Розділ другий

Любi читачi!
Я зненацька перескочила в текстi и пропустила цiлу частину! :(
Будь ласка, перечитайте шосту главу першоi и першу другоi! Тому що вони мають неабияке значення в розуминнi розвитку героiнь.
До теми взаэмовiдносин Оленки та Сергiя ми ще дiйдемо и я обiцяю, що викладу цi роздiли в один день. И новий теж.
С повагою и надiэю на розумиiння. Ваш автор Рита Харкiвська.

***

Милочка поверталася додому пізно ввечері.

Вона отримала однокімнатну хрущовку на околиці міста, коли їй виповнилося вісімнадцять років.

Це було винятком із правил. Усі діти, що залишилися сиротами, забезпечувалися житлом для досягнення повноліття, а Людмила була сиротою.

Її батьки загинули в автомобільній аварії, коли поверталися пізнім жовтневим вечором до міста з поїздки на дачу. Застуджену Милочку залишили вдома з бабусею, та й нема чого було везти з собою п'ятирічне маля на дачу, де планувалося затаритися на зиму картоплею та буряком.

Вантажівка, яка виїхала на зустрічну смугу, сплющила в гармошку передню частину «копійки», тим самим позбавивши водія та пасажирку ефемерної надії на порятунок.

Через півроку не стало бабусі, а пробивна дальня рідня зробила все можливе, щоб збагрити сироту до дитбудинку та заволодіти непоганою трикімнатною квартирою в центрі міста.

З чотирьох років мама водила Милочку до Будинку дитячої творчості, де була секція художньої гімнастики. Бабуся, щоб дівчинка не зациклювалася на смерті батьків, намагалася не порушувати заведений у будинку порядок, і онука продовжувала тричі на тиждень відвідувати заняття.

Рівно до того дня, доки не стало й бабусі.

Так Милочка опинилася в дитячому будинку, де її, гнучку, невисоку, худеньку, з добрими даними помітила тодішній викладач хореографічного училища.

Відбір сиріт для навчання у балетній школі проводився щорічно. Щоправда, який завжди він був успішним. Але коли вдавалося вчасно помітити перспективну дівчинку чи хлопчика, на них звертали увагу і з рук не випускали.Найкращі, найдисциплінованіші, найвиконавчіші та безвідмовніші танцівники виходили з сиріт!

З ранніх років, відпрацювавши годинник у танцзалі, вони покірно їхали на всі свята, прийоми, вечори та інші розважальні заходи, куди їх запрошував меценат, який уявив себе любителем балету і покровителем юних балерин.

Якщо «домашня» дівчинка, що навіть живе в інтернаті при училищі весь навчальний рік, могла розповісти батькам, де їй довелося радувати тіньок і дядечко, що нудьгують розпалені, в той час, коли одинадцятирічній дитині давно пора спати, то сироті скаржитися нікому! А новоявлений магнат, розімлілий від споглядання тендітних балерин, і пухкий конверт вручить після закінчення свята, та й з «шефською допомогою» не затримається.

Людмила була знайома з цими благодійними заходами не з чуток. Але якщо під час її навчання все обмежувалося ранками та концертами до свят, яких у країні, що перестала існувати з недавніх пір, було чимало, то зараз творилося щось незрозуміле.

Директор училища міг будь-якого дня наказувати їхати на «закритий захід», де дівчатам доводилося танцювати не на сцені, а на непристосованій для цього естраді, ризикуючи пошкодити ноги.

Відмовитися було не можна. Не могли собі цього дозволити ні самі юні балерини, ні їхні освітяни. Втім, муштра та диктат, що панували в училищі, виключали можливість відмови. Дівчатка беззаперечно підкорялися педагогові, який, у свою чергу, що називається «їв з рук» директора, повністю залежним від нього в плані окладу і всіляких бонусів до нього.

Буфером між керівництвом та педагогами була Мстислава Звездинська. Саме через неї лунали «керівні вказівки». Всі знали про все, але ніхто не заперечував і не протестував, приймаючи ситуацію, що склалася, як належне.

Людмила була обізнана, що всі закриті заходи, на яких виступають юні балерини, добре оплачуються. Але ці суми осідали в кишенях директора училища та її «старшої подруги», як іноді називала себе Мстислава.

«Потрібно завтра ж поговорити з Мстею!» - думала Милочка, відчиняючи двері своєї порожньої квартири. - Як би там не було, а дівчатка вже рік як виступають нарівні з ученицями випускного класу! І вже на більш-менш пристойний одяг собі заробили!»

***

- Про що ти говориш? – Мстислава Звездинська курила довгу коричневу сигарету, вставлену у мундштук із чорного дерева. - Які можуть бути претензії у цих обірванок?!

- От саме, що обірванок, - кивнула Милочка. - А дівчата вже рік працюють! Чи не знати, як тяжка праця балерини? А вони ще й не сформувалися! Зайві стреси їм зовсім не потрібні! У дванадцять років психіка вкрай нестійка і немає потреби навантажувати її надміру. Попроси директора виділити хоч якусь суму на покупку одягу для дівчаток.

- І як ти собі це уявляєш? – не здавалася Мстислава. – Зараз у нас в училищі дев'ять сиріт різного віку. Купиш речі цим, а як інші? Виділяти когось нам не з руки!

- Отже, треба одягнути всіх, - зітхнула Людмила. - Купити необхідне для дев'ятьох дітей - не так вже й дорого!

- Необхідна їм держава видає, - пробурчала Мстислава, гасячи недопалок у величезній кришталевій попільничці. – Я поговорю з директором і ми подумаємо, що можна зробити. Але сприятливу відповідь не гарантую.

***

Через два дні Мстислава перехопила Милочку дорогою до танцкласу:

- Після ранкових занять збери наших сиріт, - усміхнулася, - замість школи на них чекає поїздка в бутік!

Людмила ледь не спіткнулася на рівній підлозі коридору.

Що таке бутік вона чудово знала. Три магазини з подібним статусом з'явилися в Південній Пальмірі протягом останніх років, і ціни в них були непомітні.

- Який бутік? – прошепотіла розгублено. - Про що ти говориш?

- Ось уже не думала, що тебе так просто обдурити! – розреготалася Мстислава.– Гуманітарку із Німеччини привезли на склад одного з наших спонсорів. Він дозволив взяти все, що діткам сподобається! Тож повідоми радісну новину і порадь вибирати ретельніше, а не вистачати всяке блискуче лайно!