Розділ 23

Мені вдалось догнати Олівію за кілька домів від мого. Вона йшла у швидкому темпі, плечі здригались, шмигання носом видало її плач. Будучи на відстані декількох метрів за спиною дівчини, я зупинив її дотиком обома долонями за плечі, із за чого вона різко притормозила.На емоціях, навіть не подумавши, я схопив Олівію в крепких обіймах, обгорнувши своєю курткую та поверху руками, після чого примостив підборіддя на її плече. 
— Я не дам тобі просто так втекти...- неочікуючи від самого себе такі слова, в мене пробіглись мурашки по шкірі, як і в неї.  
Вже в той момент, в ті хвилини я зрозумів, що вона для мене означає...Більше ніж друг, більше ніж будь-хто. Я страшенно шкодував момент, коли образив гострим язиком, що не зміг стримати, здавалось, не підвладних емоцій. Якою б вона не була, явно не заслуговувала такого відношення. 
Вона стояла без руху, її дихання ставало повільнішим,а в мене частішав подих, який теплотою грів її шию. Разом з тим серце хотіло випригнути назовні.Я прикрив очі і насолоджувався моментом, проникаючись запахом її парфумів. 
— Пообіцяй мені,-вона вибралась з моїх обіймів, так і продовжуючи стояти до мене спиною. 
— Все що завгодно,- я спостерігав як вітер грався з її розпущеним волоссям. 
— Не лізти в моє життя...Ніколи,-з цими словами вона мене залишила самого на вулиці, а я заціпенілий не зміг підібрати слова. 
Ніколи. Голосне слово, яке у всякому контексті звучить хвилююче. Воно може як дати надію, окрилити до небес у випадку, коли кажуть "ніколи не залишу, ніколи не підведу, ніколи не перестану любити", водночас так і упустити на землю, під самий грунт, прикривши вбивчим щебінем. Ось так, і моє тіло після її слів "ніколи" лежало під слоєм і починало процес гниття. 
Після нашої останньої неприємної розмови, весь час мені було неспокійно, жив в агонії особистого розчарування. Адже, не міг уявити, що здатний причинити біль, до такої степені, що людина могла відмовитись від мене. А можливо я був перший,який залишив її, проганяючи тоді з квартири?  
Від тоді сон втрачав своєї значущості, оскільки виділяв йому я малий проміжок часу, а ті нещасні години не придавали мені сили. Причиною мого неспокою було те, що все не знаходив собі місця. Я переживав за Олівію, але вона не давала влади над собою для піклування про неї. В мені появились почуття, які раніше ніколи не відчував по відношенню ні до кого: бажання торкнутись, пригорнути, вберегти від невідомого, вислухати. При її вигляді всередині все завмирало і тішило око, а засмучений вигляд Олівії робив і мене сумним. Такий розклад лякав мене, я не бажав собі такого стану. Тепер я проживав в некомфортній шкарлупі. В голові ще постійно крутилась думка, що можливо якби я тоді, замість того, щоб вигнати із криками, натомість розповів про своє відношення до неї, то б вона не пішла так холоднокровно. Натомість ситуація не дійшла б до кризисного шляху, де обоє залишились в негативі. 
Протягом днів я все таки постійно писав їй, з надією, що вона хоч смайлом відповість. Замість того, лиш прочитувала і не відповідала. Тоді навіть в голову не приходило вибачитись, єдина ціль - позбавитись ігнора. Не вірю, що можу залишитись тепер осторонь, не вірю, що більше не побачу Олівії, що останні слова які від неї я почую - "ніколи". Тому не втримавшись, не довго роздумуючи, я направився до неї додому, геть забувши той факт, що можливо прийдеться зіткнутись з її батьком, з яким в нас склались не найкращі стосунки.  
Прибувши на місце в доволі пасмурний день, коли ледь пробивались проміння сонця крізь брудно сірі хмари, настрій в самого був поникший. Я повільно йшов, оглядаючись постійно, щоб ненароком не зустріти безхатько. Не було бажання накликати лишніх проблем і тим самим засмутити Олівію. В роздумах з чого розпочати розмову, підбираючи потрібні слова, я не помітив як опинився перед дверима дома. Привичного видовища вже не прослідковувалося: вазони,які раніше прикрашали підвіконня, валялись розбиті на землі, також штори повністю прикрили вигляд в приміщення, а на лавці у відкритому пакеті валялись брудні лахміття, на яких були червоні краплі. Запідозривши неладне, я без стуку вломився у хату. 
— Олівія! Олівія! Відгукнись, прошу,- з криком я бігав по коридору, заглядаючи то в кухню, то у вітальну. Повсюди було темно, через що я багато чого не помітив тоді, лиш силуети безліч квітів довкола кидались в очі. Не звернувши, особливо уваги на таке я продовжив пошуки. 
Безслідні розшукування на першому поверсі, привели мене в більше хвилювання та страх, які не давали спокою серцю. Спершись на мить руками на пирило сходів у зігнотуму положенню, я перевів подих. З надією, що вона у своїй кімнаті, стрімко погнався наверх, переступаючи через одну сходинку. Там почувши тихі не ритмічні всплихі, схожі на плач, паніка охопила мене дужче. В голові полізли не найкращі сценарії.  
В першій кімнаті, яка знаходилась відразу, нікого не застав, тільки запах ліків разом із старістю. Тут скоріш всього проживала її бабушка. Навпроти інша кімната була закрита, явно на замок (очевидно колишня спальня батьків). В кінці коридора з напів відкритими дверима, доносився той жалібний звук. Тільки звідти світло, єдине джерело освітлення, показувало признаки чиєїсь присутності. 
— Оливка? Ти тут?- я повільно відкрив двері, при цьому руки тремтіли, а серце випригувало із грудей. 
Я помітив постать,яка висвітлювалась настільною лампою на столі, яка згорнулась, лежачи в ліжку в чорній сукні, обгорнутою чорною хусткою на голові. Воно тремтіла не менше мене, не обернувшись навіть у мою сторону, коли я скрипнув дерев'яною дошкою підлоги. Судячи по структурі тіла, відразу здогадався, що то бабушка Оливки. Плачевні стони виривались з жінки, а руки вцепились в плед, який я примітив в перший день мого "гостювання", який валявся на лавці біля дому.  
Обережно обійшовши ліжко, я присів на корточки і поклав свою долонь на її холодні зморщені руки. Лиш тоді вона підняла свій погляд на мене. В її тьм'яних дзеркальних очах відображались смуток впереміж з горем. По її щокам стікали сльози, а губи потріскались, посинівши чи то від холоду чи то від обезводнення. 
— Ви як? Вам чимось допомогти?- стурбовано я проговорив, оскільки старушка виглядала жалюгідно хворобливо. А надія все не покидала, що з Олівією все ж не сталось те, що уявляв.-Дозвольте викликати швидку. 
При даних словах бабушка крепко сжала мої пальці та помахала головою в знак протесту. Її тіло намагалось піднятись із ледь помітними тугами, що мусив підтримувати як міг. Спершись на подушку, зжимаючи до сих пір край покривала вільною рукою, вона завмерла на мить в своїх роздумах. А потім, коли краплі знову ринулись, вона витерла ним мокре обличчя, після чого бездумно розглядала шматок тканини. 
— Скажіть, що сталось? Де Олівія?- зараз мене в першу чергу цікавала дана інформація. Щоб там не відбулось, можливо я міг ще чимось зарадити.  
На мої запитання жінка не відразу захотіла відповідати, лиш подивилась на мене, а очі знову відблискувались при світлі, а губа дригалась, вона її закушувала, щоб стримати емоції. Не хороше передчуття переслідувало мене з тих пір як я переступив поріг хати. І по реакції літньої жінки мені стало ясно, що до них прийшло горе, але не зрозуміло у вигляді чого. 
Доволі знайоме відчуття шуміло в грудях, таке я вже встиг пережити в минулому, і вот знову воно підкралось із за спини. Першого разу воно мене застало, коли залишившись вдома сам в років так 17 в нашій новій хатині поза містом. Батьки в той час довго затримувались на робочій зустрічі, а в такому випадку вони могли перебути ніч на квартирі. Не відразу помітивши плин часу, я проводив дозвілля в поглинанні за книгою. Вона настільки захопила мій інтерес, мою увагу, що далекий звук розриваючого дзвінка із іншої кімнати не застав мене. Все ж, коли телефон замовчав, а я покинув книгу на столі, в середині все охололо. Тривожність з ні того ні з сього колотило в грудях, не відпускаючи до тих пір, поки не постукали у вхідні двері і не повідомили роздираючи мою душу новину. 
І ось тепер, судячи по всьому, мені знову доведеться це пережити, сподіваючись, що тепер передчуття мене підводить, що дає мені помилкові натяки.  
— Не мовчіть!- я підвисив тон, що злегка злякало її, оскільки від тону жінка здригнулась, чуть відсунувшись. Помітивши свою помилку, мягче промовив.- Ви певне збентежені і наврядчи знаєте хто я. Дозвольте представитись-друг Олівії...Кай, мене звати Кай. Вона мені дорога людина і якщо з нею щось сталось...будь ласка, я мушу знати в чому тут діло,- покірно ледве не плачевно просив її, напрягши все своє тіло, змінивши вираз обличчя на більш переконаний.  
— Синок, вона занедбана душа. Мені так шкода, що я не догледіла Олівію, ні її матір...ні свого сина,- вона врешті решт вимовила хоть щось і знову кинулась у ридання. 
— Я не розумію про що ви.-вона не дала мені продовжити, перебивши. 
— Все вийшло з під контролю. Це моя провина,- продовжила вона, тим самим починала мене вже дратувати своїми не домовленостями, але я тримав себе в руках. 
—Прошу,- на цей раз я торкнувся до її колін, які були підперті до грудей. 
—Мій синок, прийшов вчора ввечері на підпитку. Давно він не заходив до нас, - мені відразу стало ясно, що причина відсутності Олівії через нього. Адже вона не могла залишити самотньою свою бабушку, не тоді коли в неї й так нікого не було поруч крім внучки, не з її здоров'ям. Після короткої паузи літня жінка продовжила.-Чому ж він не зупинився? Мені так шкода...бідний мій хлопчик. 
— Що він накоїв?- знову моє передчуття стукало як ненормальне. Я перелякано спитав із нерівним дьорганим тоном, а вона здивовано на мене подивилась. 
— Він? Це все Олівія.Якби вона не прирікалась до нього, якби не виганяла з власної хати. Таким впертим характером так схожа на нього....- знову жінка поринулась в тишину на якусь мить.-Я намагалась стати між ними, врозумити її. Але вона мене не чула, наступаючи наполегливо далі. Який би він не був, це все таки її батько. Як так можна поводитись з рідною кров'ю та плоттю? 
— Можливо, для неї були причини себе так поводити,- не втримався я, намагаючись виправдати поведінку дівчини. 
— Причини....Язик ворог наш і це стосується всіх, без виключення,- бабушка вже з якоюсь злобою подивилась на мене.- Вона викликала в ньому агресію. Мій син ніколи таким не був, ні разу нікого не образив, не підняв руку. Звідки ж така в неї ненависть, в маленької дівчини?  
— Вже давно не маленька. Ви не помітили як вона виросла, якою чудовою, талановитою вона стала. Не помітили особистість, яку більш ніде ніколи не зустрінете. Вона була і є єдина в своєму роді,- скочив на ноги від надлишку емоцій. 
— Романтизуєш її образ, синку. Але можливо й так, можливо доля правди в твоїх словах присутня. Я рада, що в неї присутня людина, яка бачить її з такого боку.  
— Що він з нею зробив?- вирішив повернутись все таки до минулої теми.При тому згадав одяг в червоних плямах, що лежав в пакеті на лавці. І мені стало зле від думки, що то могла бути кров Олівії. Від різкого головокружіння, я притримав тіло рукою, спершись об перило ліжка. 
— Один ляпас. Промах, через який сталось неминуче горе. Вона вбила мого хлопчика, мого єдиного сина!...-сказати, що я був шокований,це нічого не сказати, всередині защиміло всі органи в один вузол. Олівія вбила людину...свого батька? Цього не може бути...це явно не про неї історія. Вона й комаху боялась образити, а тут таке. 
— Якщо ти її побачиш, скажи щоб не поверталась назад. Не хочу її бачити, не після того, що сталось по її провині,- вона знову замовчала на кілька секунд.- Я не знаю, де вона тепер. Як тільки тіло мого сина впало на виступ,після удару по голові, коли миттєво кров протиклась по підлозі, Олівія вибігла з хати і до сих пір не поверталась.... Тепер остаточно я залишилась одна в хаті, разом із своєю самотністю і горем. 
— Коли ? Як давно це сталося?- можливо я вже запізнився, затримався на кілька днів і тепер буде ще складніше в пошук подруги. 
— Всі дні обірвались після цього страшного злочину. Не знаю який сьогодні день чи час. Перед очима тільки як опускають бездиханне тіло мого хлопчика.Вона навіть не зволила прийти на похорони, жорстоке дівчисько. Як після такого мені пробачити її душу. 
Питання, яке не потребувало відповіді. Та й сам не розумію чи зміг би на місці жінки справитись з таким горем. Певно й Олівія не змогла змиритись з діяним, що є єдиним розумним поясненням її відсутності. Впевнений зараз стан в неї шаткий, а мені не варто тут на довше затримуватися. Потрібно чим швидше знайти дівчину.  
— Можу хоч чимось вам допомогти? Можливо комусь подзвонити із родичів чи знайомих?- вона поматала головою, після чого бездумно втупилась у вікно. 
—Ступай синок, я справлюсь. Єдине тільки прошу - будь-ласка попіклуйся про неї,- останні слова жінки сказані мені в темній прохолодній кімнаті. Вона ще раз жалібно обвела поглядом мою персону, і лише тоді знову лягла. Тільки тепер до мене спиною на інший бік, знову згорнувшись у плед, обіймаючи себе крепше руками. 
Зробивши кілька кроків ближче до ліжка, де наштовхнувся на зім'яте покривало, яке валялось великою купою на підлозі. Я струснув його збоку від пилі, тим самим створивши її в повітрі, після чого обережно накрив стареньку. Налив стакан води з кувшина, який стояв на тумбочці і лиш тоді направився до дверей. Я схопився вже за ручку, але зупинився на місці, наважуючись обернути голову до слабкої жінки, щоб переконатись, що з нею все буде в порядку. 
—Бережіть себе. На все добре,- у відповідь холодна тишина, що доносилась до шкіри, створюючи по ній тупіт мурах. Не затримуючись більше ні на хвилину довше, побіг чим скоріш на вулицю. Мені потрібне було свіже повітря, вдихнути на повні груди, щоб приглушити бридкість від тривожності. 
Я біг, що є сили, ноги несли у невідомому направленні, розсікаючи простір довкола крізь безліч вулиць. Звуки машин на трасі, розмови підвипивших людей,які зустрічались біля барів, приглушували думки настільки, що в голові здавалось пустота. Але варто мені було на мить отямитись, і я зупинився від розгубленості. Задерши голову доверху, приводячи подих в норму, не міг уявити, не складалась картина подій,які мені розказала бабушка Олівії. Я не міг повірити у все це, тим більше чи можна покластись на слова старої жінки? Можливо є шанс, що вона все вигадала,або перекрутила ситуацію. Розумів,як це звучить навіть безглуздо... Висунувши телефон з кармана штанів, вирішив знову набрати номер Олівії. Декілька монотонних гудків і більш нічого. Знову відмова у розмові, знову втеча. 
*** 
Єдине місце, куди могла подітись Оливка- це майстерня. Якщо не там, тоді в мене набагато менший шанс знайти її. Налаштувавши себе на кращий варіант, я стрімголов ринувся в сторону університету. Від стрімкого перебирання ногами, вони почали поболювати, дихання ніби перекривалось залишками денного рутинного міста в повітрі, піт виступав на лобі та спині, із за чого здавався ефект лоскотів, а в голові був сумбур думок і я не міг зосередитись ні на чому толковому. 
Через "болісний" шлях в майстерню, я заскочив в напів живому стані на дах. Часу на віддишку в мене було обмаль, тому не звертаючи увагу, на таку зараз дрібницю направився в кінець до "нашого" місця. Але мені не довелось заходити в середину, я відразу побачив знайому постать,яка сиділа на краю бортика даху. Олівія у синьому комбінезоні, розпущене волосся, яке розвіювалося із запахом свіжості. Опустивши погляд донизу, я помітив, що де не де на руках, які уперлись долонями на край, виднілись до сих пір не відмиті плями ледь помітного червоного кольору. Кров. На ній була засохла кров. Невже, все таки дійсне було правдою? Серце відразу замовчало та ніби опустилось донизу, а розум відмовлявся приймати факти. Я наважився підійти до неї ближче, але не встиг і кроку ступити, оскільки Олівія мене помітила. 
—Не підходь!- напів криком приказала мені Олівія, від несподіваного голосу я прислухався до неї, переживаючи, що якщо не підкорюсь, то вона може наробити дурниць,- Тебе не повинно бути тут, не сьогодні. Але раз так, то скоріш всього вже все знаєш. Знаєш, що я натворила. Перед обою справжнє чудовище, якому немає місця на цьому світі. 
— Олівія.... 
— І як мені тепер з цим жити? Скажи мені, інакше я просто зійду з розуму від самої думки. Щоразу як тільки закриваю очі, бачу його і повно крові, запах крові який переслідує мене як тінь,- плачевно із голосом,який не рівно звучав, вона намагалась подолати свої емоції.  
При тому, дівчина була незворушна, здавалось, ніби час зупинився і рухів не існувало. Навіть вітер перестав ласкати її розпущене волосся. А сонячне світло відмовлялось контактувати з нами. Із за чого холодок пробирав не тільки всередині кожний орган, але й не залишав в спокої шкіру, утворюючи мурахи. 
Моє тіло не могло спокійно встояти на місці, я розумів, що один невдалий рух з її боку і вона полетить, без шансів на виживання. Мені потрібно було скористатись моментом, поки дана мить грала на мою користь. Вдало із тихими кроками на носках, я ступив на кілька метрів їй на зустріч, але не поспішав, щоб не налякати та не вибити з рівноваги, в якій вона ледь перебувала. Тим більше я поняття не мав наскільки в критичному стані подруга перебувала, наскільки не затуманений в неї розум від подій. Лише одне розумів, що потрібно забрати її із краю любим шляхом, головне аби живою. 
— Оливка, давай ти спустишся і ми все обговоримо. Спокійно вирішимо твою проблему. Знай, я поруч і допоможу тобі, лиш довірся мені- я намагався її переконати, хоч і сам би ніколи не повірив би таким словам. Однак, вона продовжила сидіти на місці в аурі тишини і журби. Тоді я ступив ще два кроки, непомітно. 
— Мені не потрібна твоя допомога, ти не зможеш змінити події, не зміниш мій шлях. Навіть якби міг, все одно доля вернеться та, яка мене очікувала від народження.Напівсирота, неблагополучна сім'я і крім всього, в кінці ще й вбивця. А ще, мені не потрібна твоя жалість. Тому прошу, залиш все як є, залиш мене в спокої як і просила раніше,- нарешті вона повернулась наполовину тілом, таким чином, що одна нога до сих пір звисала над прірвою, а інша стояла вже по безпечний бік.  
Вона підняла голову наверх, оглядаючи проходящі хмари до горизонту, а потім плавно перевела погляд до мене. Туш була розмита під очима, свіжий синець по правій стороні обличчя виднівся від щоки до скули, ніс червоний і опухлий, скоріш всього від плачу, а ніж від побоїв (я виключаю такий варіант), волосинки спереді сторчали в різні сторони, а одяг був не першої свіжості. В такому жалюгідному стані вона перебувала не один день. Де ж дівчина ховалась весь цей час? 
— Коли ми тільки познайомились, ти мене заворожувала своєю жагою до життя, своїм інтересом на краще майбутнє. Дівчина,яка горіла від ентузіазму і цим заряджала все довкола: картини, людей із терапії і мене-хлопця, який до того проживав бездумно день за днем. Но при цьому ти маєш повне право робити помилки і оступатись. Без осуджень з боку інших...- я намагався сконцентрувати її увагу наскільки вона велика особистість, щоб не губила себе справжню, але Олівія не дала мені договорити. 
— Я вже давно не така як раніше. А мотиваційні чи підбадьорювальні висказування аж ніяк не проникають в моє серце. Можеш не намагатися, не напрягай свій мозок даремно,- мене це злегка зачепило, але не настільки,щоб залишити її тут на самоті. І все ж намагався не сприймати серйозно слова, сказані в такому зламаному стані. Але чомусь на цей раз мені погано вдавалось контролювати себе. 
— Якщо так, то краще було б визвіритись на тебе? Ти цього хочеш? Нищити себе саму, роздирати на частини у вині та стражданнях, по тому чого вже не зміниш, крім того відштовхуєш єдину людину, яка на твоїй стороні. Завжди був, хоч цього й не помічала...ніколи,- в наростаючій агресії я почав непомітно для себе жестикулювати руками і вже втратив всяку надію на контролювання слів,які пророняв далі.- А знаєш, можливо варто викликати соціальну службу, хай би розбирались з тобою і твоїми тарганами в голові. В здоровому глузді не несуть нісенітниці та не грають із життям, сидячи на краю даху,- але все ж сподівання не відступали, що можливо вона отямиться через сказані мною слова, таким чином змушу спуститись на землю, в прямому і переносному значенні. 
Не втримавшись, забувши про правила обачності, я знову на емоціях спробував рушити на декілька метрів вперед. Однак, Олівія відразу вскочила на ноги і вже стояла на бортику на краю,спиною до світу. Переляк охопив мене аж до болю в кінцівках, голова неочікувано почала гудіти, але мене в той момент шоковало зовсім інше. Дівчина посміхнулась мені, ніби вся складена ситуація нездорово веселила її. Я простягнув до неї руку, прищурив погляд від неочікуваних промінь,які висвітлювались від вікон сусідніх будинків. Іншу руку я виставив перед очима і помітив, як вона невгамовно тряслась. Страх, який взаємодіє із хвилюванням неможливо контролювати.  
— Не смій! Чуєш мене? Мені важко зрозуміти, що в тебе в голові зараз, але можу здогадатись по тому, що витворяєш. Злізай, кажу тобі!- вона зареготала як не в собі, від чого мені стало незручно і не ясна поведінка. Здогадуючись, що така реакція через те, що її психіка явно пошкодилась після того, що вона натворила. А через таке пройти із здоровим чистим глуздом звичайній людині, не реально.  
— Переживаєш за мене? Чому? - я б хотів признатись їй в почуттях, дати зрозуміти наскільки вона мені важлива, але язик не слухав мене, відмовлявся від мене, не проронивши нічого. Знову.- Я випадково натрапила на твої роботи, помітила у напів відкритій кімнаті. Не втримавшись, я не до кінця відчинила двері, але мені вистачило оцінити те, що побачила. Тоді я втратила дар мови, думок, всього наповнення. Це більше ніж творчість, більше ніж прояв емоцій. Вираження ядра буття, диханням, яким ти наділив картини, в кожній роботі була душа, яку не завжди знайдеш в тілах людей.  
— Ти перебільшуєш...- на мої слова вона знову перебила мене. Хоч доволі приємно було чути дані висказування, все ж відчувалось, що Олівія говорить таке не просто так.  
— Мені ніколи не досягти такого рівня. Мою простоту в роботах не зрівняти з життям твоїх картин. Моя творчість посередність, а після твоєї виявленої майстерності,я в цьому переконалась і тоді вже не розуміла для чого продовжувати малювати....- її голос тремтів, а голову склонила донизу, приховуючи сльози, які почали скочуватись по щокам. 
— Завдяки тобі я почав цим займатись, завдяки тобі мої роботи такі.Ти маєш до них таке саме відношення як і я. Без тебе вони не пробудились би, не досягли б такого рівня. 
— Кумедно... говориш про той період без мене? Ти створив шедеври, за моєї відсутності. Ось істинна!- знову підняла голос вище. 
— Повторююсь, що людина, яка навпроти - є моїм поштовхом саме для таких робіт і цього не змінити. Тому, прошу, не говори дурниць. 
Звісно, завдяки Олівії я створив те, що здавалось мені не підвладне, адже у даній галузі я зовсім недавно і творчої жилки раніше ніколи за собою не помічав. Але вона пробудила бажання прагнути творити, розвиватись малювати і жити цим кожного дня. Але вона ніяк не хотіла сприймати цей факт, перед нею постала пилюка із образи, а можливо із краплі заздрості і жалості до себе. 
— Олівія, прошу....Злізай, це вже геть не смішно. Поговоримо про це, все остальне, про що забажаєш в безпечному місці. 
— Вже все обговорено, переговорено, тут нічого додати. Та й взагалі, що тебе не влаштовує? Я в комфортній для себе зоні,- вона стала на одну ногу, розвела руки, підмигнула, проте ледь втрималась, тому назад опустила нижню кінцівку. Я від переляку вже планував рушити, але Олівія мене вчасно зупинила. 
— Стій! Інакше точно стрибну,- крикнула мені. В мене ще менше шансу і часу, щоб припинити це безумство, від якого вже стомився. Зі сторони це виглядало як драма одного героя, вистава маленької дівчинки,яку демонструвала одному глядачу.  
— Да що з тобою не так? Перестань пручатись та дозволь підійти на зустріч,- я знову протягнув руку. 
— Замовчи!- вона дістала з кармана ключи від майстерні і кинула в мене. Вони відбились від грудної клітини і впали до ніг. Я щоб не втратити пильність, не звернув уваги на цей жест і не став піднімати зв'язку.  
Я не знав, які слова ще підібрати, щоб вона мене почула. Як налаштувати дівчину на спасіння? Що робити в такій ситуації, коли людина по своїй волі на грані смерті? Ми обоє пов'язли в глибоке мовчання, поглинаючи один одного поглядами. В той момент Олівія виглядала такою розслабленою в тілі,а на обличчі панував нарешті спокій. Я зловив себе на думці, що такою подругу бачив тільки раз: час, коли вперше прийшов на заняття; вона тоді сиділа за полотном з невимушеним обличчям під теплим світлом, а рука плавно пензлем проводила мазки, а на лобі під бровою голуба полоска, яка прибавляла їй тоді шарму. 
Від спогадів защімило всередині, підступив страх, що більше таких моментів може не бути, що взагалі я можу втратити Олівію тут і зараз,якщо не задію відповідних дій. Я обвів її поглядом з ніг до голови із сподіванням, що таким чином рішення прийде в голову. І коли я повернувся назад до обличчя, до світлої ніжної шкіри, де виднівся рум'янець, очі її яскрились, зіниці розширились на повну, а губи шепотом сказали по складам не виразне. З часом до мене дійшло, що то були слова "Пробач мене".  
Після чого голова її повільно опрокинулась і останнє що мені виднілось- підошва рожевих кросівок. Вона полетіла за вітром із запахом весни....  
— Нііііі.....Олівія!- я підбіг за нею на край, спершись на нього руками і боявся поглянути на низ, щоб не зустріти її неживе понівечене тіло без душі та яскравості в погляді.- Олівія, що ж ти накоїла? 
Не взмозі більше тримати себе в руках та й на ногах в принципі, я склонився на коліна в риданнях разом із криками. Голова моя опустилась до долу без бажання бачити цей світ без Олівії. Тіло трясло, накриваючи мене болями в серці та легенях, що я не в змозі був наповнити повітря на повні груди. Задихаючись, намагався відкашлятись до тих пір, поки не пошкодив собі горло до хрипоти і з рота почали вилітали краплі крові. Без вітру в просторі, мене все таки знобило, а в очах пролітали темні плями. Тіло стало в тягість і в ту же мить, мене похилило в бік, де я зіткнувся з ледь теплим від сонця бетоном. Я відключився і без свідомості пролежав невідомий час із розтертим слідом крові на губах та пальцях . Однак, відразу схопився як тільки привели до тями звуки швидкої машини в перемішку із метушнею довкола, де прослуховувались крики, безкінечні істеричні і жалібні розмови. 
В той вечір я провів не одну годину в поліцейському відділку із своїми показаннями та доказами, що це був суїцидальний випадок Олівії. Крім того, як вияснилось вона стояла на обліку із нестабільним емоційно-психічним розладом в психіатричній лікарні, що в принципі мене виправдало, що я не був причетний до її смерті. Проте, від цього факту мені легше не було, провина все ж лягала на мене кам'яним грузом за те, що не зміг зарадити нещасному випадку. І це відчуття помаленьку пожирало мене із середини, насолоджуючись кожним відірваним шматком.  
Таким чином залишився я сам із своєю порожнечою, істерією та тугою. Вразливим до світла, тепла, їжі та й взагалі до самого життя. Ізоляція від всього світу, ізоляція яку відтворив на свої роботи, які наповнені гнітом. Завдяки цьому я ще тримався на плаву до тих пір, поки остаточно не спустошився і вже було боляче бачити полотно та тримати інструменти в руці. Так я й прогоряв свої дні поки мене не витягнула з темного дна Саллі.