Розділ 28

Шум вдалечі змусив віддалитися один від одного, переводячи подих і приводячи свій й так охайний вигляд до ладу. Саллі вкладаючи акуратніше волосся назад, провела великим пальцем по губам, ніби стираючи залишки поцілунка. Мені подобалось спостерігати за її збудженим виглядом,який намагається приховати у швидкому темпі в першу чергу від мене. Я на останок торкнувся губами до гарячого лоба, тим самим зупинивши метушливі руки дівчини, після чого впевнено направився до прибувшого народу без лишніх слів, не обертаючись. 
Саллі перетравлювала свої почуття, як щось нове із солодким присмаком, смакуючи до неї дійшло, що "страва" виявилась взаємною. Вона навіть не усвідомлювала, що в собі приховувала симпатію, оскільки вважала, що інтерес та жест доброї волі до Кая - є символом так званої дружби, але аж ніяк романтичних поривів. Лиш коли об’єкт прихильності притиснув її до себе, вона вже не змогла сперечатися із собою, а всі сумніви відійшли на задній план.  
З іншого боку як вже доросла дівчина могла знати, що таке захопленість чи закоханість, якщо раніше ніколи ні до кого вона не відчувала подібного. У Саллі вистачало залицяльників, не одне побачення, які навіть закінчувались поцілунками і не тільки, але серцем відчувала що все це не те, що їй потрібно. 
Не зациклюючись над тим яка тільки що відбулась хімія між нею і Каєм, Саллі випрямила плечі і з впевненістю, яку вона завжди відображала перед остальними, направилась слідом за хлопцем, вдивляючись здалека на його широку спину із ледь опущеними плечима.  
Саллі помітила, як з Кая не сходила щира посмішка до деяких прибувших які обмінювалися поглядами та привітливими словами. Вони значно зблизились за останні дні терапії, проводячи час та підтримуючи контакт і за межами госпіталя. Вони стали як "справжня" сім'я, де Кай із Саллі були їхньою не відокремленою частиною.  
— Приємне відчуття на дві хвилини,- стояв я вже в стороні, спираючись на підвіконня, після того як з усіма щиро в обіймах або крепким рукостисканням привітався, думками прощаючись та посилаючи кожному останнє своє тепло. Слова вилетіли, не помітивши що поруч був далеко не сам. 
— Що маєш на увазі,синок?- Мері дістала із кишені теплої в’язаної кофти окуляри і протерла їх рукавом перед тим як одягнула на ніс.  
—Знаєте в чому іронія?- жінка допитливо глянула на мене, поки сам спостерігав за остальними і в тому числі за Саллі,яка налаштовувалася на заняття, перебираючи бумажки на столі.Привичний їй робочий ритуал.- Заподіяти найгострішу біль здатний не той, кого вважали ворогом, а той хто вчора обіцяв залишатись назавжди другом. 
— Але справжня дружба це не крихкий пісок, який можна розмочити водою, це непорушний камінь, що буде стояти попри побиття. Щоб не сталось, до якого б рішення ти не прийшов, вони мають бути на твоїй стороні,- Мері говорила так ніби заглянула мені в душу, знаючи на яке рішення я ніяк не можу наважитись.- Я впевнена, щоб там не було, ти зі всім розберешся. 
Із останніми словами Мері із добротою торкнулась мого плеча, затримавши долонь до моменту зіткнення поглядами, схвально кивнула і вмить взяла мене попід руку, потягуючи до остальних. Підлаштувавшись під її повільний крок, я думками дякував за такий неспішний темп, даючи змогу зібратись, відшуковуючи мужність на великий стрибок вперед. 
Коли ми підійшли до всіх, де Мері примостив в крісло біля Пенні, яка радісно наспівувала якусь мелодію, демонструючи перед Джоні із Вестом, в око впало ситуація, що однозначно як потішило так і вибило з пантелику. Під столом навпроти крепко трималися один за одного дві руки, одна з яких гладила пальцем іншу. Піднявши погляд доверху, щира посмішка Яна не сходила з лиця, поки він щось виписував на аркуші паперу і показував це Ліліан. Та в свою чергу в ту ж секунду засоромилась, тим самим вільною рукою невинно вдарила в плече хлопця кулаком. Натомість він стримував сміх, щоб не видати своїх почуттів. 
Дана картина не змогла не залишити хороший відбиток на душі. Звісно в мене було безліч запитань стосовно їхніх прихованих стосунків, а можливо всі й так знають, лиш один я був весь час сліпим і зацикленим лиш на собі. Натомість, на думку прийшло, що й сам не хотів би афішувати зароджені "стосунки" із Саллі. Це здавалося настільки особистим, що щастя бажав втримати в тишині.  
Я шукав погляд Саллі, яка миттєво відчула моє бажання і дивилась наполегливо на мене до тих пір, поки не відправив їй добру посмішку в знак, що був готовий від’єднатись від нашої терапевтичної команди... 
В момент, коли осягнення тяжкості із викручуванням совісті всередині не давали мені спокій, я впіймав знайомі вже відчуття, знаходячись на підлозі вдома. Знову привична тишина тримала в руках темні простори квартири. В голові прокручувались погляди кожного на слова про моє відлучення від них.  
В очах як і на язиках в подекого перескакували злослівні речення із образою на мій вчинок, хтось зробив вигляд що йому байдуже, але все таки відвертались, щоб не показати справжніх емоцій, були й люди які не стримували сльози. Я не міг бачити їх такими, знаючи що цьому "безумству" виною був сам. Мене почала охоплюватти паніка, а руки трястись в мандражі. Саллі миттєво підскочила нізвідки і взяла мене за руку в знак, що вона поруч. 
— Йди. З ними все буде добре, я про це попіклуюсь.Чим довше затримаєшся, тим важче буде вам всім, а ти через почуття провини не зможеш переступити поріг.  
Частично мені не хватало її поштовху, її удобрення, що мені час. Я вірив словам Саллі, сприймав їх правдивість, яку мусив прийняти як даність. Що й вдалось мені особливо не сперечатися, щоб покинути чим швидше приміщення. Але мене лякали, водночас паралізували реакції присутніх на моє рішення. Чим швидше втекти вважалось в той момент правильним, але тіло все ще здавало збій в системі, не намагаючись прислуховуватись до розуму. 
Ноги оципиніли, ставали важчими при спробі ступити крок, наче паралізовувались до клітин. В очах стала ніби біла пиль,яка затулила кожного і як би я не блимав повіками в надії, що ширма розвіється, вона нікуди не зникала. При тому звуки голосів все далі віддалялись від мене, що не давало спокою, що я втрачаю так тяжко вибудований зв’язок між ними. Черговий раз проходити шлях відновлення від втрачених людей. Чому втрачених ? Тому що по їхнім очах було видно, що для них я вже мертвий і похований під грунтом, під привичне мені старе місце.... 
Як я опинився на волі та позбавився білої пелени, не пам’ятаю. По відчуттям рука вивела мене на світло, де зміг в повні груди набрати свіже повітря, де зміг розчути вуличне життя, без брутальних та жалісних слів в мою адресу. Слова, сказані власником цієї руки, слабо доходили до вух, раз через раз, невиразними складами з яких ніяк не міг скласти вдале речення. Єдине, що мені запам’яталось перед тим як я опинився вдома, було так потрібне мені "Не бійся". 
І ось, я тут, в тишині прокручую два слова, які надихають мене взятись за своє життя, за діло свого життя, підняти тіло і йти вперед, переживаючи всі аспекти пройденого болю, страждання, нових відчуттів легкості, радості і розуміння. На цей раз не повернусь туди, звідки відкопала пересохше, неживе тіло Саллі, яке не подавало надії на відновлення, але все ж, я ще тут, Я ЖИВИЙ... 
*** 
Як повірити думкам, як роздивитись очима те, що все це дійсно правда. Пройшовши великий шлях крізь тенета скорботи і жалю до себе, відновлюючи стосунки із собою і оточенням, наразі стою у невеликому знайомому просторому холі довкола своїх робіт. Як повірити, що зміг знову переступити поріг майстерні в цьому старому чердаку на криші, де вже в минулому стерлась межа реальності на декілька років. Хоч, руки й ноги ще досі тремтять, не наважуючись долати відстань вперед, мене тішили думки, що все ж моя перша виставка за такий довгий період зникнення відбувається саме тут. З місця пошуку себе, перелому, зникнення себе як особистості, з місця із тяжким горем. 
І ось тепер це приміщення і все, що в ньому знаходиться являється символом моєї сутності, моєї творчості, яке хочу продемонструвати всьому світу, всім хто знав мене як художника, як друга, знайомого, як коханого та рідного для своєї душі.  
Оновлене, гарно одягнути тіло змогло на місці розвернутись до вхідних дверей. Я в очікуванні. Переводячи погляд зі сторони в сторону, сподіваючись впіймати серед сонячного світла знайомі фігури. Перш за все, сподівався, що народ із терапії змилується і потішить своєю присутністю. Як ніяк пройшло вже декілька місяців, тим більше для них Саллі знайшла нового наставника. По розмовам дівчини, в кожного справи не стояли на місці, дехто як наприклад Ребекка відійшла від терапії, почиваючись відновленою та наповненою. Вона продовжує творити, поступивши в школу мистецтв.  
Було ще доволі рано, але терпіння, прагнучи вирватись і залишити мене у переживаннях, не давало спокою. Боявся, що вони не прийдуть. Кожна хвилина були як години, тянулись повільно як жувальна гумка, коли намагаєшся її віддерти. І я знаю, що кажу, бо не раз наступав на вулиці взуттям на еластичну основу. Потім по вечорам тільки й приводив в порядок підошву. Однак, час продовжить цокати, все ж так просто від його тягучості не позбудешся. 
Моя рука по привичці вже тягнулась в карман, щоб прокрутити ключи для заспокоєння, але крепка проте, водночас ніжна хватка за мою руку заставила переключитись. Взнати вже доволі привичний дотик, не так важко. Він закарбувався в пам’яті тіла та розуму без шансів на майбутнє зникнення. Я повернув голову, щоб потішити погляд витонченою дівчиною. Без неї ми тут не стояли б, без неї не було б нічого.  
— Дай їм час. Вони ні в якому разі не проігнорують,- впевнено із посмішкою заспокоювала Саллі. 
— Твоя впевненість як завжди за двох. Але я все ж переживаю не на жарт. Мені важлива їхня присутність, наші життєві нитки настільки тісно переплелись, що всі вони ніби частина мене,- зір був знову прикований до перегляду в напрямку виходу.- Близьких не залишають. Сама ж так казала. А сам в підсумку, закрив за собою двері, навіть не обернувшись.  
— Не сприймай їх як безпорадних дітей, які ні за що не обійдуться без чиєїсь допомоги. Вони набагато сильніші духом і серцем, хоч не завжди самі того усвідомлюють,- Саллі гладила великим пальцем мені тильну сторону руки, проводячи до вказівного пальця. І це мене заспокоювало як ніколи. - Від початку кожен з них привніс більше ніж ми їм дали чи могли дати. Люди із сталі. Пам’ятай це і не забувай.  
У відповідь кивнув головою, на сто процентів погоджуючись із закарбованим висловим про наших друзів. Пригадую, однієї вечірньої п’ятниці народ завалився до мене на перегляд фільму "Людина зі сталі". Пені, яка вперше побачила людину із надприродними здібностями та ще й із хоробрим серцем, на емоціях радості викрикнула "Це ми.Всі ми як люди із сталі, кожен з нас супермен." Коли вона привернула увагу всіх довкола, впершу чергу мою, вона миттєво добавила:"Тільки, розовий костюм для мене". Регот здійснювався по квартирі, хто тримався від сміху за живіт, а хто насолоджувався моментом- по правді я. Від згадки моменту теплота огорнула серце та душу.  
І ось тут я почув перші приглушені голоси моїх близьких людей. Навіть уявити собі не міг при першій нашій зустрічі, що колись я буду вважати їх настільки рідними. Що так звана робота переросте в дружню сім’ю. Дзвінкий дитячий сміх Пені не порівняти ні з чим, а манеру говорити із цікавістю спонукає виявляти інтерес до такої пересони. Ця маленька дівчинка із косичками та короткому бежевому платті, перша появилась на горизонті, запригнувши в середину із роздвинутими руками. 
— Кай!- скрикнула вона, в моменті очікування, що я роздвину руки у відповідь. Я не зміг втриматись, тому зробив те що вона так хотіла. 
Пені підбігла чим швидше до мене, а я прихвативши її у русі, крепко обняв як свою рідну дитину.Не думав , що такий банальний жест, дасть визнати, що мені цього не вистачало. Обіймів саме від цієї маленької людини.  
Коли ми натішились один одним, я озирався, щоб побачити решту. Присягаюсь, в той момент я чув голоса кожного з них, а по правді то лиш були викривлені звуки в моїй голові. Бажання, яке хотів втілити в реальність. Все ж за рогом визирнули Мері із чоловіком, однак вони були останні із всього народу із терапії, які пощадили мене своєї присутністю . Сказати, що в душі закралась образа, це нічого не сказати. Звісно я був радий і вдячним що хоча б вони троє прийшли і не приховував задоволення, що взагалі величезна кількість людей все ж відвідувала мою виставку, але цього мені було мало.  
Хоч протягом дня мене відволікали люди захопленнями картин, спілкуванням і питаннями, а Пені намагалася відволікти своєї дитячою безпосередністю, я ніяк не міг заспокоїтись і знайти аргументи відсутності остальних. Саллі як завжди знаходила їм виправдання, таким чином намагаючись втихомирити і не піддатись відчаю. А Мері, яка стала мені як мати підтримувала поглядом, дотиком та рідким словом, розуміючи мою образу.  
День підігнався під вечір, вже було увікнене приглушене світло над кожною картиною, приміщення пустіло з кожною хвилиною із словами вдячності за мою творчість, одночасно бажали продовжувати в тому ж дусі, не пропадаючи з радарів. Критики подавали надії, що напишуть хороші відгуки на роботи, реконмендуючи відвідати остальним бажаючим. Мені звісно було приємно, що відволікало від думок, але через певний час знову повертався в роздуми.  
І так залишилось нас пятеро в невеликому приміщенні із безліч перемішаних запахів фарб, парфумів, букетів, свіжої м’яти для чаю та ароматизатор для покращення повітря в майстерні. Я сидів на стільці з опущеною головою, стомлений від такої уваги та безкінечної накрутки ситуацій в голові через відсутність деяких персон. Остальні теж не проронили ні слова, лиш зрідка повертаючи погляди в мою сторону. Я був не впорядку, при тому не горів бажанням визнавати цю слабину не перед іншим, ні перед собою.  
Не витримуючи більш цю тишину, яка остогидла за весь період, яку я спротивив як ворога, найкращим рішенням здалось просто звалити звідси. Із впевненістю вскочив на ноги, а на обличчі явно виражався гнів, я подолав відстань до виходу, поки не зупинився тільки, як одна нога переступила поріг.Ось момент який я очікував так довго, протягом цілого дня тримав в руках невелику краплину надії. Лея, Джон,Вест,Ян, Ребекка та Ліліан стояли із щирими, в подекого із скромними посмішками.  
— Впустиш? Чи так і продовжиш тримати нас на порозі,- Ліліан словесно явно не змінилась, звертаюсь надалі неформально.  
— Лі, перестань, дай йому час отямитись. Він явно не сподівався вже нас тут побачити.- Ян в точку передав мої відчуття, коли вже намагався вдатись до втечі. 
Саллі відтягнула всередину оціпеніле тіло, давши прохід новим відвідувачам. Вона тримала крепко мою долоню, не відпускаючи поки всі не зайшли всередину. 
— Рада вас всіх бачити, а Кай в тому числі,- ззаді проговорила по доброму Мері.- Не звертайте увагу, він буде в нормі.  
Кожен проходив вздовж, роздивляючись роботи спочатку безслівно, а коли помічали свої персони на полотнах, тоді миттєво знаходились реакцій та обговорення. В них виникали питання щодо їхніх зображень та зображених ситуацій, в яких промальовувались. Лиш тоді, я зарядився як батарея, що була виключена довгий період і пилилась на полиці. Сповнений ентузіазмом, приділяв увагу кожному, розповідаючи ретельно про кожного на картині, де були показані з різних ракурсів, як хорошої так і болючої сторони.  
Намагаючись передати минулий світ присутніх, я вдавався до деталей, не стримуючи себе у цензурі. Так наприклад картина, яка розділена на дві частини була присвячена Джону і Весту, на яких візуально було зображено червоні сліди, переплітаючись, виринаючи із землі назовні, де повсюди посаджені гнилі стовбури, які закінчили своє існування. А під ними перевернуті людські черепа, в яких ледь помітно проростає стебельце. Довкола пролітаючі кулі із ракетами, що розривались в польоті. Тут не потрібні були лишні слова чи пояснення, на обличчях хлопців, було зрозуміло, що дана картина їх стривожила.  
— Через те що ми пройшли, не побажаєш навіть ворогу, а розказувати всі страхіття, що нам вдалось пережити, здавалося, неможливим ні тоді ні тепер. Але твоя робота зробила своє діло замість нас,- вперше з моменту приходу з війни у Джона потекли сльози. Він не намагався приховати їх, а з гордістю приймав теперішній стан.  
—Ми вдячні, що ти розкриваєш тему війни таким чином, не забуваючи нагадувати суспільству через що проходять ті кого вони б і не помітили, пройшовшись би вони поруч. Ветерани не повинні бути забуті,- Вест був більш стриманіший у емоціях, але очі все ж видавали, що картина не залишили його байдужим.- Але будь обережний, не кожен сприйме адекватно зображене. Все ж ти відображаєш болючу реалість, історію кожного солдата як живого так і тих хто не з нами. 
На цьому моменті Вест сжав моє плече чим крепче в знак поваги і удобрення. Він рідко кого признавав, але мені вдалось ввійти у круг його довіри, завоювавши розположення. Після чого без лишніх маневрів Вест схопився за ручку інвалідної коляски і потрохи вони із Джоном направились геть. Але Джон все ж на останок повернув голову, шукаючи мій погляд, а я лиш у відповідь кивнув головою в знак прощання. Таким чином, вони перші хто покинув виставку, довго не затримуючись. 
За ними злегка незадоволена пішла Ліліан, після того як побачила, що на картині її особистість зображалась не найкращим чином: дівчина в чорному вбранні руйнувала всього до чого торкалась, все відмирало і втрачало свою форму, а позаду неї немає нічого живого і прекрасного. Коли Ліліан побачила себе такою, емоції поперли вперед, не прислуховуючи до розуму, який вже затуманений злістю. Але все, що вона могла зробити в даній ситуації це опрокинути мольберт, чого не очікував ніхто. Я ж сприймав таку поведінку спокійно, навіть не повертаючи роботу на місце. 
— Ліліан, що ти витворяєш?- Ян не зміг стриматись без зауваження, спрямувавши себе в сторону до дівчини. Але я вчасно перешкодив йому шлях, випрямивши руку перед ним. Він зупинився на місці вже без лишніх слів та дій. 
— Мені сподобалось, що там виглядаю гарнішою ніж в житті. Але своїми діями я справді раніше такою була, однак не тепер. Я намагаюсь змінитись, хоч часом дуже тяжко. Проте вірю, що зможу пройти шлях до кращої версії себе, щоб бути такою красоткою не тільки зовнішньо,- Ліліан не повертаючись, проронила слова,які дались їй важче якби сказала б, поки бачали б всі її обличчя і щирі очі при цьому. Після паузи,які колективно тримали, дівчина нарушила тишину.-Чекатиму внизу. 
Тут присутні знали, що вона адресувала Яну, з яким в них непрості, але теплі відносини. Ян же в свою чергу посміхався як вперше закоханий юнак, не приховуючи нічого. Але надовго він не заставив заскучати Ліліан. Після побаченої хорошої картини, адресованої йому, він вилетів як метелик із такою легкістю,яким здавався мені весь час. Людина захоплювала його постановою до ситуацій, складнощів і в цілому до життя. Його піднесеність разом із добродушністю затримували не один конфлікт,який тільки почав наростати. Таким його я зобразив- персона із голубими величезними крилами,що охоплює все довкола, випромінюючи світлу ауру.  
Картина в картині, в якій ще одна робота, а в ній на окремому полотні дівчина, яка достає пензлем до початку першої картини, зображуючи всю цю багатошаровість- таке моє бачення було на Ребекку, яка відразу мені видалась особистістю, що за рахунок свого унікального таланту до мистецтва піде далеко із визнанням не малих людей. Отож, мені вдалось задовільнити дівчину своїм баченням, за що вона була мені безмежно вдячна, як і вдячна за поштовх на наших персональних уроках. Вона змогла знайти себе, як я в свій час, коли Олівія віднайшла в мені талант. 
Хотів би, ні, бажав всім нутром, щоб Олівія теж була тут присутня і своїми очима зацінила, що їй вдалось розкрити в мені, змогла б гордитись мною, водночас своїм чуттям щодо мого прихованого довгий час таланту. Частично без неї, не було б мене теперішнього в такому амплуа. Відповідно не зміг би познайомитись з людьми із терапії, які свого роду теж допомогли мені вибратись із власних тенет. 
Я час від часу шукав поглядом Саллі, щоб переконатись, що вона до сих пір на місці. Мені вкрай важлива її присутність саме зараз, адже всі помалу йдуть ніби з полегшенням, а в самого відчуття розділеності важливого. Ніби відкидається щоразу шкаралупа від панцира, якого бережу як захисний механізм від зовнішності. І біль така, що хочеться заклеїти скотчем обмотуючи себе довкола, щоб вже точно не залишили мене "голим". 
—Як ти?-Саллі стривожено запитала мене, коли підійшла, явно помітивши мій незрозумілий миттєвий стан. Зі сторони ввижалось ніби в мене перекошене обличчя, а очі зіщулені, ніби намагаюсь щось розгледіти, а тіло злегка скукожилось як від холоду. Таким чином не дивно, що у такому вигляді могло здатись, що я присмертельному стані корчусь від болю.  
— Замислився,- випрямив плечі і розслабив лице, щоб справді показати, що все впорядку. Саллі допитливо прострілювала світлими очима, натякаючи, що чекає відповіді над чим саме мої думки граються.- Що мені вкрай повезло проживати цей день не в самотності. Інакше це була б в’язниця, де сидів би в очікуванні, коли на мене звернуть уваги. 
— Ти й так в ній,- Лея втрутилась в наш діалог з незрозумілим висказуванням. Я припідняв брови, хотів хоч щось сказати, але по якійсь причині не знайшов слова. Мені легше було дочекатись поки вона продовжить свої вислови. 
Лея, яка сиділа за столом за декілька метрів від нас, добре могла почути наш діалог, сама ж явно не приховувала, що підслуховувала. Вона самостійно піднялась зі стільця із напів пустою чашкою в руках та обережно поставила на край столика. Дівчина вдало оволоділа відчуттям простору, що дало їй змогу впоратись від лишньої допомоги.  
— Що ти маєш на увазі, дитя? - Мері висловилась замість мене. 
— Кай, оглянись. Хіба все довкола справжнє? Чи справді це те життя,яке мусиш проживати? Ти блукаєш як загублений, не помічаючи правди. Задумайся для чого ми прийшли саме тоді коли тобі було погано. 
— Лея, мовчи! Не говори того, чого не розумієш. Краще йди,- Саллі з підвищеним тоном злегка вибила мене з колії, адже я ніколи раніше не чув, щоб вона кричала на своїх "пацієнтів". Спостерігаючи за ними двома, я більш очікував продовження якихось дій, і тоді геть не замислювався над сказаними словами Леї. По правді, так, вони були дивними, проте не наштовхнули вникати далі в їхній сенс. 
— Справді, затрималась й так довше ніж варто було. Мені час. На превеликий жаль, я не можу побачити твого таланту, але я впевнена вони прекрасні,- Лея випрямила тростину для незрячих, впевненою ходою направляючі її попереду себе так, ніби вона особливо й не потрібна була їй. 
Саллі продовжувала тримати роль скаженої, що вкрай розсмішило мене не на жарт. Вона від злоби одночасно напрягла щелепу і надула щоки, а очі горіли блиском ніби от от розплачеться, пальці скрутились в кулаки так крепко, що ними певно можна було давити горіхи. Я почав реготати як ненормальний, аж до болю у вісках. Саллі зиркнула на мене тим своїм імпульсивним поглядом, давши зрозуміти, що зараз на мені не залишиться і живого місця. 
— Розслабся,- я взяв її за руку, розпрямляючи пальці із зажиму. Після чого наблизився максимально близько до її вуха і шепотом доповнив- Чи ввечері мені тобі з цим допомогти?  
Дівчина в мить почервоніла, злегка безневинно відштовхнула мене та більш з милосердним лицем підійшла до стола, щоб випити склянку води чи бодай чогось, аби заспокоїти себе і пересушене горло. Я не став надалі підтрунювати над Саллі, а вирішив приділити ще час Пені і Мері, які вже самі розважали себе біля картини,яка була присвячена їхній історії. 
Одне лице на все полотно, де одна половина молода невинна дівчинка, а інша- таке ж невинне добре обличчя старшої жінки. Вони обгортають долонями одна одну, як цілий невід’ємний організм. І могло б здатись, що це сімейний зв’язок, але це набагато глибше, адже вони не родичі по крові. Вони родичі по долі,яка зхрестила їх ментально, духовно і частично розумово.  
Створюючи дану роботу, в певній мірі я заздрив їм. Адже як же цим двом повезло знайти один одного. Я прагнув так само відчути давно забутий контакт між дитиною і матір’ю, відчути взаємозв’язок із сестрою чи братом, яких в мене ніколи не було, хоч бажав всім серцем бути не єдиним в моїй вже не існуючій сім’ї. 
На вулиці вже сутеніло приносячи з собою доволі прохолодний вітер, який проникав в приміщення через поріг. Разом з тим, запахи існування прибувших сьогодні людей вивітрилися, ніби нікого й не було. Але мене найбільше тішило, що виставку відвідали найважливіші мені персони. Однак щоразу, як хтось з них прощався, здавалось, ніби вони відходять назавжди. І досить чутливо це було відчутно, коли вже я залишився наодинці із Саллі.  
Довго не затримуючись, наостанок я зупинився при вході і перш ніж вимкнути освітлення, ще раз пройшовся поглядом довкола, розглядаючи свою "гордість". Виникло бажання залишити все на своїх місцях, кожну історію, яку проживав як свою власну, після чого зачинити двері на замок і більш ніколи не повертатись назад, залишити як пройдений етап. І на цей раз я прислухався до розуму, який наштовхнув все таки розпрощатись. Останній поворот ключем в серцевині, востаннє чую клацання старого замка і востаннє бачу перед собою двері минулого. 
— Тримай,- я простягнув ключ дівчині. Вона довго не наважувалась взяти, тому я сам поклав їй в руку.- Роби з ними що завгодно: сховай, знищи чи залиш для власного використання. Мені байдуже. Але від тепер вони мені не належать. 
— Ходім додому, час відпочити,- Саллі взяла мене за руку із розумінням в очах. У відповідь я лиш кивнув, крепше взявшись за неї і втомлено потягнув по сходах в приглушеному освітленні коридорів. 
Коли темна квартира впустила нас, я вже валився з ніг, мріючи поринутись в ліжко. З наспного дня вибудовувались грандіозні плани, почати план на нове життя. Мені доведеться віднайти шлях, по якому буду рухатись. Але то все завтра, а зараз повільними рухами, знявши по ходу верхній одяг та взуття, я розплився на м'якому матраці. Тіло відчуло легкість, розслабивши кожен м’яз, повіки злипались, проте намагався себе тримати, оскільки чекав коли Саллі приєднається до мене. До мене лиш доносився голос дівчини десь вдалечі при тьмяному освітленні.  
— По правді насичений день, давно подібних заходів не відвідувала. І я була рада бути частиною твого сьогоднішнього світу. 
— Ти вже невід'ємна частина його, так що привикай, - крізь сон пролепетав того чого сам не усвідомлював. 
Саллі винирнула неочікувано,що я ледь здригнувся. Потерши очі пальцями, намагався сконцентруватись на її жіночній постаті, яка примостилась з краєчку ліжка, закинувши ногу на ногу. Вона заложила пасмо за вуху, поправляючи ще пару разів, щоб не втекло. У рухах почувалась невпевненість,якась скованість, ніби вперше знаходилась біля мене наодинці. Я хотів затягнути її до себе в обійми, але тіло було настільки важке, що ледь спромігся підняти руку. Торкаючи пальцями до її ноги, вона перестала метушитись у волоссі та звернула увагу на мене. Кілька секунд, завмерши, Саллі монотонно керувала диханням, приховуючи своє збентеження. 
— Як ти? - вона наважилась перервати тишину. 
— Чому так часто задаєш подібне питання, ніби зі мною щось не так.  
— Я не...- Саллі розгубилася. 
— Нормально. Лише стомлений як ніколи. Відчуття ніби відшарувався на частини, але впевнений хороший сон разом все виправить, - я посміхнувся як міг на той час.  
— Завтра все для тебе зміниться. Не лякайся тому, що може статися. Я буду поруч. 
Я слабо розумів, що вона має на увазі, тим більше останні слова сприймав погано на слух, оскільки сон охоплював свідомість. Розберуся потім у значенні сказаного. Сприйнявши тепло поруч, яке обняло мене руками, я зміг спокійно покинути реальний світ у світ морфея, де перебував добу без пробуджень. Вперше за довгий період, що тіло, розум так і душа перебували у стані спокою, нарешті гармонійно співпрацюючи один з одним. Тримаючи себе у постійному стресі, нагнітання наростало і здавалось цьому немає кінця. Але тепер мир панував всередині, де зтерлось все наболюче роками. Тепер я на своєму місці. А із заходом сонця, що пригрівало моє ліжко проміннями, я розплющив очі, ніби відроджений іншою людиною.