Без жодного сенсу — просто  для задоволення

Я намагаюсь якомога більше говорити українською.  Проте неправильні  наголоси і суржик  завоювали мою свідомість і атакують. Варто відкрити рота — «чужі» стрибають на язик і вистрибують у повітря, лякаючи людей. Ті, хто не знає, яка я  розумна та красива, думають: «От дурна баба, говорила б уже російською, а то соромно за мову». Їм соромно. Мені соромно…

Та маю навчитися, і, що б там з мене не вистрибувало, я впевнена: без тренувань ніяке говоріння само по собі не з’явиться.

Хто ж мені винен, коли я все життя розмовляла російською, а українською після школи не прочитала жодної книги? Тож як то кажуть: «хто мені доктор», «хто винуватий?» і «що робити?». От бачите, російська література переслідує, вона переповнила сховище для слів.

Підсвідомість шепоче: «А що ти хотіла, дурна бабо, живеш стільки років, вільного місця  нема. Нема куди нові слова записувати».

А я не погоджуюся. Вчу.

А ще я хочу поїхати до Європи, тож маю спілкуватися якоюсь міжнародною мовою.

Я записалася до розмовного клубу англійської, а поки шукала його в інтернеті, натрапила на безкоштовні курси. Телефоную, а мені дівчина відповідає:

— Курси англійської тривають три місяці, черга на них  6-9 місяців. Вас ставити в чергу?

Я подумала, що можна й не дожити, звісно, та все ж таки уточнила, чи беруть таких, як я… Отже, в чергу мене поставили.

Та сама дівчина сказала, що прямо зараз формується клас французької, теж безкоштовно. Слово «безкоштовно» спрацювало. Тепер я вчу три мови.

Українську — самостійно, з англійської вже відвідала одне  заняття клубу онлайн, а на французьку їжджу до Гончаренко-центру.

Наш викладач з Африки. Звуть Адам. Молодий, спілкується  українською з акцентом, та з нього теж багато російських слів  проривається. Він, як і я, переходить з російської на українську, а рідна для нього — французька .

Клас зібрався дуже різний: від підлітків до бабусь років 75. Я була вражена бабусями, які старанно вивчають французьку.

Частина класу говорить російською. Мені це трохи дивно: французьку вчать, а українську не хочуть.

Та я сама така була. Жила в Києві, а українську не вчила. Мені наче пороблено було. Я не читала українських письменників, не цікавилася історією.  Російські ракети відшептали,  і рука потягнулася до української літератури, історії, мистецтва.

До речі, французька виявилася напрочуд складною. Багато літер пишеться, проте не вимовляється. Коли я почала заштовхувати в себе французькі слова… Ото вони не втримуються в пам’яті.  А я думала, що на українську переходити важко — ви спробуйте на французьку.

Колись я навіть не збиралася користуватися українською, бо думала: який сенс?

А насправді  занурюєшся в мову і  відкриваєш для себе світи… просто так без сенсу.

Я прочитала «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, «Енеїду» Вергілія, зазирнула в Біблію.

Побачила, що за 3000 років люди не змінилися, не навчилися спілкуватися, не навчилися розуміти одне одного — як вбивали, так і продовжують вбивати.

Я не знайшла сенсу  в існуванні людства.

І саме тому почала вчити українську, а зараз додала ще й французьку з англійською.

Без жодного сенсу — просто  для задоволення.

 18 травня 2026