Розділ 22. Кай. Минуле

Від коли я дізнався, що неприємний мені чоловік-безхатько виявився батьком Олівії, все ніяк не міг наважитись попросити в неї її правдиву історію. По суті, все, що мені було про неї відомо, я здогадався сам або простежив зі сторони. Творча натура до кісток, не закінчила навчання в університеті через нестачу грошей, проживала в бідному районі з бабусею та сестрою, яка інколи приїжджала на пару днів. Часом підпрацьовувала продавцем в магазинчику, який не далеко від її дому. Саме в той день, коли вона мене помітила за приміненням сили проти її родича, Оливка збиралась не просто в похід за продуктами, а на нічну зміну працювати. Тоді після невдалої розмови, ми розійшлись по своїм шляхам. Вона без слів в магазин, а я без слів додому.  
Нам обом було ніяково, соромно і водночас в мені був присутній страх. Через це наше мовчання тривало більше тижня, а я ще в свою чергу взагалі вирішив не відвідувати майстерню. Мені здалось, що в Олівії були такі ж самі думки (як вияснилось, вона справді перестала приходити, щоб не пересіктись зі мною). Все ж правильним та розумним рішенням було обговорити все що сталось, відкрити секрети, взагалі довіритись. Адже, ми не були чужими один для одного і сам того не розуміючи, я відчував щось до неї таке, що було більше ніж звичайна людська дружба.  
Я міркував щомиті, не спав ночами та не міг вгамуватись дньом. В цей період мовчання, відсутності Олівії, якої так не вистачало, неочікувано пробудився період творіння. Моя квартира зазнала тортур безпорядку, плям від фарб та начерків на паперах, які висіли по стінах. Я хотів звільнитись від тяжесті емоцій, і саме таким шляхом вирішилась моя проблема. Занурившись у чорну діру натхнення, мене крутило від одного полотна до іншого. Картини із стражданням, болі та надії на краще. Раніше я ніколи не малював людей, хоч і виходило. Але тут через людські образи, через їхні тіла, промальовувалися сюжети. Невідомо скільки проходило часу та на скільки б мене вистачило, але це мені допомагало впоратись з моїми почуттями.  
Проте я вирубився, проспавши добу на підлозі, на щастя, остеленим теплим килимом. Полегшення в тілі, в голові, на душі врешті решт, дало мені чисте розуміння,що настав час зустрітись з Олівією. Не розглядаючи свої напрацьовані роботи за цей період, я накрив їх вже заплямованим простирадлом та заховав в іншу кімнату. Чомусь не було жодного бажання, бодай цікавості досліджувати чи аналізувати свої картини. Вони були на кшлак чогось потаємного, навіть від самого себе. 
Наважившись, я написав кілька повідомлень Олівії про зустріч в майстерні. Спочатку вона не відповідала,хоч і прочитувала, але під вечір одобрила пропозицію. Не довго думаючи, я вилетів з квартири як ошпарений. Мене розпирало від майбутньої події настільки, що не міг чекати довго автобус, тому побіг чим швидше до нашого місця.  
За невідому кількість часу, захекавшись, я стояв вже біля сходів на верх до даху університету. Ледь в зігнутій формі, поставив руки на ноги та опустив голову донизу. Кінцівки тряслись, як в конвульсійному припадку, тіло горіло аж до вух, в голові стукав барабан і крім нього більш нічого навколо не було чути. Не знаю скільки мені довелось відновлювати сили, намагаючись взяти себе під контроль та вирівняти дихання разом з температурою. В той момент мене хвилювало лиш одне: ще чекає вона мене чи давно пішла? А можливо взагалі так і не появлялась. 
Поки проходив через страждальний шлях, непомітивши підступних тихих кроків, по мені прошлась невеличка рука по спині. Я знав цей жест, знав ці дотики, відчував привичний вже запах кокосу з мигдалем, бачив знайому мені тінь. Все таки вона прийшла-моя Оливка. 
— Тобі зле? Принести тобі води? Почекай мене тут, я миттю.- затораторила вона, і вже встигла розвернутись до мене спиною, але а я раптово схопив її за руку. Все ж не зміг через неритмічне дихання відповісти їй, лиш махав головою.-Кай, ти мене лякаєш, не мовчи. 
Від приємного здивування, що від неї віяло турботою, я спрямував погляд на неї. Крім того, вона ніколи не називала мене по імені, принаймні я такого не пам'ятаю. З моменту нашого знайомства, постійно я мав якийсь прозвіща, з якими мені прийшлось миритись. А тут...від такого дар мови відновився. 
— Все впорядку. Живий,- я випрямився, переплів наші пальці та потягнув за собою на дах. 
Дотик до її крижаних пальців проносив по мені той холод переплітаючись із моїм теплом шкіри. Бажання огорнути її, щоб зігріти не покидало моїх думок. Ми йшли на одному диханні, не перериваючи тишину довкола, лиш стукіт нашого взуття по підлозі доносився ледь помітно по поверхам. Вечірня пора висвітлювалась ліхтарями, світло, яких виринало через вікна. І дві тіньові постаті наполегливо добирались наверх серед пустих коридорів.  
Спочатку мова в нас була не ладна, скована та через силу, ніби перше спілкування. Пригадуючи, навіть в наш перший день знайомства в нас розмова була інтенсивніша. Така ситуація подій значно збивала з пантелику, одночасно насторожуючи.  
Олівії було неспокійно на місці, тому вона гасала по майстерні, зрідка поглядаючи на мене. Я же так само в напруженій позі сидів на дивані, зігнувшись та склавши руки в замок. В цей вечір,який плавно перейшов в ранок відкрив переді мною болісні рани подруги. Нарешті вона змогла відкритись мені,хоч і відчував, що не у всьому... 
По словам Олівії її батько вибрав сам такий шлях існування. Його ніхто не проганяв з хати, не примушував вештатись по вулиці без тепла та без даху над головою. Після смерті дружини, тобто мами Оливки, він в чому був, в тому вийшов у світ безповоротно без нічого. Вештаючись невідомо де кілька років, його тіло приповзло у вигляді понівеченого сміття та заселилось під зорями недалеко від колишнього дому.  
Оливка була ображена на нього, адже він залишив її в період, коли так само була в горі і потребувала підтримки. Вона теж втратила важливу людину, а точніше тепер їх двоє, включаючи батька. З одного боку подруга зітхнула з полегшенням, коли побачила, що родич живий хоч і в такому стані, а з іншого-вона ненавистно не хотіла його знати та чути. Відповідно довгий час вона ігнорувала його до тих пір, поки батько не став переді мною в той вечір. 
Мені тяжко давалась ця інформація, бо в моєму житті, хоч не тривалий термін, були присутні двоє батьків, з якими в мене були хороші стосунки. Звісно, суперечки, конфлікти чи якісь розбіжності були, без цього сім'ї не існували. Але не дивлячись ні на що, я їх цінував, цінував все, що вони мені дали, врешті решт вони мені подарували життя. І вже за це їм треба бути вдячними. Їх давно вже немає і немає змоги повернути, мені довелось звикати до самостійного життя із 17 років. Завдяки їхнім заощадженням, успішно завершив університет та й взагалі прожив декілька років не знаючи скрути. 
Але з Оливкою ситуація була складніша. Біль, образа разом із розчаруванням щодо батька пожирали її. І вона не збиралась відступати від цих почуттів, чіпляючись за них як за рятувальний круг. Я хотів полегшити її страждання, допомогти будь- чим, врешті решт витягнути з дірки, але такий номер не спрацює, тільки не з нею. 
*** 
Того ранку я пропустив свій робочий день, відмазавшись поганим самопочуттям. Натомість віддав перевагу бути тут і зараз з Олівією. Таким чином я запропонував їй вперше зайти до мене, відвідати мою холостяцьку берлогу. Через довге сперечання та мою наполегливість, вона все ж погодилась. Її настрій був на рівні згнившого лимона, вона відчувала себе голою в почуттях, які відкрила мені, що ще більше її напрягало. Я прекрасно розумів подругу, нікому не подобається показувати слабкості, неприємні історії свого життя, але я був кимось для неї. Точніше більше ніж хтось, ближче ніж звичайна людина, тому відкритість з її боку для мене було важливим аспектом в наших стосунках.  
Відчинивши двері занедбанеї квартири, яку не встиг прибрати після творіння, вона напрягла ноги перед порогом, не наважуючись ступати далі. Безслівно, втупившись в далечінь, дівчина побіліла. Здавалось, ніби душа Олівії покинула тіло. Не роздумуючи та не придаючи особливого значення її стану, я взяв її обережно за руку, яка вже горіла від жару із тремтінням. Від неочікуваного жесту, її постать здригнулась, пускаючи на подобі вібрацій. Трепетно, не поспішаючи, малими кроками я поволок Олівію всередину. Зупинившись посередині квартири, вона відпустила мене. Спрямувавши свій погляд на обличчя, я напевно все ж шукав признаки хоч якихось емоцій, шукав відповідь на її незрозумілу поведінку. Але нічого. Вона вміло могла показувати порожнечу. Тому без лишніх чергових роздумів вирішив відійти на кухню. 
— Розташовуйся, де тобі буде комфортно. Почувайся як вдома,- відкрив холодильник, паралельно висунув голову із за дверцят, щоб мати можливість спостерігати за її діями. 
Вона спочатку незворушно оглядала все довкола, обгорнувши себе руками, ніби оберігалась від холоду. А коли поверхнево розвідала обстановку, зрозуміла, що небезпека не ховається по кутам, і лиш тоді її тіло наважилось поворушитись. Дівчина проходила вздовж стіни, роздивляючись постери, фотографії в макро зйомці, ледь із обережністю торкалась їх пальцями, таким чином оцінюючи. 
— Віддаєш перевагу холодним чи гарячим напоям? - я помітив, що почав неспокійно метушитись по кухні в пошуках незрозумілого об'єкта.- Занадто багато збудженості на один квадратний метр. 
Зрозумівши,що вона бачила мої неспокійні дії, я застосував жарт, щоб розрядити обстановку. Її призренний погляд разом із скривленою посмішкою дали мені відповідь на мої слова, тим самим сама змогла заспокоїти непомітно для себе нервозність. 
— Краще чаю з двома ложками цукру. А щось солодке в послуги входить?- Олівія прекрасно знала, що того в мене не бракує і в арсеналі по кухонним полицям завжди щось да й знайдеться. Я славився клеймом заїдлого ласуна. 
Відсунувши нижню поличку тумби, я дістав кілька видів печива разом із декількома батончиками та положив на стіл перед нею. Не встиг перевести подих, як дівчина вже сиділа на стільчику навпроти за столом, відкриваючи першу упаковку. Ноги її майже не діставали до підлоги, тому вона вдало могла теліпати ними почергово взад і вперед. Від безтурботної обстановки думки тягнулися, щоб скуйовдити каштанове волосся, але я вчасно зміг себе зупинити, притримуючи руку в кишені штанів. 
Наша чайова процесія тягнулась певно годинами, принаймні таке було по відчуттям. Оскільки, на годинник ні разу і в думку не приходило подивитись. Від початку, від незвичності мова зайшла за погоду, потім Олівія пригадала мою роботу, яку планував вже залишити, але ніяк не наважувався, а тоді розмова плавно перейшла на мою пристрасть (точніше я сам її розпочав, а вона в основному мовчала),яка виникла при її відсутності. Як в мені пробудився невідомий мені потенціал, натхнення, врешті решт любов до творчості виросла і наповнила повний кувшин моїх здібностей. Не відволікаючись ні на які чинники довкола, перебував в потоці, який тримав мене поки пензель не впав від втоми. 
Під час збудженого монолога, я помітив як обличчя в Олівії ставало більш поникливішим, ніж коли ми тільки прийшли. Ноги притулились один до одної, плечі напряглись, а за кружку вцепилась так, ніби її в любий момент в неї заберуть. Я не міг зрозуміти, оцінити причин такої реакції, але все ж мені це не завадило егоїстично продовжувати "вихвалятись".  
—Перестань...Замовчи!- раптово вирвались майже на крик слова подруги. Я здивовано з відкритим ротом, не моргаючи подивився на неї. Невже настільки їй було не приємно чути про мій ріст, успіх в роботах під новим кутом. Ніяк не збагну, що я сказав лишнього, що так сильно вивело її із себе.  
— Що не так? В чому проблема?- вона мовчить, опустивши голову, при тому повільно злізала зі стільця. Олівія планувала повернутись спиною, але я схопив її за лікоть.- Скажи мені..... 
Ноль реакції, жодного звуку не видала, без пояснень намагалася викрутитись із хватки. Вона настільки пручалась, що сліди від пальців залишили червоні плями на її шкірі. При вигляді на них, в серці защемило, а при не бажанні більше робити боляче, все таки відпустив її руку. Вона різко схопила "поражене" місце, розтираючи його круговими рухами. 
— Знаєш, мені набридло витягувати з тебе бодай мінімальну відкритість, - пронизливим голосом проговорив, пильно пронизуючи її.- Я заслуговую на чесність, тому будь так добра, спроможись викласти хоч якусь правду. 
— Я...я не можу.  
— Тобі нема що сказати. Як завжди...- я провів однією рукою по волоссю, закинувши як міг назад, а інша почала несподівано вистукувати пальцями по нозі.- Тоді не маю права затримувати, не сьогодні, ні в будь-який час. 
В мені звучала образа, слова, які можливо б і не сказав ніколи в "тверезому" стані, вилетіли тепер як пуля. Але на цьому я не став зупинятись, злість почала наростати, а яд формуватись на язиці. Я ступив кілька кроків дівчині на зустріч, тим самим випрямився впритик майже перед нею. Порівняно зі мною, Олівія здавалася такою безпорадною у своїй малій формі тіла. На хвилину, через її вигляд негативне ставлення пройшло, але як тільки пригадав нашу розмову та ставлення подруги, все повернулось назад. 
— Йди геть,- вона приголомшено вилупилась, наповнючись сльозами.- Не чітко виразився? Забирайся з моїх очей, з моєї квартири.... Давай! Поки не заставив зчезнути з мого життя. 
Піднявся мій крик до стелі, охопивши все довкола, не залишаючи межі приміщення. Від сказаного в самого пройшовся холодок і мурашки по шкірі. Я усвідомлював слова, але водночас не вірив, що вони вилились з мого рота. З якою безповоротною жорстокістю виганяв єдину дорогу людину, яка не стала очікувати повтору моїх слів, а різко розвернулась та вискочила з квартири, не забравши своєї куртки на дивані.  
Я буду повним дурнем, якщо не піду за нею пісял такого. Розум проголошував, що потрібно дати їй зараз спокій, дати можливість заспокоїтись над обом і тоді можливо вона піде на контакт, зрозумівши чому саме я так вчинив. Але сердце кричало, що я не можу залишити Оливку в такому стані, ні зараз та все ж таки НІКОЛИ! Останнім часом вона була сама не своя, стала менше приходити в майстерню, на терапію теж забила, та й наші розмови стали іншими, рідшими,більш закритими з її боку. Тому, залишивши її верхній одяг на тому ж місці, де воно лежало, я по дорозі на вихід схопив свою куртку та побіг по сходах на вулицю за нею.