Частина перша. Роздiл перший

У напівпорожньому залі очікування приміського залізничного вокзалу на дерев'яній лаві з похилими спинками пізно ввечері тихо про щось розмовляли дві жінки середніх років.

Ось-ось мала підійти приміська електричка. Одна з жінок, поглянувши на годинник, поквапила товарку:

- Вставай! Час на перон виходити. А то бігтимемо за паровозом, як минулого разу!

Жінки, підхопивши важкі сумки, попрямували до виходу із зали очікування.

- Гей, бабоньки, скруток забули! - Молоденький сержант міліції, здійснюючи щовечірній обхід підвідомчої території, якою була будівля залізничного вокзалу і прилеглі до нього шляху, наздогнав жінок, що поспішають, і тицьнув пальцем в одну з лавок.

- Відчепись, Мишко, - відмахнулася від уважного міліціонера одна з жінок, - он уже гуде електричка! Спізнимося - будеш на бобіку нас у місто везти!

Сержант був її сусідом. Жив з матір'ю вгору вулицею через два будинки, а тому особливих розшаркувань йому не належало.

- Баб Нюр, ти чи що, - посміхнувся міліціонер, - не впiзнав у темряві.

- А нічого на лампочках економити! - огризнулася баба Нюра.

- Ага, - погодився міліціонер, - темнувато буде. Ось ви свій скруток i не вгледiли.

- Та не наш це! – замахала руками друга жінка.

- Як не ваш? А чий же? - Міліціонер підійшов майже впритул. – Може, бачили, хто забув?

- Не бачили! – баба Нюра закрутила головою, наче той, хто залишив, міг сховатися в кутку вокзалу. - Ні скрутка, ні того, хто підкинув! - поперла пишними грудьми на сержанта, що загородив вузький прохід. - Відійди вбік, ірод окаянний, дай пройти!

Міліціонер почервонів. Його ніхто не має права називати іродом! Особливо при виконанні!

- Ви затримані, громадяночко! – Мишко набундючився, і баба Нюра зрозуміла, що погарячкувала, обізвавши його іродом. – Будете свідками. Поки що, – додав сержант, – зараз подивимося, що за скруток, що в ньому. Опис складемо, як належить. Візьмемо з вас свідчення, і якщо ви ні в чому не винні, відпустимо.

Міліціонер незворушно стояв, заклавши руки за спину, як пам'ятник біля сільради. Побачивши в щілину між його тілом і дверима електричку, що відходить від перону, баба Нюра зі злості плюнула на брудну підлогу, грюкнула собі під ноги сумки, в яких щось підозріло задзеленчало.

- Де ж ти взявся на наші голови? - махнула рукою, наче змирившись із неминучим. - Ходімо, чи що! - І попрямувала до лавки, на якій все так само білів забутий кимось скруток.

Жінки та міліціонер завмерли. Прислухалися. Зі свертка долинало підозріле попискування.

При найближчому розгляді знахiдка виявилася білою марселевою ковдрою, перев'язаною  широкою блідо-рожевою стрічкою.

- Батюшки-святі! Та це, ніяк, дитинка! - баба Нюра схопився руками за пухке обличчя. Подивилася на міліціонера. Потім на попутницю:

- І чого тепер робитимемо?!

- То це, - почухав лоба сержант, - розпелювати треба.

- Ось ти знайшов, тобі й розпелювати! - яхидно окреслила майбутню процедуру баба Нюра. - А наша справа теляча.

- Гаразд тобі, Нюрко, - друга жінка, яка не брала до цього часу участі в перепалці, вирішила взяти ініціативу в свої руки, - не бачиш, чи що, пацан він ще! Куди йому з дітьми керуватися?

 Фарба залила не тільки щоки, а й лоба, і шию сержанта. Ось вже видався вечір! І іродом обізвали, і пацаном! Адже він при виконанні! Але відстоювати право на повагу до посади та погонів Мишко не став. Йди знай, що спаде на думку цим тіткам! Ось підуть зараз, залишивши його з цим! А тому міліціонер тільки кивнув у відповідь, ніби дозволяючи розгорнути чортів скруток.

- Дивись-но, - баба Нюра розглядала вміст, - дівчинка! Маленька зовсім.

- І яка ж тварюка її одну на вокзалі залишила?! - схлипнула від жалю до крихти подруга баби Нюри.

- Беріть дівчинку і йдемо в опрепункт! - прийняв рішення Мишко. - Там розбиратимемося!

***

 «Розбирання» не мало жодного успіху. Ніхто не бачив, як і коли згорток із дівчинкою опинився на вокзалі. А якщо хтось і помітив щось підозріле, то найімовірніше вже давно поїхав у невідомому напрямку. З вікна заміської каси зал проглядався погано, та й касирка, ровесниця баби Нюри, не повинна була стежити, що там і як відбувається за її скляним віконцем.

- І куди її тепер? – пробурчав Мишко.

- А собі забирай, - хихотнула баба Нюра, - виростиш - одружишся!

- У мене вже є наречена, - відмовився від вигідної пропозиції Мишко, - та й мамка не дозволить!

Жінки, вже не боячись суворого міліціонера, розреготалися в голос.

- Потрібно до міста дзвонити, - міркував Мишко, - викликати опергрупу! Вони знають, чого треба робити у таких випадках.

- Ти дзвони, - баба Нюра встала зі стільця, - а ми підемо.

- Куди підете? – рожевощоке обличчя сержанта побіліло від переляку. - Ні, я з нею один не залишусь! Краще посидіть тут, а потім вас ті, хто приїде за дівчиськом, до міста завезуть.

Дівчинка з кожною хвилиною ставала все неспокійнішою. Незабаром, похникування змінилося гучним ревом.

- Голодна вона, - баба Нюра взяла дівчинку на руки, - нагодувати б.

- Та чим її погодуєш? - знизала плечима подруга. - Їй титьку треба! Зовсім ще маленька, місяці три, не більше.

- Давай, дзвони, іроде! - заволала на Мишка баба Нюра. – Чого закляк, зенки вилупив? І скажи, щоб дитяче харчування взяли з собою!

***

Опергрупа із міста прибула лише за годину. Але її супроводжувала карета швидкої допомоги! Молода фельдшерка, швидко оглянувши дівчинку, підхопила її на руки разом з ковдрою, обернулася до тих, хто приїхав з нею:

- Оформіть все, як належить, і завезете до дитячої обласної!

- Нас завезіть у місто! – нагадала про своє існування баба Нюра. Ткнула пальцем в Мишка. - Ось він обіцяв!

- Вам, громадяночки, треба затриматися, - лейтенант, який очолював опергрупу, суворо подивився на жінок.

- Та що ж це таке?! – волала баба Нюра. - І так на електричку запізнилися через цю сцикуху!