Роздiл другий

Дерев'яний допотопний двоповерховий будинок, збудований у формі букви П, ранимо вранці був розбуджений гучними криками. Втім, мешканці будинку давно звикли до того, що раз на місяць,  якраз після получки, двірник ,що жив на першому поверсі лівого флігеля «учив розуму» свою дружину, яка мела і двір, і сусідні вулиці на пару з чоловиком.

Кожного разу після чергового «концерту» мешканці обурювалися, загрожували написати заяву дільничному, але вже на наступний ранок, побачивши всміхнену невисоку двiрнічиху, що вигрібає сміття з кутів, щось муркоче собі під ніс і виблискує свіжим синцем під оком, махали рукою на буйну сімейку, залишаючи їх жити так, як їм  подобається. 

Жінки дворничиху жаліли. Гойдали головами, радили:

- Та написала б ти на нього заяву! Хай упечуть на п'ятнадцять діб! Знатиме, як руки розпускати!

Дворнічиха відмовлялася:

 - Нi, я не можу. Він знаєте, як мене любить! – хихикала. - Особливо після того, як поб'є.

Жінки знизували плечима і розходилися по своїх оселях. Ну а що? Чужа душа – сутінки. Хай терпить, якщо подобається синцями виблискувати!

Чоловіки підходили до двірника, роботою якого було приведення в чистоту та порядок вулиць біля будинку.

- Ти б обережніший там, - радили, прикурюючи. - Баба твоя – від горщика три вершки. Таку і соплею перебити недовго. А ти – от чого!

Двірник ніяково опускав голову:

- А я чо? Не кожен же день! А тільки якщо випимши. У народі, як кажуть? Б'є – значить кохає!

- Ну кохай, - посміхався черговий порадник, кидаючи недопалок прямо під ноги двірникові, - тільки на смерть не «залюби»!

Вранці, перед тим як починати роботу, двірничка виносила свою доньку Оленку і сідала на борт пісочниці:

- Сиди тихо! Зараз набіжуть дітлахи, тобі буде з ким пограти.

Оленка мамин наказ виконувала. Безмовно і нерухомо сиділа в очікуванні тих, хто вийде у двір набагато пізніше за неї. Хто принесе ляльку чи машинку. Як шкода, що мати не купує їй таких іграшок. Ось тільки формочки для піску та пірамідку, з якої сусідський хлопчик вкрав два найкрасивіші коліщатка, купила.

Раз на місяць двірничка відводила Оленку до жалісливої ​​сусідки, самотньої пенсіонерки, що шкодуала «недолугу бабу» та її доньку:

- Хай мала у вас заночує, - просила двірничка. - Мій сьогодні зарплату отримає, будемо шуміти! - І посміхалася, передчуваючи те, чим зазвичай закінчувався "шум".

- Ти б про доньку подумала! – обурювалася сусідка. - Давно цей нелюд тобі ребра ламав?!

- Та нічого він не ламав, - виправдовувала чоловіка двірничка, - просто притиснув міцніше, а я бач яка ніжна виявилася.

- Ну, дивись, тобі жити, - сусідка брала Оленку за руку і вела до своєї квартири. - Ідемо, моя гарна, зараз чаю з печенюшками поп'ємо.

***

Мешканці будинку, які знали про те, коли двірникам видають получку краще, ніж про день своєї власної зарплатнi, одного ранку прокинулися в незвичній тиші.

Сусідка-пенсіонерка, до якої як завжди привела на ніч Оленку її мати, розбудивши дівчинку і, про всяк випадок, нагодувавши її сніданком, взяла дитину за ручку і спустилася зовнішніми сходами у двір:

- Ходімо, глянемо, чого там твої батьки примовкли?

Двері в квартиру двірників були злегка прочинені.

Сусідка, не випускаючи долонi Оленки, зробила крок у напівтемну кімнату.

У кутку біля грубки сидів двірник. Він тримав на колінах голову своєї дружини і, розгойдуючись з боку в бік, тихо вив, як цуценя.

- Що ж ти наробив, ірод окаянний! - Вигукнула сусідка, побачивши сліди крові на металевому куточку плити.

Відповіді жінка так і не дочекалася, але, помітивши, що Оленка не зводить очей із батьків, підхопила дівчинку на руки та вибігла у двір.

– Люди! Викликайте міліцію! – кричала пенсіонерка, стоячи посеред двору. - Там цей алкаш бабу свою таки угойдав!

У вікнах з'явилися цікаві обличчя сусідів:

- Як угойдав?! Що трапилося?!

- А як можна угойдати?! - злилася жінка. - Спускайтеся та самі подивіться!

***

«Труповозка» забрала двірничку в морг.

Слідом за нею відвезли до КПЗ батька Оленки.

Дівчинка пробула у сусідки ще два дні.

А на третій по неї приїхали.

Дві незнайомі жінки розмовляли з пенсіонеркою так, наче дівчинки не було поряд.

- І куди ви її тепер? – цікавилася сусідка.

- Куди-куди, - зітхнула одна з жінок, - спочатку в дитприймач. Спробуймо родичів відшукати. До речі, ви не знаєте, чи є у цих, двірників ваших, якась рідня?

- Не знаю, - знизала плечима пенсіонерка, - якось ми не цікавилися.

- А могли б і поцікавитись, - посварила сусідку друга жінка.

- Нам без потреби, - сусідка ображено підібгала губи. - Вам потрібно – ось і шукайте!

- Пошукаємо, - запевнила перша з тих, що прийшли.

- Ну, а як не знайдете? - пенсіонерку явно цікавила подальша доля Оленки.

- Тоді – до дитбудинку! - Вважаючи розмову закінченою, жінки встали, прихопивши зі столу пакет з речами Оленочки та її метричку, взяли з двох боків дівчинку за руки:

- Ну, пішли, чи що.

Оленка замотала головою, відмовляючись залишати рідне подвір'я. Спробувала вирватися. Але жінки тільки міцніше стиснули її маленькі ручки.

- Ти диви, - усміхнулася одна, - яка бідова! Від горщика три вершки, а туди ж!

- У тата вродилася, напевно, - посміхнулася друга.

***

Пошуки рідні Оленки не мали успіху. А якщо когось і вдалося знайти, то брати на себе «тягар та зайвий рот» ніхто не захотів.

За місяць вихователька ввела дівчинку до молодшої групи дитячого будинку.

Оленка злякано озиралася. У просторій залитій осіннім сонцем кімнаті стояло близько двох десятків ліжок, до одного з яких вихователька підвела дівчинку.

- Це твоє спальне місце. Складай свої дрібнички в тумбочку, і пішли в їдальню. Зараз діти повернуться із прогулянки, і тоді з усіма познайомишся.