо сипався перший сніг, тонким шаром вкриваючи оголені гілки дерев і землю. Це було ніжне, зворушливе диво.

Я зірвалася й вийшла з кімнати. На кухні, спиною до мене, стояла мама. Жінка років п'ятдесяти, з елегантною короткою стрижкою, яка підкреслювала її тонкі риси обличчя та ясні, зелені, як весняна трава, очі. Вона була одягнена в офіційний оливковий піджак і сіру шовкову блузку з бантом, що надавало їй ділової поваги, але в усій її постаті була якась дитяча збудливість. Вона обернулася, і в її посмішці, яскравій і щирій, я впізнала ту саму «смішку ангела».

— Світланочко! Донечко моя! — вигукнула вона, і ми кинулися одна до одної в обійми. Вона пригорнула мене так міцно, наче боялася випустити. — Як ти? Як дорога?

Потім вона, немов згадавши про головне, відвела мене: —Покажи мені її... Мою внучку.

Ми на ципочках увійшли до кімнати. Сузана спала, розкинувши рученята. Мама схилилася над ліжечком і довго-довго дивилася на неї, не промовляючи ні слова. У її погляді було стільки ніжності, болю та любові.

— Яка ж вона крихітна... Така худенька... — ледве чутно прошепотіла вона, і по її щоках покотилися сльози. — Вона... вона на батька... Але очі — твої.

Вона заплакала, не стримуючись, від щастя, що нарешті тримає поруч двох найрідніших людей — доньку та онуку. Ця перша зустріч після довгої розлуки була святом, найбільшим щастям, про яке ми так довго мріяли, не відаючи, які випробування готує нам доля.