Роздiл четвертий

Діти жорстокі. Вони не люблять, якщо хтось, що живе поруч, чимось виділяється.

Діти дитбудинку жорстокі подвійно. Жорстокі та заздрісні.

Чому щотижня улюблена вихователька кудись відвозить тих непоказних пигалиць, а не їх, гарних і пухкеньких, рожевощоких та веселих?! Чому в житті така несправедливість?

Чому ці дві худі коротунки щодня, взявшись за гілку яблуні, що низько росте, скачуть, вивернувши ноги, як ідіотки?! І чому вихователька їм цього не заборонить? Адже можна грати, як усі нормальні діти, сидячи на розстеленій у траві ковдрі. Можна сісти в гурток біля ніг тієї ж виховательки і тихо слухати казку, а не вигинатися, як черв'як на розжареному асфальті!

Ні! Так не повинно бути! І так не буде! Потрібно провчити цих подружок! Надавати їм так, щоб не захотілося виділятися! Щоб стали такими, як усі!

Щоправда, із витівки «напіддавати» нічого доброго не вийшло. Для тих, у кого подружки засіли більмом у оці.

Діти не розуміють наслідків своїх вчинків, вважаючи їх звичайними витівками.

Дитдомівські діти, яких виховують, а скоріше – просто наглядають за ними, чужі тіточки, які мають свої сім'ї та своїх дітей, до певного віку вважають витівку, яка несе загрозу життю, простим з'ясуванням стосунків.

Пізно вночі до сплячих подруг, тихо прокралися три дівчинки.

Одна, оглядаючись на всі боки, завмерла біля узголів'я Леночки, друга - біля ніг Діани, третя, росла рум'янолиця дівчинка, тихо підійшовши до однієї з подружок, опустила подушку їй на обличчя.

 Те, що вибір жертви впав на Діану, було випадком. Ну отак вийшло. Але саме це врятувало обом дівчатам життя.

Поки перша з «екзекуторш» душила Діану, друга схопила її за ноги, щоб не пручалася, третя навалилася всім тілом на Оленку, намагаючись утримати дівчинку в ліжку.

Тіло Оленки, швидше від страху та несподіванки, ніж від бажання постояти за себе та допомогти подружці, стиснулося, як пружина. Вона з силою відштовхнула дівчинку, що не чекала такої відсічі, та впала на підлогу, і, повернувшись, побачила, як вигинається дугою Діана. Здогадалася,  що подружка задихається.

Оленка закричала на всю міць легень. І кинулася на рум'яну товстуху, вчепившись зубами їй у щоку.

У спальню вбігли черговий вихователь та нянечка.

Вихователь спробувала віддерти Оленку від жертви, яка вже сама кричала на всю горлянку, стікаючи кров'ю з прокушеної щоки.

Нянечка підбігла до Діани, яка хапала ротом повітря, намагаючись дихати.

Одна з дівчат сиділа на попі на підлозі і розмазувала кулаком по обличчю сльози. Ще одна, відкривши рота і радіючи тому, що не відстояла у ватажка право на подушку, завмерла біля підніжжя ліжечка Діани.

- Бiжи дзвони директору! Викликай лікаря! У нас НВ! - Кричала вихователька нянечці, тримаючи в руках Леночку, яка все ще брикалася, але все-таки розтиснула зуби і випустила свою жертву.

Діти, які ще недавно мирно сопiли у своїх ліжечках, прокинулися і спостерігали за тим, що відбувається.

***

Діана та Оленка сиділи в кабінеті директора. Заводила з прокушеною наскрізь щокою, повели в лазарет.

- Як могло статися таке?! – обурювався директор, гнівно дивлячись на виховательку. - Ви куди дивилися?

- Та хіба ж хтось знав, що ця, - вихователь тицьнула пальцем, вказуючи на Оленку, - припадковою виявиться! Це ж треба таке здивувати!

- Чому ти вкусила подружку? – директор дивився на Оленку.

- Вона мені не подружка! І вона перша почала, - бурчала собі під ніс Оленка, - вона хотіла вбити Діану!

- Та що ви її слухаєте? – обурилася вихователь. – Це ж діти! Вони просто вирішили влаштувати Діані темну! Ну ви знаєте, як це буває.

- Не знаю! – огризнувся директор. - Зате дуже добре уявляю собі, чим можуть закінчитися подібні витівки! І, дякувати Богу, що ми маємо на сьогодні лише одну прокушену щоку, а не один труп!

- Що ж ми тепер робитимемо? - лопотала вихователь, - потрібно доповісти про подію, куди слід!

- Ніхто нікуди ні про що повідомляти не буде! – ухвалив рішення директор. - Спустимо все на гальмах. Відведіть дівчаток у спальню та заспокойте дітей. А я – у лазарет. Подивлюся, як там наша «укушена».

***

- Я нікому і ніколи не дам тебе образити! - Леночка обіймала подружку, міцно притулившись до Діани і сховавшись пiд однією на двох ковдрою.

Нянечка, що заглянула в спальню за півгодини, побачила, що дівчатка сплять в одному ліжку. Похитавши головою, будити і «розводити» їх на свої місця не стала, подумавши: «Нехай собі. Сьогодні разом посплять, а завтра заступить інша зміна, ось їм і доведеться пояснювати, як належить, і виховувати».

***

Ватажчиня, якiй наклали два шви на щоку, залишалася у лазареті.

Обличчя нестерпно боліло. Маленький мозок виношував плани помсти. Цій коротунці-пигалиці вона ще покаже! Даремно з рук їй це не зійде! От тільки випустять із лазарета! Ось тільки повернеться вона назад у групу! І вже там! Вона придумає, як покарати Ленку та її подружку! Мало їм точно не здасться!

***

Через два дні Діану та Оленку знову повезли на заняття до танцкласу при хореографічному училищі.

Вихователька, як завжди, тихо сиділа в коридорі на стільчику біля вікна поряд з іншими матусями, чекаючи, поки закінчиться урок.

Із зали чувся голос Мiлочки, яка проводила чергове заняття.

Під монотонний награш фортепіано дівчата сьогодні вивчали ритміку. Кожен рух, кожна вправа має точно відповідати звукам, повністю потрапляти в такт музиці.

- Та що з вами сьогодні? – чувся невдоволений голос Людмили Марківни. – Руки-ноги дерев'яні! Скачете, як кози на лузі, хто будь що! І решту дівчаток з пантелику збиваєте! Олена! Діано! Вийдіть у коридор і зачекайте!

Називати дівчаток «ніякочками» Міла не хотіла. Вона сама виховувалась у дитбудинку. Її, як Леночку та Діану, теж «помітила» педагог хореографічного училища і привела в танцклас. Міла добре пам'ятала, як заздрила «домашнім» дівчаткам у перші роки навчання. Втім, заздрити невдовзі почали їй.