Шпиталь

Стояв спекотний липень. Розжарений асфальт мав би обпікати ноги крізь тонку підошву лікарняних капців, але навпаки: біль, який наче суворий сек'юріті супроводжував декілька нескінченних тижнів, кудись зник. Він йшов маленьким шпитальним парком, нікуди не поспішаючи, слухав пташиний гамір, далекий гавкіт собак, шелестіння втомленого сонцем листя. Слабкість теж кудись поділася, рухи давалися напрочуд легко. Трохи спастелені пилом фарби літа відбивалися в спокійному дзеркалі непрацюючого фонтану. Він підійшов ближче. Зграйка голубів навіть не подумала звернути на нього увагу. Лише старий кіт, який завжди терся о будь-чиї ноги, раптом вигнув спину й з хрипким нявом чкурнув в кущі. 
Лавки були зайняти відвідувачами. Вони сміялися, розмовляли, обіймались з пацієнтами, щось обіцяли один одному. Ніхто не зважав на нього, і він також не хотів нікому заважати. Розпечена лавка на галявині парку була вільна. З неї було добре видно алею, яка «вливалася» просто в міську вулицю. Сидіти не дуже хотілося. Проте й ходити наче маятник повз інших було не зручно. Він присів на дерев'яні дошки сидіння. Краєчком свідомості промайнуло здивування з відсутності гарячого дотику, але він не встиг його осягнути розумом й одразу забув. Як добре, коли нічого не болить!
Пробігла збентежена медсестра. Паперовий стаканчик з недопитою кавою влучно втрапив в смітник біля лавки й вже там розлив запашну рідину. Запашну? Дивно, аромат зовсім не відчувався. «Напевно, ковід підхопив» – ворухнулася думка. Щось невловимо неправильне було в цьому світі. А от що саме?
– Недавній?
– Перепрошую, що?
– Питаю, ти новенький? Ще не оговтався?
– Емм.., навпаки, все чудово. А ви хто?
– Новенький, значить. Ще не зрозумів, так?
Повертати голову не хотілося, але власник нав'язливого голосу не поспішав обійти лавку. Довелося розвертатися. І тоді він побачив свою палату, зосереджених медиків, вперту пряму лінію на екрані кардіомонітора і ще когось, хто лежав на його ліжку. Він рвучко озирнувся. Парк щез. «Якась маячня. Сплю чи що?» – пронеслося в голові.
– Ні, ти не спиш, це інше. Ти йдеш з того світу. Тобто, для живих цей світ «той», а для тих, хто пішов «той» – це світ живих. Не зважай, вже все майже позаду. Просто тобі пора далі.
– Тобто це все, кінець? Ти впевнений?
– Так, я впевнений. Проте це ще не кінець. 
– То я помер чи ні?
– О, нарешті дійшло! Ще ні, але «однією ногою» вже за межею.
– То де ж тунель, сяйво, таке інше потойбічне?
– А, так ту заставку бачать ті, хто ще не готовий піти.
– Тобто я готовий.. дивно. Зачекай! То там щось є, потім? Чи ти лише моя уява?
– А от помреш, тоді узнаєш. Або ні: бо живим це знання непотрібне.
– Скажи хоч хто ти. Чи це також під забороною?
– Хто – це складно. Живі, що здатні бачити, звуть Сірим Янголом. Тобто янголом скорботи, тим, хто приходить втішити.