Гість

Чоловіки пішли захищати країну. «Зарезервовані» з «донападу» малюки вже народилися. Промінчиків життя в безчассі було багато, але кликати їх у світ не поспішали. Тих, хто наважувався стати батьками суттєво поменшало. Янголи журилися, проте втрачати надію просто не вміли.
Зазвичай Пологовий навіть й не звернув би уваги на Сірого, не кажучи вже про бесіду. Вони занадто різні. Пологові – зі світлих постатей, які мали справу лише з чистою енергією життя. Сірі недарма не сяяли. Маючи справи з тими, хто помирав, вони й самі дещо були просякнуті сумом, стражданням, іноді страхом. Притому значно більша частина жалю перепадала не від тих, хто йшов, а від тих, хто залишався. Це неочікуване, проте недивне: люди частіше більш жаліли покинутих себе, ніж тих, хто пішов.
Проте не спілкувалися янголи не тому, що вважали один одного не гідним розмови. Просто «сфера діяльності» і існування не збігалися. Як в метелика і лугової бабки. Саме тому в спокійного і врівноваженого Пологового прояв Сірій постаті викликав чималий подив надвоє з цікавістю.
– Навіщо ти тут?
– В справах, мабуть.
– І що ж ти хочеш зробити?
– Треба, щоб дитина народилася.
– Ти для цього тут не потрібен.
– Так, але є нюанс.
І Сірий янгол розповів все як є. Прикрашати чи замовчувати не було сенсу: світлого не можна обдурити. Та він й не збирався.
– Тобто ти хочеш, щоб дитина якої не судилося, народилася й жила? І я ще маю допомогти в цьому? Що з тобою? Це порушить рівновагу світобудови!
– Вона й так вже порушена. Скільки життів ти зустрічаєш тепер щодня?
Пологовий трохи потьмянів. Це було дуже болюче питання. Ніхто не наважувався про це навіть думати. 
– Щоб така дитина вижила потрібен подвійний поцілунок життя.
– Ну так дай! Від тебе не відвалиться.
Пологовий був дещо обурений таким ставленням до себе і своїх обов’язків. Але він янгол, тому відповів спокійно, наче розмовляв з нерозумною дитиною.
– Якщо я витрачу два поцілунки на одне немовля, то інше його не отримає. Я не маю права вирішувати кому жити.
– Як гадаєш, чому я саме тут? Я знаю, що одного разу ти вже привів у світ одне вперте сонечко. Значить, тобі даровано трохи більше, ніж ти думаєш.
– Я за це поплатився тисячею чергувань з прихистку ненароджених! Знаєш, який це жах для світлого?
– І що, скажеш воно того не варто? Придумай щось. Ну, будь ласка!
– Ні. Це неможливо.
– Для всього існує хоча б крихітна ймовірність.

З його ліжка було видно вікно. Режисери цього фільму не переймалися різноманітністю, тому дивитися як осінь повільно перетворювалася на зиму вже набридло. Біль бринів десь на грані, вчасно відігнаний ліками. Жили тільки очі. Всі інші частині тіла нагадували йому тренувальний манекен. Вона була поруч. Вагітна їх останньою надією. Дитина мала народитися під Новий Рік. Найкращий подарунок у світі. 
Їй вже важко було перевертати чоловіка, а йому було соромно за це. Чому вона не послухала лікаря, не найняла доглядальницю хоча б на останній місяць вагітності? Так, гроші знадобляться на дитину. Якої не буде. До дідька біль! Він буде з кохано стільки, скільки витримає. Хоч це для неї він здатен зробити.
Цвірінькнув дверний дзвінок. Дивно. Гості до них давно не ходять, а лікарю ще не час. Дружина вийшла з кімнати, щоб через хвилину повернутися з відвідувачем. Малий! Навіть засмагнути десь встиг, чортяка. Як же добре, що ти завітав.
– Привіт! Можеш не вставати, – незграбно пожартував побратим, – Ось, прийшов подякувати тобі особисто, друже. Шкода, що так вийшло з тобою. І не переймайся, ми потурбуємось про тебе і родину.  Все буде добре наскільки можна. Я от теж відвоювався, ногу забрали. Але ось бачиш який я засмаглий? Іспанці протезували. То я тепер частково «термінатор». Готуюся до ігор нескорених наступного року разом з одним хлопом. В нього одна нога і в мене одна. Добре доповнюємо один одного в команді, еге ж?
Гість пішов. По кімнаті пливли аромати апельсинів та шоколаду, які залишив на столі Малий. Тут запахи існували. На межі не було ні їх, ні смаку, ні тактильних відчуттів. Все це додається лише до тіла. А ще до нього додається біль. 
Дружина наче відчула страждання чоловіка і заходилася готувати його до ін'єкції. Він хотів би попросити почекати, ще побути з нею, дивитися на кохану. «Відпочинь, любий» – почув він й снодійне теплою хвилею унесло його з реальності.
– Привіт, Сірий. Як в нас справи?
– Нічого нового. А от ти якійсь іншій.
– До мене гість приходив. Той, врятований. Я стільки раз думав про нього, як він, чи вижив. Тепер знаю, що немарно підставився. Хоч якийсь сенс.  Щоправда, він одну ногу втратив. Проте його в команду запросили. Ще жартував, що в них з напарником дві ноги на двох. 
– От і я кажу: дивні ви, люди. То за зламану квітку засмучуєтеся, то про втрачені кінцівки жартуєте. В тебе доля вирішується, а ти за іншого радієш.
– В мене є ще декілька тижнів.
Так влаштована людина, що сподівається на диво попри все.