Мисливиця за думками

Я мисливиця. Вийшла на полювання. Сиджу, ловлю думки  з простору. Трикімнатна квартира, вісімдесят метрів, жодної думки. Краще б вийти на вулицю.

Більше простору, більше думок. Та де там. Ліньки відірвати дупу від кухонного диванчика. Поряд кава, тости…

А на вулиці що? Тягти каву та тости з собою? Смішно. Ха-ха-ха.

Взяти каву в кіоску і сісти на лавці… Варіант, звісно.

Вийшла на балкон,  перевірила  повітря на дотик. Холоднувато. Пальці будуть мерзнути. Почекаю літа.

Сиджу, чекаю. Ні, не літа. Чекаю на гарні думки, щоб ними поділитися.

Існує два світи. Ні, три. Мій, ваш і мій з вашим.

Почуваюся провідником зі свого світу у ваш.

Чую, крадеться. Дзинь-дзинь. Думка дзвенить. Дивна мова. Я не розумію.

Я в панцирі, а думка не може крізь нього пробитися. Це вона на мене полює. А мене нема.

Маю звичайний захисний панцир. Від зурочення, від зла, від хвороб.

Розтрощити? Шкода.  Стільки часу пішло на його створення. Гарний такий панцир, міцний.

Я боюсь оголюватися, бо гола душа неприваблива.

Я хочу бути привабливою.

Я хочу, щоб мене любили.

Я ховаю  погане.

Я ховаюсь із поганим сама.

Я в «доміку».

Я одна-єдина.

Я добре сховалася.

Писати — це оголюватися.

Була не була. Хапаю сокиру. Розмахуюся. Панцир розлітається на друзки.  Виходжу назовні.

Вітер, мороз, війна… а я, без захисту,  стою посеред трикімнатної квартири.

Вісімдесят метрів без жодної корисної думки, якою можна поділитися.