Роздiл третiй

 «Які ж незрозумілі ці дорослі», – думала Оленка. - «Вирішили чомусь, ніби Діана не вміє розмовляти. А вона вміє! Просто говорить іншою мовою».

Якиою? Оленка не знала. Але те, що «чу-пі» означає не прохання в туалет, а те, що Діана хоче пити, зрозуміла відразу!

Незабаром Оленка вивчила, що означає те чи інше поєднання звуків і почала говорити так само. Дівчатка чудово розуміли одна одну.

Вихователі звернули увагу на те, що мова Леночки стала, що називається, «псуватися» дуже не скоро.

- Нормально говорила, коли потрапила до нас, - скаржилася вихователька молодшої групи дитбудинку лікарю, - а зараз цвірінькає щось незрозуміле, як і її подружка.

Про проблему з промовою Діани лікар знала давно. Вона навіть подумала, що дівчинку було б непогано показати логопеду. Але що толку від цього «показування»? Із логопедом треба займатися! А така штатна одиниця у дитбудинку не передбачена. Тож нехай усе буде так, як є! У багатьох діток проблеми набагато серйозніші.

- Приведи до мене завтра цю новеньку, гаразд? - Попросила лікар.

- Та яка вона новенька, - посміхнулася вихователька, - скоро вже півроку, як до нас потрапила.

***

- Розкажи мені про що-небудь, - попросила Леночку лікар, коли наступного дня вихователька привела дівчинку до її кабінету.

Оленка мовчала, не розуміючи чого від неї домагається ця пахуча жінка в накрохмаленому білому халаті і такій же шапочці.

- Добре, - зітхнула лікар, - віршик розкажи! Ти ж вивчала віршика до нового року? - Оленка кивнула, - Ось його й розкажи. Я слухаю.

«Ну віршик, то віршик», - подумала дівчинка і відтарабанила необхідне без жодної запинки.

- Ось бачиш, ти чудово вмієш говорити нормальною мовою! - констатувала очевидне лікар, - То чому ж ти стала «цвірінькати» як твоя подружка? Вам так легше спілкуватися?

Оленка знову кивнула. А що тут скажеш? Адже й так усе зрозуміло.

- Ти надаєш своїй подружці «ведмежу послугу», - почала говорити лікар, але вiдразу  зрозуміла, що дівчинка не має уявлення про те, що за така послуга ведмежа, і перефразувала:

- Те, що ви з Діаною потоваришували – це дуже добре! І поки що немає ніякого значення, як вона розмовляэ. Тут, у дитячому будинку, її ніхто не дасть образити. Але ви за три роки покинете ці стіни. Вас переведуть до інтернату! І до цього часу Діана має говорити, як усі. Мовний апарат, - лікар знову подумала, що застосовує хитромудрі для чотирирічної дитини слова, але «перемовляти» не стала, повторивши, - мовний апарат Діани в повному порядку! Потрібно тільки щоб ти зверталася до неї «нормальною мовою» і вона поволі почне говорити так само. Інакше у чужому колективі інтернату у Діани можуть виникнути проблеми.

– Які? – поцікавилася Оленка.

- Її ображатимуть і дражнитимуть, - розвинула думку лікар.

- Не стануть, - насупилася Оленка.

- Це ще чому? - Здивувалася лікар.

- Якщо спробують, я їх усіх уб'ю!

Лікар ледь не "подавилася" наступною, підготовленою фразою.

Вихователька злякано охнула.

Жінки вирішили не загострювати увагу дитини на щойно сказаному, і лікар, проковтнувши грудку, що застрягла в горлі, перепитала:

- Так ти обіцяєш, що вчитимеш Діану говорити нормально?

- Обіцяю, - Леночка вклала долоню в руку виховательці. Пора було повертатися до групи. Діана, мабуть, зачекалася на неї.

***

Обіцянку, дану лікарю, Оленка дотримала. Щоправда, пройшов не один місяць, перш ніж Діана почала говорити більш-менш членороздільно та зрозуміло для оточуючих.

До п'яти років Діана вже розмовляла на повну силу! Ніхто й ніколи не міг би навіть припустити, що трохи більше року тому її вважали якщо й не німою, то із явною затримкою мовного розвитку. Втім, не виключено, що так воно й було.

***

Діти грали на галявині позаду дитячого будинку, коли одного разу, прохолодним травневим ранком, до головного входу, широкою асфальтованою алеєю, під'їхав розкішний чорний автомобіль.

З машини, дочекавшись поки водій відчинить дверцята, випурхнула жінка.

Вона була у вузькiй чорнiй, як і машина, сукні. У капелюсі та мереживних рукавичках. Сонцезахисні окуляри закривали півобличчя. Туфлі на шпильці такої висоти, що було незрозуміло, як жінка взагалі може в них просто стояти, завершували образ.

Жінка зарозуміло підібгала губи, яскраво нафарбовані червоною помадою, озирнулася, явно незадоволена тим, що її не зустрічають з оркестром.

Але з дитячого будинку вже біг назустріч пані пухленький немолодий директор.

– Ви зібрали дітей, як я просила? - Поцікавилася жінка.

- Так, так! - Закивав директор, - Старша група на прогулянці позаду будівлі!

- Ходімо, - жінка, не чекаючи поки за нею піде директор, попрямувала вперед. Було ясно, що вона тут не вперше.

- Діти, встаньте! - Дама простягла вперед руки, повернуті долонями вгору, і зробила рух, ніби піднімала невидиму хмару.

Діти, що ще недавно грали хто будь що, ніби заворожені підкорилися наказу.

- Побудуйте їх за зростанням! - віддала наступну команду жінка виховательці, і повернулася до галявини спиною, не бажаючи дивитися на те, як перелякані незрозумілістю того, що відбувається діти, будуть "сортуватися" згідно з чужим велінням.

Почекав кілька хвилин, будучи цілком впевненою, що її команда виконана, жінка обернулася і втупилася в ряд дітлахів, на яких були надіті тільки трусики, не дивлячись на досить прохолодний травневий ранок.

Жінка тричі пройшла вздовж шеренги, не кажучи ні слова. Потім зупинилась. Ткнула пальцем:

- Ти, ти та ти! Підійдіть до мене!

… кожна дитина, яка живе в дитячому будинку, мріє про те, що одного разу знайдуться її мама та тато. А якщо ні, то обов'язково приїде той, хто захоче всиновити його! Кожна дитина живе цим очікуванням і не втрачає надії! А тому, дівчинка і хлопчик, двоє з трьох на кого вказала дама, радісно кинулися до неї, завмерли поряд, заглядаючи в окуляри, під чорнотою яких очей не було видно.