Розділ четвертий

Щоранку рівно о сьомій все той же автомобіль чекав Милочку біля будинку.

Щовечора рівно о сьомій вона сідала в авто на автобусній зупинці.

Першого вечора після зустрічі з Халфіним вона спробувала відмовитися від поїздок ще раз. Але водій не хотів нічого слухати. Відповідав:

- Домовляйтесь із Тимуром Айдаровичем. Я роблю лише те, що мені наказано.

 «Домовляйтесь!» - думала Милочка. - «Легко тобі міркувати! А як я з ним домовлюся, якщо поняття не маю ні де він, ні що все це означає?!»

Запитувати про щось у чоловіка, який ніби став її особистим шофером, було недоречно, та й не пристойно, а тому Людмила раділа, що водій не наполягає на тому, щоби підвести її прямо до дверей, та й увечері забирає на зупинці.

***

Милочка здригнулася і чомусь радісно посміхнулася, побачивши, як з авто вийшов Тимур Халфін і, притискаючи до грудей оберемок яскраво-жовтої мімози, заспішив до неї, що вже втратила надію побачити сьогодня увечорі транспортний засіб, що став звичним за останні дні.

- Вибачте за запізнення! – Тимур простягав Людмилі квіти. – Потрапили у пробку на в'їзді до міста.

- Нічого страшного, - Милочка взяла букет, вдихнула пряний аромат, від якого запаморочилося в голові. Вона любила запах мімози та хризантем. Різкий, холодний, невластивий поняттю – квітковий.

- Сьогодні, з нагоди наступу свята і невеликого банкету, влаштованого чоловіками училища, я трохи затрималася, - спіймала себе на думці, що немов виправдовується перед Тимуром. Вишукує причину того, що вона стирчить на зупинці і вже пропустила два рейсові автобуси.

Чоловіків-педагогів в училищі було не так щоб багато, а банкет складався з пари пляшок шампанського і крихітних бутербродиків з ікрою, по два на кожного, і балетна дієта в даному випадку, була вторинна. Жінкам вручили по три хирляві тюльпанчики, що встигли примерзнути під час доставки, невеликі подарунки з серії тих, про які відразу починаєш думати: кому б передарувати, і витіювато привітали із завтрашнім святом.

Забирати свій букетик додому Людмила не стала. Початок березня у Південній Пальмірі видався холодним і якщо й відрізнявся температурою повітря від вогкого лютого, то не набагато. Тюльпани були занурені у вазу, поставлені на стіл педагога, де їм треба було нудьгувати на самоті весь завтрашній день.

Милочка розмістилася поруч із Тимуром на задньому сидінні автомобіля. Знову вдихнула аромат квітів:

- Дякую, - посміхнулася незрозуміло чому, - я дуже люблю мімозу.

– Я так і подумав, – кивнув Тимур.

У машині зависла мовчанка. Тільки шелест шин по дорозі і ледь чутний гул мотора немовби служили акомпанементом думкам попутників.

- Ви вільні завтра увечері? - Запитав Тимур, як здалося Милочці, зовсім недоречно. Він знав, не міг не знати, що вона самотня. Що все її життя зосереджено на училищі та підопічних. Навіщо тоді це питання?

– Завтра немає уроків, – відповіла нейтрально. – Восьме Марта один із рідкісних днів, коли нам, жіночому викладацькому колективу, надають вихідний. На концерти, заплановані на вечір, наших балерин та танцівників супроводжують хореографи чоловіки.

- Моя дочка теж братиме участь у концерті? - Затурбувався Халфін.

- Звісно, ​​- кивнула Людмила. – Це нормальна та звична практика. Зі спонсорами потрібно дружити і всіляко взаємодіяти. Але це не найголовніше.

– І що ж головне? – здивувався Тимур.

- Юні балерини мають звикати до уваги глядачів! До сцени, якою б не заслуговуючу на увагу вона не здавалася! - гарячкувала Милочка, немов виправдовуючи необхідність виступів. – Та й потім, уже о дев'ятій вечора дівчаток доставлять до училища! За режимом ми стежимо суворо.

– Шкода, що я не знав, – промимрив Тимур. – Дуже хотів би побачити доньку на сцені.

- То подивіться! – пожвавішала Людмила. – Завтрашній концерт, який відбудеться у Палаці Спорту, розпочнеться о шостій годині! На концерті вітатимуть жінок п'ятьох підприємств міста. Виступ Олени відбудеться годині о восьмій, якщо дуже захотіти, можна знайти можливість потрапити на концерт.

- Потрапити не складно, - Тимур насупився, наче щось обмірковуючи, - але чи зручно залишати гостей на самоті? – повернув голову до Милочки, уважно подивився їй у вічі: - Сподіваюся, ви приймете запрошення і відвідаєте завтра мій дім?

Думки Милочки заметушилися в голові, як пташки, спіймані несподівано і заточені в клітку.

Тимур Халфін, батько однієї з її учениць, запрошує її, педагога дочки, у гості? У свій будинок? Але ж це не заведено! Це за межею пристойності і пахне спробою задобрити ту, що багато в чому відповідає за навчання дівчини! Але, швидше за все, отець Лєночки не має жодного уявлення про неписані обмеження на спілкування педагогів з батьками учнів. І подібний промах для нього є зрозумiлим. Людмила вже зовсім відкрила рота, щоб відмовитися і пояснити неможливість прийняти запрошення, якщо в цьому виникне потреба, але Тимур перебив її:

- Завтра у моєму будинку збереться дуже обмежене коло друзів. Але задумав я цей прийом не заради їхніх дружин, а заради вас, Милочко. Прошу, не відмовляйте, — простягнув руку, наче хотів обійняти за плечі, але одразу її обсмикнув, додав: — Треба ж вам хоч іноді, хоч трохи розважитися, а не жити життям училища та підопічних!

Запах мімози розбурхував і кружляв голову.

"А чому б і ні?" - подумала Милочка. – «Цей Халфін та його оточення найімовірніше далекі від світу балету. І моя «провина» залишиться в таємниці. Я проведу святковий вечір так, як має бути, а не в порожній квартирі з книжкою в руках».

- Добре, - кивнула ледь помітно. – Я приймаю ваше запрошення.

- Я радий! – рука Тимура нарешті обвила плечі Людмили.

Автомобіль зупинився біля під'їзду. Батько Лєночки швидко вийшов з машини, дістав щось із переднього сидіння, простяг Милочці плоску велику коробку.

- Це вам, - побачив здивований погляд. Пояснив: - Подарунок до Восьмого Березня.