повний текст

ЖИТТЯ ПАТРІАРХІВ

або

біля витоків цивілізації.

(Вистава для лялькового театру)

За мотивами творів Марка Твена

«Щоденник Адама» та «Щоденник Єви»

Дійові особи:

Адам, перший чоловік на Землі

Єва, перша жінка на Землі

Каїн, перший син Адама та Єви

Авель, другий син Адама та Єви

Папуга, друг сім’ї

Різні звірі та птахи, що населяли Едем.

Пролог

Темна сцена. Лунає тиха музика. Чується тихий, але натхненний голос.

ГОЛОС: /за сценою/ Спочатку не було нічого: ні світла, ні темряви, ні сонця, ні землі, ні почуттів, ні емоцій. Було лише слово, а слово було у Бога і слово було Бог.

Музика змовкає, і натомість на сцені з’являється пара білих рукавичок. Руки у рукавичках б’ють долонями, і у руках одразу ж з’являється сонце. Руки кидають сонце на задник; знову ударяють долонею о долоню і у рукавичках з’являється жменя зірочок. Руки кидають зірки до сонця, від чого ті застигають обабіч сонячного диска. Лунає ще три оплески і усе зникає.

ДІЯ І

Сцена 1

На сцені зелений садок. На передньому плані троє дерев: ліворуч груша, посередині вишня і праворуч яблуня, на якій висить великий плакат із зображенням людського черепа, перехрещених кісток та напису: «Не залазь, бо вб’є.»

З кущів вистрибує руда мавпа. Помітивши глядачів, мавпа на мить застигає, а затим з вереском тікає убік і здирається на грушу, сховавшись серед рясного листя. По миті мавпа з голосним вереском зістрибує з груші й тікає геть. З рясного листя з’являється обличчя рудої, зарослої та переляканої людини.

Із-за дерева на сцену виходить гривастий лев. На його тулубі сидить приємної зовнішності жінка з довгим волоссям, невеличкими грудьми та охайними стегнами. На голові жінки віночок з гарних квітів, у руках – гілочка з миртового дерева. Лев зупиняється, жінка нахиляється і зриває з землі декілька гарних квітів.

ЄВА: Леве, поїхали!

Лев з жінкою на тулубі йде геть, а чоловік, що уважно спостерігав за прибульцями, висувається з гущавини все далі й далі, аж поки не зривається з гілля. Чути звук падіння і зойк.

АДАМ: Що це було? Якесь дивне створіння: з двома головами, чотирма кінцівками унизу та ще чотирма – угорі. Нічого не розумію. І звідки воно узялося тут, у моїх володіннях? Допіру нічого схожого тут, у моєму Райському садочку, я не бачив. Треба зазвідатися.

Чоловік підводиться з землі, чухає сідниці і йде углиб лісу. З букетом квітів у руках на сцені з’являється Єва.

ЄВА: Мені вже майже виповнився день. Я з’явилася учора, в усякому разі мені так здається. А ще мені здається, що я є не що інше, як експеримент. Так-так, справді, я – експеримент, звичайнісінький собі експеримент і більш нічого. Чому я так гадаю? А тому, що я дивлюся навкруги, уважно спостерігаю за навколишнім живим світом і розумію, що я – єдина та неповторна у цілому Всесвіті. Так-так, іншої схожої на мене годі й шукати. Я уважно прислухаюся до своїх відчуттів, до отого внутрішнього голосу, який щохвилини розмовляє зі мною, і розумію – основа основ моєї вдачі – це любов до прекрасного, надзвичайний чутливий потяг до усього того прекрасного й привабливого, що оточує мене. Мені подобаються сонце, місяць, зірки, хмари – усе, що знаходиться високо над моєю головою. Мені усе це так подобається, що я із задоволенням додала б до того місяця, що угорі, ще п’ять чи шість. І тоді я могла б увесь час лежати на пухкому моховинні, дивитися угору і милуватися ними. А ще я з радістю дістала б з неба дві чи три зірки і прикрасила б ними своє волосся. До речі, треба спробувати!

Жінка кладе на землю букета, підбирає з землі замашного дрючка і починає жбурляти ним у небо. Після кількох невдалих спроб вона сумно зітхає.

ЄВА: Дуже важко повірити у те, що зірки так далеко від нас, адже, коли дивишся у небо, то здається ніби досить лише простягнути руку і можна зірвати зірку. Зірвати її так, як зриваєш з дерева грушу чи персика. Але ж вони так високо, так далеко. А може... Може, річ у іншому? Може, я просто не можу влучити у зірку, не можу тому, що я – шульга? Хтозна. Але ж як-таки хочеться прикрасити собі волосся сяючим золотим гроном. Хочеться, щоб мене побачили з такою прикрасою, побачили й покохали. Та тільки хто мене побачить тут? Мавпи? Леви? Ведмеді? Хто покохає? Яка я самотня! Яка ж я нещасна, аж хочеться плакати.

Жінка бере свого букета і йде углиб лісу. З’являється чоловік.

АДАМ: Дивно, дуже дивно. Мені здається, що я щойно зустрів оте саме створіння, яке приходило вранці. Але воно чомусь було вже не таким: у нього була лише одна голова та чотири кінцівки. А отой наріст, що був зверху, на спині – з головою, довгим волоссям та чотирма кінцівками, кудись зник. Дивно, дуже дивно. Ну, та нічого. Головне – щоб ніхто й ніщо не заважало мені жити спокійно та безтурботно. /Чоловік зриває з груші плід і починає його їсти, затим озирається у бік яблуні/ Цікаво, а які на смак плоди з того дерева? Мабуть, дуже солодкі. Ні! Швидше за все вони надзвичайно кислі та несмачні, тому їх і заборонено вживати. Так, саме так. Дивно, що раніше я про це не здогадався.

Зненацька з’являється кенгуру, який наближається до Адама і уважно спостерігає за тим, як чоловік харчується.