Розділ п*ятий

Людмила Марківна розплющила очі і зрозуміла, що таки задрімала.

Стюардеса закликала пасажирів привести спинки крісел у вертикальне положення та пристебнути ремені.

Літак йшов на посадку у Варшавському аеропорту імені Фрідерика Шопена. Видатного композитора, гордості кожного поляка від малого до великого.

- Ти трохи поспала? – Тимур знову накрив долонею пальці Милочки. – Між літаками ми маємо провести три години в аеропорту. Цього часу мало, щоб дістатися міста, яке я із задоволенням покажу тобі наступного разу.

- Чому тільки їй? - Гострий слух Оленки не підвів цікаву дівчину. – Я теж хочу побачити цю Варшаву!

- Хочеш – значить побачиш! – заспокоїв доньку Тимур.

- А коли? – наполягала дівчина.

- Якщо все буде так, як я запланував, то, можливо, вже наприкінці літа, - поділився намірам Халфін.

– І що ти такого запланував? – не вгамовувалася Оленка.

Тимур усміхнувся, думаючи, як відповісти на запитання, але, на щастя, літак уже приземлився і підрулював до будівлі аеровокзалу.

– Після повної зупинки пасажири, починаючи з останніх рядів салону, запрошуються до виходу! - Проголосила стюардеса, і Оленка знову подивилася в ілюмінатор, бажаючи намилуватися, як мінімум, аеропортом.

***

Увесь час, що залишився до пересадки, Тимур, Людмила і Оленка провели в залі для транзитних пасажирів. І рівно через три години в небо злетів літак рейсу Варшава - Париж, який відносить мандрівників до аеропорту Шарля де Голя.

Вагон поїзда, що прямує до Гавра, більше нагадував комфортабельний салон літака. Хіба що вікна були більшими і давали можливість помилуватися не лише хмарами, а й мелькаючими за вікном краєвидами.

На привокзальній площі Гавра на них уже чекав автомобіль, у багажник якого спритний високий брюнет-водій завантажив валізи, найбільшим з яких виявився Леночцін чемодан.

Халфін намагався вгамувати дочку і стримати її апетити під час шопінгу, але дівчина ніби не чула вмовлянь і слів батька про те, що їм належить жити на ізольованій віллі і все ось це Леночке одягати буде просто нікуди.

Хоч би що казав батько, але вона їхала до Франції! І має виглядати відповідно!

Водій зачинив дверцята авто, і машина рвонула геть від вокзалу. При цьому ні Халфін, ні брюнет, що зустрічав, не перемовилися ні словом.

Рівно за півгодини автомобіль в'їхав до Онфлера. Спритно маневруючи неширокими вулицями, залишив невелике курортне містечко і став підніматися кудись угору, петляючи такою ж вузькою, як і в місті, дорогою.

Загальмував біля глухих металевих воріт, які відразу роз'їхалися в різні боки, хоча водій навіть не натиснув на клаксон.

Алея, що вела до вілли, була чи не вдвічі ширша за під'їзну дорогу.

Водій, спритно розвернувшись біля входу в будинок, даючи цим можливість здогадатися, що затримуватися він не має наміру, заглушив мотор і вискочив з авто. Метнувся до багажника, встигнувши при цьому відкрити передні та задні дверцята перед Тимуром та його супутницями.

Поки Халфін допомагав Милочці та дочці вийти з машини, мовчазний брюнет вивантажив валізи на майданчик перед будинком. Запитливо глянув на Тимура, який тільки кивнув у відповідь, сів за кермо і за хвилину вже залишив територію вілли.

- Далі самі, - повідомив Халфін, посміхаючись пані. - Обслуги у нас мінімум, так що з багатьма проблемами доведеться справлятися самим, - підхопив важкий чемодан доньки, вказав Оленці поглядом на невелику дорожню сумку, пропонуючи подбати про її доставку в будинок, подивився на Людмилу.

- Я сама, - відповіла Милочка, витлумачивши погляд Халфіна так, як здалося їй вірним. Додала: - Та й валіза у мене не важка.

Тимур вставив магнітний ключ у проріз охоронного пристрою. Замість звичайного замку вілла була забезпечена новомодним засобом захисту. Втім, однієї картки виявилося замало. Халфін приклав великий палець правої руки до керамічної пластини в центрі дверей, а потім зазирнув з незрозумілою метою в якесь «дверне вічко». Що він хотів побачити, ні Людмила, ні Оленка так і не зрозуміли, але двері з м'яким клацанням відчинилися і впустили гостей у хол вілли.

- Прошу за мною, - наказав Тимур, що почав швидко підніматися сходами на другий поверх.

Повернувши ліворуч, зупинився в кінці коридору, де розташовувалися дві двері, одна навпроти іншоi.

- Кімнати абсолютно однакові, - повідомив, - обирати у якій жити – ваше право.

Оленка, що залишила дорожню сумку в холі, недовірливо хмикнула, штовхнула спочатку праві двері, потім ліву. Зазирнула до першої, а потім до другої кімнати. Невдоволено скривилася:

- Справді, однакові. Тоді я житиму в цій! – вказала на кімнату праворуч. Відразу передумала. – Ні! В цій!

Людмила та Тимур чекали, доки дівчина зробить вибір.

- Ви поки що визначайтеся, а я спущусь за своїми речами, - Халфін подався назад  до сходів.

- А де ти житимеш, тату? - Крикнула вслід батькові Оленка.

- У правому крилі, - відповів на ходу.

- А якщо хтось вломиться на цю віллу? - Вирішила «злякатися» Оленка. – А тебе поряд немає!

- Найменше про що вам потрібно турбуватися, то це про безпеку проживання! – сміх Тимура долинув уже з середини сходів. - Влаштовуйтесь, переодягайтесь і спускайтеся вниз. Потрібно нарешті перекусити.

***

Людмила розпаковувала чемодан, швидко розвішувала вбрання в шафі-купе, дивуючись його об'ємності та місткості.

З дна валізи вийняла коробку, в якій так само лежала дарована сукня. Подумала про те, що вішати на плічка і поміщати в шафу зовсім не обов'язково. Краще залишити як є. Але усміхнулася і коробку відчинила. Букетики вишиті шовком блиснули в променях вечірнього сонця.

Милочка торкнулася пальцями тканини кольору попіл троянди і присіла на ліжко поряд з коробкою.

Поринула у спогади про той святковий березневий день, що став переломним у її долі…

***

Вона прокинулася рівно о шостій.