Розділ п'ятий

Вже ввечері, як завжди лежачи перед сном в одному ліжку з Оленкою, Діана намагалася розібратися в собі. Зрозуміти, що вона відчуває.

І не змогла.

Діана посміхнулася, подумавши, що зараз її душа, наче виморожена пустка. Що можливо колись вона і відтає, набуде здатності відчувати хоч щось, а не бути байдужою льодяницею. Але коли це станеться? На це запитання відповіді не було.

- Що ти смієшся? - пролунав скривджений голос подруги. - Я нічого не вигадую! Все правда!

- Я не з тебе сміюсь, - заспокоїла Діана. – І, звісно, ​​вірю тобі. - Додала: - Розказуй далі.

Оленка вже півгодини захлинаючись розповідала про події, що відбулися після того, як вона сіла в машину батька.

- Ми одразу поїхали магазинами! - Повідомила. - Знаєш, як це чудово, коли навколо тебе бігають дорослі тітки і намагаються принести те, у що ти тицьнула пальчиком! А як вони дивилися на папку! Я хотіла вбивати їх усіх!

- За що? - Здивувалася Діана.

- А тому, що нічого! Він мій! І тільки мій!

***

Під час вояжу по магазинах і бутіках Оленка чи не щомиті повторювала: «Тато, тату, тату!», - немов хотіла повідомити весь світ, що поряд з нею батько!

Панночки-консультанти мило посміхалися. Їм були абсолютно байдужі родинні зв'язки покупців. Платять гроші – от і славно. Але дівчина цього не розуміла і не помічала, і продовжувала повторювати, де треба і де не дуже: «Тату, тату, тату!»

На обличчі Тимура, що зберігав спокій, ні-ні, та й прослизала посмішка.

Почекавши поки дочка переодягнеться в одній із примірочних, поблажливо дивлячись на продавців, що звикли до всього, Тимур сплатив за вибрані вбрання, звелів скласти все, окрім уже одягненого, в розкішну шкіряну дорожню сумку, яку примітив сам. Повідомив Олені, вже покинувши магазин і прямуючи до авто, що очікувало:

- Сьогоднішній день я хотів би провести з тобою у моєму домі. Тобі вже приготували кімнату, і на нас чекає обід.

- Ой, - вигукнула Оленка, - але ж мені не можна їсти те, що їдять прості люди!

Тимура потішило ось це: «прості люди», але він поспішив заспокоїти дочку:

- Не хвилюйся. У мене чудовий кухар. Калораж твого обіду підрахований, меню збалансоване. Ти не переїж.

***

Звичайно, Оленка переїла!

Та й як можна було відірватися від ніжно-кремової осетрини, приготовленої на пару зі спаржею?

Як можна не попросити ще оду порцію салату з королівських креветок та авокадо, викладеного в келих на тонкій ніжці?!

Як не захотіти ще пару ложечок мангового мусу прикрашеного задерикуватою гілочкою м'яти, що стирчить по центру?!

Це ж вам не відварений хек-годувальник! Не набридлий яєчний білок! Чи не безсмачний йогурт! Не зморщене від тривалого та тяжкого життя яблучко!

Оленка, зрозумівши, що шлунок набитий до краю, що ще трохи їжі і її просто знудить, з явним жалем на розчервонілім личку, відсунула тарілку.

- Хочеш відпочити? – поцікавився Тимур.

- Навіть не знаю, знизала плечима дочка. - Взагалі спати ще рано. У нас у цей час вечірні заняття у танцкласі.

- Я не говорю про сон, - пояснив батько. – Зараз тебе проводять у твою кімнату. Можеш переодягтися. Приймеш душ. Якщо хочеш, ляжеш у ліжко. Я прийду трохи згодом, і ми поговоримо.

– Хто проведе? - Здивувалася Оленка.

Тимур усміхнувся. Взяв зі столу фарфоровий дзвіночок, що стояв незрозуміло навіщо.

- Відведи Олену в її кімнату і допоможи розібратися, де там що, - наказав дівчині, що виникла на порозі після мелодійного передзвону. - І можеш бути вільна.

- Хто це?! - Невдоволено прошепотіла Оленка.

- Ну, - посміхнувся Тимур, - скажімо так - покоївка. - Додав, дивлячись на дочку, що насупіла: - Мусить же хтось прибирати.

Ідучи сходами на третій поверх батьківського будинку, Оленка думала про те, що цю домину дійсно потрібно комусь утримувати в чистоті та порядку. Чи не стане її папка сам займатися прибиранням?!

Дівчина відчинила двері однієї з кімнат, і Оленка ахнула, застигши на порозі.

- Ось ваша спальня, - сповістила покоївка, відступивши на крок і пропускаючи вперед Оленку, яка щосили намагалася не показати, що в подібній кімнаті їй довелося опинитися вперше в житті.

Величезне ліжко, яке стояло посередині, накрите блідо-рожевою шовковою ковдрою не мало нічого спільного з вузьким ліжечком у гуртожитку. Вертикально поставлені в узголів'ї подушки, м'які навіть на вигляд, змусили гірко посміхнутися при спогаді про крихітну подушечку, набиту пером і просочену сльозами не одного покоління учениць.

Біля невеликого столика, що стояв біля стіни, були два крісла, оббиті гобеленом.

Оленка зітхнула, ніби позаздрила сама собі, коли побачила на столику вазу з букетом невідомих квітів.

Звичайно, сказати, що вона бачила квіти вперше – було б безглуздо.

Щовесни служба благоустрою міста висаджувала в парках і скверах безліч квітів. Територія біля стін училища була заповнена кущами троянд. Навесні схил, що веде до порту, пахнув бузком, що розпустився.

Навіть після ранкових вистав, у яких вихованки училища брали участь, починаючи з четвертого класу, виконавцям головних партій подавали квіти. Зазвичай, відповідно до сезону. Троянди – влітку, жоржини – восени, хризантеми – на початку зими. У денних спектаклях танцював другий склад. Витрачатись на екзотику, яку підносять Пріме і провідним танцюристам увечері, глядачі, які прийшли на «ранковник», звичайно, не стануть.

- Це орхідеї, - покоївка кивнула на величезні, наче блюдця, білі квіти.

- Я знаю! - Закусила губу Оленка. Визнаватись у тому, що орхідеї такого розміру, та ще й у букетному зрізку їй довелося побачити вперше, дівчина не стала б нізащо на світі!

- Ваші речі я повісила у шафу, - повідомила покоївка, вказавши на дзеркало на всю стіну. Не бажаючи більше ставити дівчинку в незручне становище і нарватися на чергову грубість, підійшла до дзеркала і легко відсунула в бік розсувну панель. Додала: - Нічні сорочки та піжами на поличці зліва.