Розділ другий

Сергій крокував фойє театру.

Він поспішав туди, де лишилися його батьки.

Потрібно негайно поговорити з ними!

Не може бути, щоб його добра, м'яка, лагідна мама покинула свою дочку на заміському вокзалі! Можливо, Діану викрали! А вона, його мама, довгі роки сумувала за втраченою дочкою!

А батько? Чому він нічого ніколи не розповідав? І що означає ось це – «сестра по материнській лінії»? Яку таємницю носили у своїх серцях його мама та тато?

Кроки Сергія ставали неквапливішими, і нарешті, дійшовши майже до середини фойє, він зупинився.

Чому він думає тільки про себе та своїх батьків?

А як же Діана? Як було їй побачити ту, що колись її народила? Та ще почути підтвердження цьому з вуст Істоміна-старшого?!

Ні! Діана має право дізнатися про все від самої Ельзи! І почути розповідь матері вони мають разом!

Сергій розвернувся і мало не побіг назад до виходу із театру.

Якщо Діана кудись вирушить, то лише до гуртожитку! Більше йти їй нема куди! Потрібно лише оббігти подвір'я навколишніх будинків! Цілком можливо, що дівчина сховалася в одному з них, і гірко плаче на лавці, не бажаючи, щоб хтось побачив її сльози.

На те, щоб здійснити задумане, у Сергія пішов якийсь час. Але коли він вбіг у дворик, який називали мешканцями Південної Пальміри Пале-Роялем, Діани там уже не було.

Сергій швидко попрямував до училища. Навіть якщо Діани там нема, він її дочекається! Думати про те, що з дівчиною трапилося щось погане – хлопець не хотів.

***

Діана залишалася у Пале-Роялі недовго. Нарікання з приводу того, що ця доглянута, рафінована красуня виявилася її матір'ю, не мали сенсу. І дівчина це зрозуміла.

Звичайно, вона подумає про все, що трапилося.

Звичайно, вирішить, як поводитися з Сергієм, який виявився її братом.

Щоки дівчини спалахнули, коли вона згадала сьогоднішній поцілунок перед початком концерту. Перший та єдиний.

В голові відразу закружляла думка про те, що Сергію, напевно, анітрохи не краще, ніж їй. Адже, зважаючи на все, їхня спорідненість виявилася для юнака такою ж несподіванкою, як і для неї самої. Напевно, треба повернутись назад. Напевно, треба знайти Сергія.

Але ні бачити когось, ні з ким говорити Діані не хотілося.

Спочатку вона повинна розібратися в собі сама. Вона звикла покладатися лише на себе. Ну, і ще на Оленку. Але подружка зараз була десь далеко. Хоча, якби Оленка була поруч, Діана забула б всі сварки і розповіла їй про все. Хто, як не Оленка, зміг би її зрозуміти та втішити?

Діана гірко посміхнулася, подумавши про те, що час, коли вони з Оленкою плакали один у одного на грудях, чомусь минув. І навряд чи сьогодні подруга змогла б зрозуміти її розпач. Значить, добре, що її немає поряд! Тому що у що вилилося б відвертість Діани – нікому не відомо.

Дівчина вийняла з нагрудної кишеньки блузки хустинку, витерла очі, висморкалася, навіщось поплескала себе долонями по щоках, немов приводячи до тями, і встала з лави.

Дорога до житлового корпусу училища зайняла щонайбільше двадцять хвилин. Діана увійшла до кімнати, витягла з-під ліжка пластиковий пакет, у який встигла ще вчора скласти речі для від'їзду на дачу дитбудинку, замкнула двері на ключ і попрямувала до виходу, де за стійкою дрімала вахтерка.

- Я їду, - оголосила, поклавши перед вахтеркою ключ.

- І куди зібралася на ніч дивлячись? - пробурчала вахтерка.

- На дачу, - пояснила, - завтра зранку треба приступати до своїх обов'язків.

- Не боїшся вночі, - спробувала втримати вахтерка, - а раптом як перестрінуть хулігани?

- Та кому я потрібна? - Усміхнулася Діана.

- Їхати далеко? – поцікавилася жінка.

- Далеко, - зітхнула дівчина. – У Люстдорф. Але ви не хвилюйтеся, я дістануся. Трамваї цілодобово ходять.

"І з чого б мені за тебе хвилюватися?" - думала вахтерка. - "Свої діти-онуки є", - але вголос промовила:

- Біжи тоді, коли зібралася.

Діана вийшла в червневу ніч, а вахтерка замкнула двері на ключ.

Гуртожиток спорожнів. Можна і подрімати до ранку.

***

Втім, довго «роздрімуватися» вахтерці не довелося. Через півгодини у двері хтось забарабанив.

- Немає нікого! - Жінка не хотіла відкривати нічному гостю. – Іди собі, бо міліцію викликаю!

- Мені Діана Малишкіна потрібна! – нічний гість не хотів забиратися геть. Додав: - Це я, Сергій Істомін! Відчиніть двері, будь ласка.

Крохтячи і щось невдоволено бурчачи собі під ніс, вахтерка побрела до дверей.

- Виїхала вона! – повідомила в щілину.

- Як поїхала? - Сергій потягнув двері на себе, не вірячи словам охоронниці. – Куди?! Коли?

- Та вже з півгодини, як поїхала! - Вахтерка не хотіла впускати нічного відвідувача, нехай навіть він і жив у цьому ж гуртожитку, і міцно вчепилася в дверну ручку. - Сказала, що на дачу!

- На дачу?! Вночі? - юнак рвонув двері на себе і вахтерка, не втримавшись, вилетіла на майданчик перед входом. Закричала:

- Ти чого потвориш?! Ось нажалуюсь завтра Звездинській!

Пояснювати старій тітці, що її скарги і раніше не мали б наслідків, а тепер, після випуску, тим більше будуть безглуздими, Сергій не став. Пробурмотів:

- Вибачте. Я не хотів вас налякати. Просто скажіть, куди поїхала Діана? Де ця дача?

- Та мені навіщо знати?! - Вахтерка вже прийшла до тями, і була сповнена бажання поставити на місце цього «бугая» через якого вона мало не впала. Але побурчала крізь зуби, дивлячись у благаючі очі Сергія:

- Сказала, що десь у Люстдорфі. А де саме – мені не відомо.

- Але як же вона дістанеться? – не вірив почутому Сергій.

- Ну, так трамваї цілодобові! - Усміхнулася тітка. - А ти, замість того, щоб битися зі мною, поспішив би на зупинку! Може, й наздогнав би свою дригоножку.

Назвати балерину дригоножкою могла собі дозволити тільки Мстислава, а не ось ця стара жирна коровище! Іншим разом Сергій із задоволенням пояснив би тітці, хто є Діана, а хто вона сама. Але зараз було не до того.