Заплющені очі

Мені п’ятдесят сім. Сини виросли і чудово почуваються без мене. Чоловіка поховала п’ять років тому.  Одразу ж сплатила і за своє місце на Байковому.

Дізналася правила. Вони прості: окреме місце заздалегідь придбати не можна, а ось забронювати поряд з кимось — будь ласка, викладай гроші й можеш ходити на свою майбутню могилку.

Кохання я поховала тоді ж. Щасливе життя лягло у  труну поряд з чоловіком і зникло в невідомому напрямку. Я приносила квіти усім одразу: коханому, щастю, життю. Напрочуд зручно. Рекомендую.

Я воліла не прокидатися. Мені було добре лише із заплющеними очима у світі мрій.  Там я блукала приємними спогадами, там обіймав коханий, і ніхто не міг його відібрати.

Раніше  я не уявляла собі Джульєтту, яка  зістарилася з Ромео. А тут була впевнена, що почувалася саме так. Ну і що з того, що мені п’ятдесят два, ну і що з того, що тридцять один рік щастя пролетів, як чотири доби.  Час — відносна і дивна величина. Я Джульєтта. Я хочу бути з Ромео. Такі думки оселилися в голові. Добре, що я не зверталася до психіатра, а то б поставив діагноз та призначив пігулки. Психіатри хоча і мають лікувати душу, бо психо — це душа, та не вміють. Вони призначають пігулки, а пігулками неможливо допомогти душі. До ворожки не ходи: душа —  нематеріальна, а пігулки належать до фізичного світу, тож дістатися до душі не мають змоги.

Та і взагалі —  це не була  депресія або  шизофренія — це було таке життя. Від життя не лікують пігулками. Ним ідуть, ідуть та йдуть… Я мала сама вибратися зі своєї темряви без допомоги транквілізаторів.   І рухалася, тримаючи коханого за руку, у своїх снах.

Я зненавиділа ранки.  Я не бажала бачити Сонце. Воно зрадницьки світило, а мало  згаснути. Я нагадувала ходячий труп. Проте часом я повставала зі своєї штучно створеної труни, їла, пила,  ходила до вбиральні, вирішувала питання, які неможливо відкласти на потім, і ненавиділа себе, ненавиділа, що їм, п’ю, ходжу до вбиральні.

Рік я намагалася оговтатися.

Я підраховувала збитки. Тридцять один рік щастя перемістився в минуле. На нього можна було подивитися, погортати, навіть пережити в уяві якісь моменти. Тридцять один рік щастя перетворився на ілюзію, казку, історію. А я мала жити далі. Я розуміла це, однак розум не підкорювався, доки я не почула вибухи.

Я не пам’ятаю,  о четвертій чи о п’ятій ранку я прокинулася того дня і почала  гортати стрічку ФБ. Знайомі та незнайомі повідомляли про щось страшне, що коїлося поряд з ними, а син просив:

— Мамо,  перейди в коридор подалі від вікон.

О п’ятій зателефонував знайомий.

— Ларо, ти в Києві?

— Так, я вдома.

Він телефонував з Америки, куди поїхав  декілька місяців тому. Йому важко було повірити в те, що інформація у ФБ справжня. 

 Я й сама не зовсім вірила, проте бачила та чула.

Так реальність з кожною хвилиною ставала твердішою. Ненависть до Росії, яку я так давно та довго любила, вперше зазирнула до мене.

Я повернулася із мрій. Моя хвороба минула. Я мала жити.