Приїзд

Вокзал вирував. Гул голосів, свистки та скрегіт гальм злилися в єдину симфонію прибуття. Щойно приставший поїзд вивергнув на перон річку людей – втомлених, навантажених валізами, з візками, дзвенячими як обладунок середньовічних лицарів. У цьому людському вирі я опинилася одного блідого осіннього ранку, що запам'ятався на все життя. Зробивши перший крок на рідну землю, я зупинилася, немов пірнаючи, і вдихнула повними легенями. Повітря було холодним, вострим, але таким знайомим, з присмаком диму та опалого листя. Я міцніше притиснула до грудей маленький клубочок у теплій накидці – мою Сузі, єдину, хто був зі мною в цій далекій мандрівці.

«Ось ми і дома! – вирвалося у мене, і слова застигли в повітрі маленькими хмаринками. – Як тут хороше! Як тепло!» Це був зойк душі,знеможеної ностальгією.

«Та що ви говорите... Мороз на вулиці! Одягатися треба краще», – пробуркотіла порів літня жінка, виринаючи з натовпу, наче риба з каламутної води. Я її не помітила, мої думки були десь далеко, за океаном, у країні вічного сонця, звідки я щойно примчала.

«Світлана! Світланочко!» Цей поклик пройняв мене наскрізь,ніби електричний розряд. Я не повірила. Мама обіцяла бути. Обертаючись, я вже придумувала пояснення: однокласник, знайомий з роботи... Але переді мною стояв чоловік середніх років у поношеній коричневій шкірянці. Володимир? Чоловік сестри? А де ж Галя? Лідений жменю стиснув моє серце, руки, що тримали дитину, раптом знемагали. Світ сплив в очах. Після довгої дороги це було останньою краплею. Мить вагання – і я впала в його обійми, шукаючи опори.

«Привіт», – прошепотіла я, цілуючи його шорстку щоку. – «Де мама?.. Галя?» Він мовчки оглядав мене,його погляд був важким і вивчальним. Він шукав у мені ту дівчину, що поїхала два роки тому. А я змінилася? Так, звичайно. «Що трапилося?» – застукало в скронях.

«Як доїхали? Це твоя дитинка? Дай, допоможу... Ти, напевно, знемоглася», – його голос пролунав глухо. Він узяв сплячу Сузі, немов дорогоцінний вантаж. – «Мати твоя на роботі. Попросила мене. Поживеш у нас, так домовилися».

Його слова не принесли спокою, але я кивнула, автоматично поправляючи ковдру на малій. Його турбота була несподіваною і трохи лякала.

«Дорога була важкою. Як поїдемо?» «Можна на таксі,але до нас дорого», – сказав він, і ця фраза прозвучала як вирок. Мій гаманець був виснажений подорожжю.Я відчула прикрий присмак бідноти. «Давай громадським транспортом,– перебила я його, забираючи дитину. – Адже я не на гості, я повертаюся». Він мовчки взяв мою сумку та валізу,і ми пішли, загубившись у потоках пасажирів метро.

Подорож здавалася вічністю. Лише тиха рівна дихання Сузі в моїх руках давало сили не впасти від втоми. Коли ми вийшли з автобуса, мене зустрів спокій пізньої осені. Сонце, бліде та холодне, висячи низько над обрієм, осявало навколишній світ м'яким, немов акварельним, світлом. Але головним дивом були дерева. Вони стояли, немов обпалені вогнем, вкриті листям усіх відтінків жовтого, золотого та пурпурового. Земля під ногами шелестіла килимом з червоного золота. Я на мить закрила очі, уявляючи, як падаю на цей м'який, прохолодний вогонь і обіймаю землю, яку так довго не бачила. Ця краса була гірко-солодкою, бо на серці лежав важкий камінь тривоги.

Дорога до будинку сестри здавалася довшою, ніж у моїх спогадах. Пам'ять стирає відстань, залишаючи лише точку призначення. Ми йшли, повертали, і нарешті зупинилися перед високим зеленим парканом, який немов вартував таємниці цього дня.