Сіра зона

Лікар був втомлений і явно поспішав. Але оминути маленьку жіночку із синіми на пів обличчя очима не вдалося. Якимось чином вона завжди досягала свого. Новин стосовно її чоловіка не було, тому чергова пустопорожня розмова просто дратувала. Довелося натягнути ввічливу маску й посміхнутися назустріч відвідувачці. 
– Стан стабільно-важкий, він в комі. 
– Тобто ніяких шансів?
– Шанси завжди є. Проте в цьому випадку ми маємо справу зі складною травмою мозку. Передбачити наслідки неможливо.
– Кажуть, з тими, хто в комі треба розмовляти.
– Спробуйте. Принаймні, гірше від цього точно не буде.
Вона приходила до нього щодня. Розповідала про кожну дрібничку, радилася що до шпалер в дитячу, передавала привіти від знайомих, нагадувала про їх спільні подорожі, звітувала як минув день, читала вголос його улюблені книги. Але одного разу взяла за руку і тихо попросила не кидати її. Потім витерла невидимі йому сльози та пожалілася, що лікарі радять лягти на збереження. Знов щось не так із дитиною.
І він почув. Кожне її слово. Рвонувся до неї, але підступне тіло ніяк не хотіло рухатися. Навіть палець, навіть повіки. Він так довго йшов на її голос крізь холодний щільний туман, а тепер навіть не міг повідомити, що чує. А от біль чекав, і розпеченою лавою затопив кожну клітинку неслухняного тіла. Рятуючись від цього катування, мозок знов вимкнув свідомість. 

– Сірий, чуєш?
– Знов ти! Що тепер?
– В неї загроза втратити дитину!
– То й що? А, точно, ти ж довіку будеш неспроможний й померти до старості не зможеш.
– І це також. Але зараз я не про себе. Смерть каже, що вона буде до кінця життя мене-паралітика доглядати. За що це їй? 
– Кохає вона тебе, розумієш? По-справжньому. Їй за щастя, що ти поряд навіть такий.
– Це несправедливо!
– Життя завжди було таким, чому зараз дивуєшся?
– Ти наче втішати маєш..
– Змирися вже: ти «овоч». І не смикайся, легше ж буде.
– Не можу я, кохаю її. В неї все життя попереду! Я думав, потерплю ще трохи, дитина народиться та й піду. Нехай буде щаслива з кимось ще. Бачити, як вона страждає, то ще більш боляче ніж вертатися в тіло.
– Люди.. Як ви все любите ускладнювати. 
– Знаєш, як ми хотіли дитину? Не виходило довго. Тобто виходило, але не зовсім. Коли в четверте це сталося, я вперше молився, проклинав, криком просив хоч би й мене замість дитини взяли. А вона навіть на кладовищі не плакала. Просто стислася в жменьку, наче заклякла. Очі порожні, страшні. Я тоді так за неї злякався, думав що втратив. Годував її з ложечки, обіймав, обіцяв все що завгодно..
– Стоп! Що ти кажеш? Просився замість дитини піти? Ти що, не чув, що слова і навіть думки матеріальні? Звісно не всі підряд. Як гадаєш, щира молитва це що? Та ще й просити треба правильно, а не чіпляти докупи думки, спогади та мрії ворохом. От і накричав..
– Так то ще я й винен?! 
– Як там в людей кажуть: незнання законів від відповідальності не звільняє. Щире, але вкрай заплутане прохання наробило неабияких струсів у Всесвіті. Воно не могло залишитися «без розгляду», і проблема була розв'язана в найбільш прийнятний для світобудови спосіб. Доречі, прокльони також мають наслідки для автора. Тому, як говорять ваші лікарі, якщо шкода перевищує користь, то таки ліки приймати не варто.
– Оце я вляпався..
– Ти вляпався?? Та ти знаєш, що сірі приходять до тих, хто готовий піти. Вони допомагають усвідомити, змиритися, попрощатися з життям. Гадаєш просто так людям перед смертю легшає? Але це на декілька годин, іноді днів. А я застряг тут із тобою. Сидиш на межі й ніжки звісив. Бодай не доведеться довіку панькатися.
– Усе, пожалівся? Тепер давай-но подумаємо, як з цієї халепи вибиратися. До того ж, виявляється, ти теж зацікавлена сторона.