Роздiл п*ятый

Який чудовий вигляд відкривається з вікон кімнати, в якій поселили Діану та Оленку! І нічого, що спальний корпус хореографічного училища сором'язливо сховався в глибині двору, прикривши свою убогість і старість біломармуровим графським особняком, в якому, власне, жили і страждали юні служниці Терпсихори.

Так-так, мій читачу, тебе не підвели очі, а я не припустилася помилки. Служіння музi танцю, великiй Терпсихорi, завжди відбувається під акомпанемент ридання, стогонів і криків болю.

Вихователь дитячого будинку здала дівчаток з рук на руки літній комендантці гуртожитку, а сама поспішила до крила, де були кабінети педагогів та адміністрації. Незабаром, до завмерлих у коридорі дівчат  та комендантки ненадовго вибігла Людмила Марківна і веліла відвести новоприбулих до однієї з кімнат, номер якої ні Діані, ні Оленці ні про що не говорив.

Дівчата, що тримали у руках поліетиленові пакети з особистими речами, ахнули, ледь переступили поріг.

За навстіж відчиненим вікном сяяло, виблискувало, переливалося і пахло червневе гаряче Море.

Щоправда, комендантка, зі звичайним і невибагливим ім'ям Марія Петрівна, яке вона встигла одразу ж повідомити дівчаткам, вікно зачинила, щойно вся трійця увійшла у вузьку, не більше півтора метра завширшки, кімнату.

- Не вистачало мені ще викрутки від Мстислави, якщо ви, не дай Боже, застудитеся! – бурчала Марія Петрівна, щільно закриваючи стулки вікна. Вузького, мов бійниця, але високого, майже в підлогу, і з величезною кватиркою вгорі, яку комендантка милостиво прочинила.

Комендантка насилу протиснулася між двома ліжками, що стояли одне за одним, та стіною кімнати, підійшла до дівчат, що не наважувалися пройти далі порога:

- Що завмерли? – посміхнулася комендантка. - Не бійтеся, я вас не з'їм. Сідайте на ліжка, хто яке вибере. Не дивіться, що кімнатка вузька, як пряма кишка. Довго вам тут перебувати не доведеться у жодному разі.

Леночка, взявши за руку Діану, підвела подружку до ліжка, що стояла ближче до вікна, прошепотіла:

– Сідай, – сама глянула на Марію Петрівну. - А чому нам не доведеться перебувати тут довго?

- Через чотири дні почнеться відбір, - пояснювала балакуча комендантка, - і якщо ви його не пройдете - шлях вам один, - Марія Петрівна тицьнула пухким пальцем у двері, - на вихід!

– Ми пройдемо! - Оленка вперто стиснула губи.

- Ну а якщо пройдете, - в очах комендантки майнуло щось схоже на жалість, - то тим більше тут, у цій келії, вам доведеться тільки спати.

Комендантка взялася за ручку у двері кімнати:

- Сидіть поки що. Зараз Мiлочка прийде, - жінка відразу поправила саму себе, - Людмила Марківна. Вона вам все розповість. А мені час, - і вийшла, зачинивши за собою двері.

Дівчата одразу, не змовляючись, підбігли до вікна і прилипли до скла.

За оком відкривався вигляд… ні-ні! Не на розкішну Аркадію, обожнювану не лише жителями міста, а й тими, хто приїхав відпочити. Не на парк, висаджений на схилі вздовж всесвітньо відомих сходів, що ведуть до морвокзалу. І навіть не на спуск до найбруднішого та необлаштованого пляжу, розташованого в центрі Міста, а від того, не дивлячись на всі недоліки, постійно забитому відпочиваючими.

Вікна кімнати дівчат виходили на судноремонтний завод. Трохи правіше виднілася Карантинна Гавань. А вліво – до самої нафтогані, стояли на приколі суда та суденця, які чекали своєї черги на докування або постановку до причалу під ремонт.

Але це були дрібниці! На іржаві пароплави можна не звертати уваги! Тому що здогадатися про їхнє існування можна було хіба що за запахом розігрітого металу та олії, що домішувався до аромату Моря.

Зате, саме Море тяглося, сяючи сліпучим блакитом, до самого горизонту!

- Милуєтеся? – на плечі дівчат опустилися чиїсь руки.

- Ага, - Діана підняла голову і зустрілася поглядом з Людмилою, що стояла за їхніми спинами, - гарно як.

- Гарно, - погодилася Мілочка, - якщо пройдете відбір, милуватися вам цією красою вісім років!

- Який відбір, Людмило Марківно? - В голосі Оленки не було ні нотки страху, тільки зацікавленість.

- Ви ж не думали, що одного того, що вас примітила Мстислава Борисівна, буде достатньо для вступу до училища?

Дівчата злякано мовчали,  Людмила зрозуміла, що вони саме так i думали.

– Через чотири дні розпочнеться конкурсний відбір, – зітхнувши, продовжила Людмила Марківна, – сюди з'їдуться сотні дівчаток та хлопчиків з усіх куточків нашої країни! Конкурс на одне місце величезний, до ста чоловік щороку, і пройти його дуже непросто. А вам буде важче подвійно.

- Чому складніше? - Прошепотіла Діана.

- Тому що до першого класу училища приймають зазвичай із дев'яти років! А вам скiльки? Сім? Може трохи більше? - Дівчатка кивнули, - змушена вас засмутити, - усміхнулася якось незрозуміло Мілочка, - тільки завдяки тому, що хтось дозволив собі засумніватися в «геніальному передбаченні» Мстислави Борисівни, чим сподвиг її «встати в позу», ви допущені до відбору ! А це означає, що вимоги до вас будуть чи не суворішими, ніж до інших претенденток! Ви мене розумієте?

Дівчата не розуміли. Це було видно по їхніми переляканими обличчями.

- Добре, - знову зітхнула Милочка, - пояснювати вам - тільки час витрачати даремно. Готуйтесь!

– Як? - Здивовано запитала Оленка.

- Та в принципі - ніяк, - знизала плечима Людмила Марківна, - не хвилюйтеся, відпочивайте, і пам'ятайте, що не всім судилося стати балеринами! У житті цілковито всіляких професій.

Мiлочка зрозуміла, що своїми словами вона не лише не заспокоїла дівчаток, а навпаки – нагнала страху ще більше:

- Зараз я принесу вам обід та вечерю на сьогодні.

Через кілька хвилин Людмила повернулася, несучи в руках два алюмінієві кружки з чимось ширяючим усередині, у що були встромлені такі ж алюмінієві ложки.

- Вівсянка, сер, - реготнула Мiлочка і знову подумала, що дівчатка її не розуміють, - каша вам на обід! - З кишені широкої спідниці дістала яблуко, провела нігтем по рум'яному богу фрукта, розламала його навпіл, - а це вечеря. І простягла половики дівчатам, які вже тримали в руках кухлі з кашею.