Розділ шостий

- Панове! Дозвольте познайомити з вас моэю дочкою! - Тимур стояв на порозі зали про існування якого Оленка і не підозрювала. - Халфіна Олена Тимурівна!

Оленка переводила погляд з однієї групи гостей на іншу і дивувалася обстановці зали. Точніше – повної відсутності оної.

Не було ні стільців, ні крісел, ні диванів! Не було навіть столу, накритого на вечерю, про яку згадав батько!

Гості стояли, тримаючи в руках келихи або склянки, і про щось розмовляли, начебто це було для них звичним і природним!

Втім, одразу після того, як Тимур представив дочку, розмови припинилися і всі обличчя повернулися до дівчини.

Батько, підводив Оленку то до однієї групи, то до іншої, представляючи гостей. Ні імен, ні тим більше прізвищ дівчина не запам'ятала, хоча в залі було всього п'ятнадцятеро людей. П'ять пар дорослих та п'ятеро підлітків. Як зрозуміла Оленка, синів та дочок тих, хто був сьогодні запрошений.

- З моїми гостями ти познайомлена, ну а ровесникам представишся сама, - Тимур підвів дочку до юнаків і дівчат, що стояли в кутку, і пішов.

- Що за ідіотська мода пішла на ці фуршети, - бурмотіла одна з дівчат, немов продовжуючи розпочату розмову.

- Звикай, - усміхнувся юнак, що стояв поруч, - така наша тяжка частка.

Оленка наче чекала, поки на неї звернуть увагу і при цьому не могла відірвати очей від невдоволеної.

На дівчині, на вигляд на пару років старше Леночки, була точнісінько така ж сукня! Щоправда, розмірів на п'ять більше.

Помітивши пильну увагу дочки власника будинку, товстушка посміхнулася:

- Здається, у моєї матусі та твого папочки збігаються смаки.

- Чому ти вирішила, що сукню вибрав мій батько? - Оленку чомусь покоробило порівняння її батька і якоїсь чужої тітки.

- Не хочеш ти, Олено, сказати, ніби сама обрала це убожество? - розсміялася друга дівчина, одягнена в незрозумілу плісеровану спідницю, довжиною до коліна, і напівприталений жакет, єдиною прикрасою якого була вишита золотими нитками на нагрудній кишені чи то емблема, чи якийсь герб.

- Твій прикид теж далекий від ідеалу! – Оленка була готова кинутися на захист смаку батька.

- Мій, як ти висловилася, прикид - форма школи, в якій мені випала честь вчитися! - Окрисилася «плісована спідниця».

- Що ти несеш?! - Оленка тільки не покрутила пальцем біля скроні. – Вже кілька років, як скасували обов'язкове носіння форми!

- У школах для плебсу - так, - посміхнулася «плісована», - але я навчаюсь у закритій школі, - і відвернулася до юнака, що стояв поруч.

– Тимур Айдарович сказав, що Олена теж навчалася у закритій школі, – прийшов на допомогу дочці власника будинку другий юнак.

- Цікаво де? – в очах «плісованої» запалилася цікавість. - В Англії, як я? Чи у Швейцарії, як Маша? – вказала кивком на товстушку.

- Свєта, дай дівчинцi спокій! – засміявся третій юнак. - Вона зовсім зніяковіла! Хіба ти не бачиш?

- Я лише поцікавилася, де вона вчиться! – виправдовувалася «плісована» Світлана. - Що в цьому такого?!

- Я навчаюсь у цьому місті, - процідила крізь зуби Оленка. – Сподіваюся, уточнювати, в якій країні воно розташоване не потрібно?

- Дивно, - здивувався юнак, який до цього моменту не брав участі в розмові. – Я й не підозрював, що у нашій країні є закриті школи.

- Добре вже те, що цю країну ти вважаєш своєю, - посміхнувся перший юнак. - Плебс, який нам належить керувати в майбутньому, повинен вважати нас співгромадянами! На цьому ґрунтується політична кар'єра.

- Почалося, - пробурмотіла Маша. Подивилася на Оленку: - Сподіваюся, ти не фанат цього словоблуддя? - Запропонувала, побачивши, як дівчина похитала головою.– Тоді підемо, візьмемо чогось пожерти та випити.

– Де візьмемо? - Розгубилася Оленка.

- А он у них, - усміхнулася товстуха і, відійшовши від групи підлітків на кілька кроків, скинула вгору руку, стиснуту в кулак. Відразу випростала два пальці – вказівний та середній.

Тільки зараз Оленка помітила, що між групами гостей снують офіціанти з тацями, заставленими келихами та тарілками з якоюсь їжею. Два офіціанти попрямували до дівчат, наче ковзаючи по натертому паркету.

Маша дивилася на тацю з їжею.

- Я буду ось це, це і це, - тицяла пухким пальчиком у якісь тарталетки та бутербродики мікроскопічних розмірів. Взяла з краю тацi напівпрозору крихітну тарілочку, в яку офіціант срібними щипчиками спритно переклав обране.

- А ти що хочеш? - подивилася на Оленку, яка не мала жодного поняття, яку начинку ховають тарталетки.

Юна балерина тицьнула пальчиком у бутерброд з ікрою. Тост був товщиною в шар ікри, і, найімовірніше, змащений маслом, але дівчина вирішила, що від одного бутерброду не погладшає, і, наслідуючи Машин приклад, взяла тарілочку.

- Ось тепер я розумію, чому ти така худа! - Усміхнулася Маша, відправляючи в рот одну тарталетку за іншою. Подивилася на офіціантів:

- Ти, - кивнула на того, що принес їжу, - можеш іти. А ти, - перевела погляд на другого, що стояв із підносом заповненим фужерами з напоями, - стривай тут.

Щойно дівчата перестали їсти, поряд з ними виник наступний офіціант, на порожню тацю якого були відправлені тарілочки.

Оленка бачила, що покинута ними група підлітків теж покликала офіціанта та вибирає закуски.

– І що ти приніс? - Маша грізно хмурилася.

- Шампанське! – прозвітував офіціант. Посміхнувся ледь помітно: - Безалкогольне!

- Сам пий своє безалкогольне! - продовжувала обурюватися товстушка. - Нам принеси звичайне! Абрау-Дюрсо, хоч би! Або Кристал!

Оленка чекала, що офіціант прожогом кинеться виконувати розпорядження товстушки, але він навіть не ворухнувся. Стояв, як бовван, тримаючи перед собою в одній руці тацю, іншу заклавши за спину, і дивлячись кудись повз Машу.

- Ось так завжди, - зітхнула дівчина. - Скоріше б виповнилося вісімнадцять! Вийду заміж за Юрка і робитиму, що захочу!