Розділ 30. Кай

Перше, що зустріло з приходом ранку- головна біль, що пульсувала так ніби росколить мені череп навпіл. Одночасно застала пустота в думках. Минає хвилина, дві, вже певно і до години. Здригаюсь. Зсередини немовби все звільнилось, ні на що не можу звернути увагу, сиджу, ніби вдивляюсь в одну точку. Ні звуку, ні шуму, жодного прояву, що я присутній. Я перестав відчувати своє тіло, здавалось, ніби воно мені вже не належить. Страшно. Не розумію, що відбувається і де знаходжусь. А чи взагалі я існую? 
Я спромігся піднятись, але ноги зацепились одна за одну і тут же опинився на підлозі, досі не відчуваючи нічого, навіть болю від удару. Виходить я переміг трагедії свого життя. Від тепер тіло проживатиме без мене, а я буду далеко від цього світу. Я продовжував лежати, не зрушивши з місця, в очікуванні чогось, сам не розуміючи чого. Чи прагнув піднятись? Ні, в мене не було навіть сил, щоб пошевелити пальцем, якщо звісно він був мій. Щока приліпилась до холодної підлоги, руки розкидані в обидві сторони, а ноги десь ззаду, не усвідомлючи в якому стані. Погляд продовжував зосереджено втуплюватись в одну точку десь у далечінь приміщення. Хтось біжить на зустріч.Хто це? А ось і вони-комфорт і спокій присіли біля тіла. Як же добре...Вже й страх покинув мене. 
— Кай! Кай! Що з тобою? Ти мене чуєш? Будь-ласка розплющ очі, прошу,- жіночий голос дзвенів мені від вухом, тим самим мішав мені від’єднатись від тіла. Мене дратував цей шум. Поверніть у спокій, де я лиш один.  
Доносились всхлипи, а краплі торкались моєї руки. Я не міг терпіти не зрозумілої поведінки, тому очі розплющились відразу, як тільки торкнулись до мого обличчя. Переді мною на колінах сиділа засмучена Саллі, витираючи вільною рукою очі. Туш трішки размазалась під нижніми віями, але це ніяк не спортило її зовнішній вигляд. Коли вона помітила моє пробудження, дівчина неочікувано розридалась з новою силою, примостивши свою голову мені на спину. Вона ніжно гладила мене по руці, таким чином певно заспокоюючи в першу чергу себе. 
— Все добре, все буде добре,- знову ж таки Саллі зверталась скоріш всього до себе. Я мовчки продовжував лежати, не шевелячи навіть пальцями на руках. Як тільки дівчина заспокоїлась, вона намагалась допомогти мені піднятись, охопивши мене руками за талію. - Кай, буду вдячна, якщо трошки постараєшся, а все остальне візьму на себе.  
Я справді докладав зусиль настільки наскільки міг, відштовхуючись ногами від підлоги. Так пройшло чимало часу, поки наша спільна робота дала свої плоди. Вона посадила мене на диван, поправивши футболку яка злегка задерлася , а волосся пригладила пальцями як могла. Схвальним поглядом на мій зовнішній вигляд, Саллі видавила посмішку. 
— Ти певно голодний. Почекай трохи, щось приготую з того що в холодильнику,- без лишніх питань чому я ще кілька хвилин валявся на підлозі як овощ, зараз вона турбується лиш про мій апетит. Запрокинувши голову на стінку дивана, включив режим очікування. 
Приємний запах проносився біля носа, від чого в животі заурчало. Організм потребував підкріпитись, можливо й тоді з’являться сили, але не уявляв як запихнути бодай кусок чогось їстівного. Голова повернулась в бік кухні, погляд зачепився на Саллі, яка шуршала за плитою, все щось добавляючи раз за разом. Так я й просидів, спостерігаючи, поки тарілка із їжею не опинилась перед очима. 
— Приємного апетиту. Тобі допомогти?- Саллі поставила на столик переді мною страву, а саме омлет із беконом і сиром, а на іншій тарілці був піджарений тост та нарізані овочі. Важко пригадати, коли такий сніданок був присутній в квартирі. Я ж ніколи такими речами не переймався, хапаючи перше попавше в холодильнику. Певно, саме тому моя вага стабільна, а худоба не зникає у відображенні дзеркал. 
— Я сам,- яким чином невідомо, але прийдеться потрудитися і напрягти все тіло, кожен м'яз, судину , все що маю всередині себе. На благо, Саллі не стала допомагати, а зайнялась своєю порцією. За кілька невдалих спроб піднятись, все ж приєднався до неї. 
Ми провели цілий день разом, майже не розмовляючи один з одним. Чесно кажучи, злегка така ситуація напрягала. Поки я то сидів, то лежав на дивані за переглядом телевізора, оскільки на більше не був спроможний. Такий розклад мого організма мені незрозумілий, по який такій причині він відмовляється працювати. Бо, ще вчора був повний енергії, ентузіазму, а сьогодні лиш порожнеча. Саллі тим часом, просто сиділа поруч, точніше не зовсім поруч. Вона розташовувалася на дивані, зігнувши ноги під себе та спираючи підборіддя на руку. Але я мовчав, продовжуючи переглядати все що показували на екрані. 
— Якщо можна, я б хотіла сьогодні залишитись в тебе. Ти не проти?- майже опівночі Саллі звернулась до мене, поки лунала дурнувата реклама про страхування. 
— Як хочеш,- зі сторони виглядало ніби мені байдуже, але насправді я хотів, прагнув щоб не тільки на сьогодні залишилась, але певно злякався відмови, адже на довше ніж на одну ніч Саллі ніколи не залишалася. 
Знову хвилина мовчанки, погляди один на одного тримали напругу, яка відчувалась з моменту як Саллі знайшла мене лежачого на підлозі зранку.  
— Не переживай. Я не стану допитуватись що сталось,- нарешті вона зачепила цю тему. 
— Чому? Невже тобі не цікаво? А можливо тобі байдуже на мій стан?- я не міг вже тримати себе в руках, тому злегка підвищив тон. Вона округлила очі, явно не очікуючи такої поведінки. 
— Ні, звісно ні. Хотіла дати тобі час прийти в себе. 
— Цілий день пройшов. Тут і мертвий встигне воскреснути,- адреналін взяв своє, через що хватило сил піднятись з дивану. Похитнуло злегка на бік, але встиг втримати рівновагу.  
— Ти хочеш поговорити про те що сталось? Добре, я уважно слухаю,- чому вона така спокійна, не реагує на провокації, на тон, на мою агресію. Саллі продовжувала сидіти із добрим поглядом, що вдалось миттєво заспокоїти мій пил. 
І мій язик розпустився як помело, не приховуючи ні думок ні слів, ні відчуття які надходили, поки не існував. Доки розповідав, проживаючи раннішню ситуацію, зі сторони навіть мені почало здаватись це ганебним, нікчемним і взагалі безглуздим. Здоровий чоловік, який думками як в депресивного підлітка. Сказати, що стало соромно, це нічого не сказати. Не передати словами, що я відчував, мені хотілось провалитись крізь землю, аби Саллі не засуджувала мене. І як вона могла ще й плакати по жалюгідній людині. Як я зміг таке допустити....Ганьба, повісьте табличку на шию із цим словом. Я заслужив. 
— Тобі удалось побороти цей стан, я права? - Саллі не засуджувала мене, голос залишався таким же спокійним і добрим. А чого ж я очікував від неї? Її оточують весь час такі божевільні, в неї вже імунітет до таких персон.  
— Легше, набагато. Але признаюсь, ще й страшно. Страшно, що прийдеться пройти через це щоразу, як тільки розплющу очі зранку,- я помітив як в мене почало збільшуватись серцебиття, а руки тремтіти. Насправді я не був готовий пережити стан відчуження від світу. 
— Більше такого не станеться. Обіцяю,- Саллі крепко огорнула руками мою долоню та подарувала мені посмішку, яку бачив тільки я.  
По правді, обіцянку вона стримала. Дні йшли, дівчина продовжувала бути зі мною, відмінивши терапевтичні сеанси на певний час. Мені не подобалось, що вона жертвує роботою та справдні душевно хворими людьми через мене, але її впертість не мала кордон. Ранки були спокійними, наповнені енергією і шумом в голові. Пустота не появлялась, а натомість відвідували кольорові думки про нові роботи.  
Таким чином, я творив, а Саллі весь час спостерігала за процесом. Цього разу картини набирали хаотичність, а саме конкретики в них не було. Тільки плями, силуети, ніякого натяку на деталізацію. Суцільна абстрактність. Я горів, надихався щоразу як торкався пензлем полотна. Кайфував від процесу, часом не помічаючи присутності дівчини. Вона була як невидимка, що в ті моменти мене влаштовувало. Так ми й жили певно більше тижня, без турбот, переживань і всього того лайна що було до того. 
*** 
Останній мазок, завершив мою величезну картину. Я відступив на кілька кроків назад, аби розгледіти повністю свій "шедевр". Тішила думка, що встиг доробити до того моменту як Саллі вийде на роботу, щоб змогла перша відразу оцінити роботу, яку хочу представити всьому світу. Задоволення так і розпирало зсередини. Ще ніколи таких емоцій не відчував по завершенню. Пройшовшись поглядом зверху вниз, зліва направо, не побачив жодного дефекту, картина була ідеальна. Не втримавшись, поки дівчина сама прокинеться, оскільки в обідню годину вона лягла відпочити, я поклав пензлі із палітуркою на тумбу поруч і вибіг із своєї маленької майстерні.  
Саллі обгорнувшись одіялом під саму шию, виглядала беззахисною, невинною наче новонароджена дитина, яка не зробила ще нічого нікому поганого, без лишніх злих думок та емоцій. Такою вона була щоразу, коли спала. І цим видом я міг насолоджуватись весь час, але не зараз. Підступивши ще ближче, присів на край ліжка максимально близько біля неї. Я торкнувся її плеча, намагаючись трясти ніжно. Нема ніякої реакції. Тоді я приблизився до її вуха і прошептав: 
— Саллі, ти мені потрібна. Вставай,- вона задригала повіками, але не розплющила очі. Тоді мені прийшлось вчинити те, чого не зробив би навмисно наступного разу. Я з твердим гучним голосом проронив.- Мені погано, Саллі, не відчуваю нічого. Моє тіло... моє тіло... 
Тут же миттєво збуджена дівчина розплющила очі, як і не спала. Помітивши мене, схопилась за плечі і таким чином піднялась. Вона перелякано оглядала мене, я відчув її страх, руки тремтіли. На мить я пошкодував стосовно зробленого вчинку, адже Саллі справді хвилювалась за мене, а я зіграв на її почуттях.  
— Перестань. Чуєш? Все в нормі,- я перехопив її руки і зімкнув в своїх. Вона намагалася вирватись, але з підозрою ще раз оглянула мене. Спочатку був спокій, потім усвідомлення яке змінилось злістю.  
— Знущаєшся ? Зараз тобі справді стане погано, з такими жартами. Да, що з тобою не так? 
— Вибач,- опустивши погляд, прибравши руки геть від неї, оскільки стало соромно, я думками замилював прощення.- Не міг тебе збудити, а такий спосіб, перший який прийшов в голову. 
Я трошки скривився, адже наскільки огидним було моє виправдання. На її місці, я б влаштував таку взбучку, що б мало не показалось. Але знаючи дівчину, вона не може довго тримати злоби, тому добрий погляд скоро повернеться в мій адрес. 
— Картина чекає реакції головного критика та фаната.- я горів від нетерпіння, тому відразу перейшов до діла.  
— Ти невиправний,- вона зітхнула одночасно закотивши очі до верху. Прибравши покривало на бік, тим самим оголивши ноги, які були в чорних шортах -лосинах до колін, її підтягнуте тіло направлялось в сторону майстерні.- Довго будеш витріщатись? Ходім, покажеш свій шедевр. 
Саллі зникла за дверима, несвідомо ледь прикриваючи їх за собою. А я прислуховувався чи немає захоплених вигуків чи хоч якихось слів на побачене. Яку б думку вона не висловила , я був налаштований сприйняти будь-яку реакцію, крім вбиваючої тишини. А оскільки, саме вона зараз охоплювала квартиру, настороженість дала про себе знати, я мусив поспішити, так як дивне почуття заривалось всередині.  
Підскочивши, ноги волоклися одна за одною, не то повільно, не то в швидкому темпі. Ніби не дійшовши гармонії в такті, вони заплились на місці і наштовхнулись на сумку, яка стояла на підлозі з краю біля дивану. Через те, що вона була розкрита, деякі речі вивалились назовні, в тому числі скручена папка, яка розгорнулась переді мною. Ступор. Серце завмерло, в голові каша. Я протер очі, з надією, що мені просто примарилось, але все таки зір не підводив і жирними буквами на першій сторінці писало "Зломлення особистості Кая ". Не втримавшись я розгорнув першу сторінку, де була моя фотографія, далі пройшовся вниз по тексту по ключовим фразам і не міг повірити в те, що читаю.  
— Кай, справді неймовірно,мені потрібно був час, щоб розгледіти в тишині. Це новий рівень, який приведе тебе...- вона запнулась, після того як побачила, що я стою із папкою в руках в розгубленості.- Поклади на місце. Тебе не вчили, що не можна ритись в чужих речах. 
— Що це? Я для тебе експеремент? Не розумію нічого написаного...- я говорив доволі спокійно, адже ніяк не міг зібратись, шок тримав як транквілізатор.- Що за діагнози шизофринія, комплекс героя? Поясни, Саллі. 
— Послухай, мені шкода. Справді, можливо колись, коли ти був би готовий я б розповіла б тобі правду, але...- вона ступила на зустріч до мене, але я відступив назад. 
— Правду? В чому ця правда заключається? - прибавив голос на тон вище, шок відходив, а злість заволодівала вище всіх емоцій. 
— Заспокойся, прошу. Я все поясню, тільки довірся мені.  
— Ха, не замилюй думки хорошими словами. Зараз я тверезий,тут, як ніколи,- я торкнувся рукою голови, продовжуючи.- Хватить пудрити мені мозги.  
— Ти хворий. Точніше був.- Саллі не стала більш церемонитись і вивалила відразу як Кай замовчав.- Весь час нашого плідного спілкування я намагалась вилікувати тебе. Так, я вела записи, спочатку для власної вигоди на роботі, але переконалась в неетичності своїх дій. Я мала знищити відразу як тільки подумала про це.  
— Не вірю. Та що з цього правда про мене? Жодного разу не відчував того, що тут описано. Можливо варто все таки дочитати до кінця, цікаво, що ще понавидумувала, і за для чого, - заперечував кожне її слово. В той момент саме Саллі мені здавалась божевільною.  
Дівчина помітила що Кай не торкнувся теми про вигаданих персонажів, голосів всередині себе і тд., значить він не встиг дійти до даного факту. Тому поки не сталось регресії особистості і неминучої тривожності, вона повинна була любим шляхом забрати папку з рук хлопця, чого б їй цього не вартувало. Їй шкода, що все таким чином обернулась, шкода, що забула про клятий запис і не позбулась від нього відразу. Але найбільше Саллі шкодувала, переживала і боялась, що тепер кінець всьому.  
Довго не очікуючи подальших пояснень, я розгорнув папку аби самому їх взнати. На мить втративши пильність, Саллі миттєво опинилась біля мене та видьоргнула річ з рук. Швидкість дій вибила мене з колії, розгубившись, втратив на кілька секунд дар мови.  
— Що за фігня? Не даси позабавлятися чудовою історією, значить. Бачу тобі так скучно живеться, що вирішила придумати казочки.- ядовиті слова так і вискакували з рота.- Хммм, цікаво. Хто ще входить в список твоїх персонажів, можливо хтось з групи чи з твоїх клієнтів? Цікаве хобі ти собі придумала. 
— Кай, я розумію, боляче прийняти той факт, що з тобою щось не так. Мені довелось бачити тебе не в кращій формі, спостерігати через які муки тобі довелось пройти.  
— Чекаєш, що я маю тебе пожаліти? Не неси дурниці. Не бажаю слухати ні про яку хворобу. Не знаю, що ти собі там придумала, який комплекс страждаючої, жертви чи героїні, мені все одно. Прошу, лиш одне залиш мене в спокої,- я більше не міг бачити її невинне лице, слухати милим голосом брехливі слова. Моє серце розбивалося на маленькі уламки щоразу, як Саллі намагалась виправдатись.  
У Саллі всередині все сжималось. Їй було нестерпно боляче, вона прагнула обняти Кая і водночас все таки залишити його в спокої. Можливо й на краще, що він не може прийняти факт своєї хвороби. Хай продовжує жити як ні в чому не бувало, без поставлених в голові діагнозів. Звісно, її засмучувало, що відтепер він триматиме образу, а можливо й ненависть в серці по відношенню до неї, але в цьому винна лягає тільки на неї. 
Вона продовжувала стояти, не хотіла залишати Кая самого. Десь глибоко в душі сподівалась, що він миттєво відійде від негативних емоцій, переборить злість і образу та підійде на зустріч. Як сильно вона цього хотіла, прагнула всім серцем, хоч розумом усвідомлювала, що це ніяк не можливо. Принаймні не зараз, не сьогодні і можливо не в найближчі дні. 
— Ти мене чуєш? Забирайся! Згинь з моїх очей,- жостокість Кая вибила її із думок. Очі миттєво стали вологими, ком в горлі стояв так глибоко, що вона не змогла проронити більш жодного слова. Тому не затримуючись більше, дівчина схопила свої речі так швидко як могла і вибігла з квартири, залишивши навстіж двері. 
Сум. Розчарування. Біль та ненависть замінили злобу. Від злості залишився попіл, склавши надії поруч. Зачинивши двері, разом я замкнув назавжди й серце. Душа більше не належила мені, від неї залишились частинки, які ще довгий час прийдеться шукати і зшивати докупи. Я не міг більше тримати себе на ногах, тому плюхнувшись на землю, прийняв знайому собі позу. Тіло знову оніміло.Знову пустота і самотність. Знайомі друзі, яких думав більше не побачу. Але цього разу вони не веселили мене, радості з їхнього приходу не отримував. Навпаки, тепер я боявся їх, намагався сховатись під ліжко, щоб не помітили, пройшли мимо. Затримуючи дихання, рахував секунди, прислуховувався до кожного звуку. Все, що я чув - дзвін. Довгий, нестерпний, який розривав мою голову. Я закрив вуха руками, але він не стихав. Куди дітись? ЯК ЗНИКНУТИ? ПРОШУ....ДОПОМОЖІТЬ! 
Невідомо скільки часу Кай пролежав під ліжком, безпорадний, переляканий та виснажений. Він затягнув себе в безодню, з якої важко вибратись самому. Сам того не усвідомлюючи, що справді страшенно хворий, він не може попросити допомоги в єдиної людини, яка могла бути поруч, навіть з ним теперішнім.  
Стукіт в двері. Раз за разом. Тишина. Суміш кроків, які вибивали з колії. Здавалось, ніби зачинив двері на всі замки, перевіривши декілька разів. Невже пам’ять його стала підводити? Як тоді хтось міг проникнути в квартиру? Грабіжники? Та там цілий натовп. Ось мій кінець? Не так я уявляв свій кінець...хоча яка різниця як закінчити своє життя. Я на самому дні, вже немає білого світла для мене.  
Звучать голоса. Спочатку шепотом, а потім дедалі голосніше. Тут же я помітив, що нестерпний дзвін в голові припинився. Прибравши руки від вух, я розправив їх через біль та оніміння. Мені довелось прислухатись до розмов, але ніяк не міг розібрати сказаного. На дворі вже вечоріло, тому тіні від небажаних людей можна було розгледіти. Вони метушились, явно вишукуючи щось. Але дорогоцінні речі були на поверхності, однак вони їх не зачіпали. Що ж тоді їм потрібно? Хтось зайшов в майстерню, але теж вийшов з пустими руками. Мені не зрозуміло хід їхніх думок та дій.  
Один із них направлявся в мій бік. І ніби голос цієї персони був голосний, явно жіночий, але я нічого не міг розібрати, ніби розмовляли на іншій мові, або можливо, мої барабанні перетинки полопали від дзвону чи мозок від нього пошкодився. Одним словом, не розуміючи нічого, що відбувається довкола, намагався не видавати себе, лежачи надалі без рухів в тишині.  
Ось, тепер вся товпа підійшла до ліжка. Тепер мене охопила паніка разом із переляком. Втікти? Але яким чином? Непомітно не вийде, тим більше в них перевага в кількості і любий з них зможе наздогнати мене. Тоді буде тільки гірше, хто знає що в них на думці і з якою ціллю прийшли. Поки відволікався на план дій, не звернув уваги як хтось вигукує моє ім’я. 
— Кай. Ми знаємо що ти там, вилізай. Хватить від нас ховатись,- знайомий голос, однак ніяк не міг зрозуміти звідки. 
— Я можу бути впевнений, що ви нічого зі мною не зробите?- з якоюсь надією майже шепотом проговорив. 
— На сто процентів. Ми тобі не вороги,- не знаю власника цих слів, але вони мені здались переконливими.  
Тому малими рухами тіло пересувалося з під укриття. Світло від лампочки блиснуло мені в очі, ледь не осліпивши мене. Зажмурившись, я очікував поки звикну до освітлення, а після того як ще й протер кілька разів зіниці пальцями, зміг розгледіти присутніх.  
— Підіймайся. Давно не бачились, Кай,- Вест простягнув мені руку, поки остальні очікували моїх дій.  
Самотність вийшла з квартири, забравши із собою тишину. Тут були всі, про яких я встиг забути, від чого мені стало нестерпно соромно. Пені,яка сиділа на ліжку і матиляла ногами, поруч Мері із складеними на колінах руками. Лея,Ян,Ребекка і Ліліан,яка тепер входила в їхню вже четвірку. Та Джон, який стояв позаду Веста. Всі вони очікували відповідь.  
Довго не думаючи, моя рука простягнулась назустріч. Моє тіло встало із дна, нестерпної безодні. Я знову відчув себе живим. 
Від самого початку існування я не бачив того, що помічали інші, тримаючись в рамках, відбудовуючи кордони. Проходили дні віри та безвір’я, тепле світло, змінювалась темрявою, покладав надії і водночас переживав розчарування. Моє тіло підіймалось до небес, після чого раптово обрушувалось в пекло. Але я все одно, весь час був пошуках сенсу, а натомість знайшов божевілля. 
Моє божевілля це ВИ! 
Без вас я ніхто. Вони частина мене і тепер я їх точно не залишу...