Ранок

Ранок нагадав, що є я… і що ти є. Я тут, десь поряд зі своїм тілом, а ти теж десь поряд… з моєю уявою.

Весна. Увімкнули гарячу воду. Світла вистачає. Цілих три величезні приводи радіти. Я радію і думаю про смерть.

Про смерть я думаю часто, бо вона стоїть в кінці шляху. Вона  там з’явилася, коли я усвідомила, що вона існує,  і постала. Постала сама. Я її не запрошувала.

Раніше вона теж була… та раніше я про неї не пам’ятала. Зараз вона стала моєю подругою. Коли мені страшно, я думаю: можна просто вмерти, зникнути — і не потрібно нічого буде вирішувати. І страх розвіюється. Така я безвідповідальна.

Смерть забрала стільки рідних та знайомих, що стала якоюсь буденністю.

Я дивуюсь собі. Я живу. Це диво. Моя свідомість сприймає все, що існує навколо.

Я вдихаю повітря. Приємно дихати.

Ковтаю каву. Смачно.

Пишу думки. Я в захваті від процесу.

                                                                                    ***

Я тут подумала: я нічого не знаю про однокласників, з якими навчалася  в першому класі. Вони всі наче вмерли, коли я переїхала до іншого району. Я зовсім не сумувала за ними. Хоча зараз мені було б  цікаво їх побачити. А може, й не цікаво. Не знаю.

Проте  в пам’яті залишилися коридори школи, квартира, двір.

У нашому будинку жили три собаки.  Ара —  німецька вівчарка з першого під’їзду.  Лесі — шотландська вівчарка, яка з нами грала, та Лайка — ірландський сетер.

Посеред двору стояла гойдалка. На ній можна було робити «сонце». Я боялася, а хлопці робили. Я завмирала від захвату, коли спостерігала за колами цього «залізного сонця».

Часто люди і собаки зникають з нашого життя не тому, що померли… а тому, що ми забуваємо про них.

А нові люди приходять. Це чудово.

Чудово, як сьогоднішній день. Він прийшов і рухається… потім зникне… А завтра прийде новий.

Можна пити каву, можна дихати, можна писати, спілкуватися, знайомитися… Так хочеться забути про війну…

Вона, як і смерть, стала буденністю і нагадує  про себе,  навіть якщо не дивитися новини.

У небі літають дрони та ракети, вони створюють страх та ненависть.

А я буду створювати те, що хочу, поки маю можливість. Я усміхаюся. Я радію. Я живу. Я пишу. Я думаю. Я готую смачні тости до кави.

І продовжую стукати по клавішах, бо я отримую задоволення від споглядання свого внутрішнього світу. В мені оселилися  мрії та фантазії. Я богиня цього всесвіту. Приємно бути богинею і вигадувати справжнє життя без війни. Де сяють двадцять сонць  на одну планету,  пасуться єдинороги, а всі мешканці оселяються в замках, якщо хочуть, звісно, а я поставила собі курінь на березі річки. Навколо квіти, дерева й космічний корабель… Ніхто не може мені заборонити створювати, фантазувати, вигадувати, лише я можу заборонити собі…