Розділ 20

Шалений біг, як торнадо в пустелі крізь прохолодний ранішній вітер, підіймаючи частинки пилі. Ноги неслися над землею, не відчуваючи дотику до твердої поверхні. Повітря оминало шкіру та залишало солоні краплі на тілі. Пульс бився в такт видиху та вдоху. Стежка за стежкою проносились за мить.Водночас мить тривала як вічність в паралельному всесвіті. Стрімко прямо до кінця вулиці, направо і спуск донизу в поглинаючі зарослі парку. Частина так званого ритуалу без якого дівчина не проживала далі свій день. Заспокійливе у вигляді бігу,яке вона почала приймати як дозу внутрішньовенно допомагало боротись зі своєю агресією та роздратованістю. 
Не можна сказати, що в доволі люблячій сім'ї темноволоса дівчинка росла доброю дитиною. Так породилось, що з ранніх років вона зневажливо відносилась до оточуючих, навіть до близьких. З перших днів існування, її невгамовний проникаючий крик доводив до "істерій" людей за стінами та навіть прохожих на кварталі. Вгамувати голосливе дитя можна було тільки сварками батьків чи підняттям голоса один на одного. Доходило до того, щоб її приспати, вмикали телевізор з чварами чи баталіями якихось персонажів.  
Надія не покидала батьків, що з віком їхня донька переросте свою пристрасть до жорстокості і стане нормальною спокійною дитиною. Вони хотіли та намагались прищепити в ній ласку, доброту і все чого тільки бажають дітям при вихованні. Але будучи підлітком дівчисько стало ще більш не контрольоване. Вона втікала з дому, постійно підвищувала голос на рідних, нехтувала будь яким заборонам чи покаранням, сиділа днями за екраном за переглядом агресії та злоби, при тому засуджувала людей та їхнє відношення до світу. Вона насолоджувалась, всмоктувала в себе як губка та формувала свій характер.  
Попри все, батьки пробачили, терпіли та старались налагодити контакт з донькою. Вони знали, що з її психікою неладне, навіть були спроби затягнути її до лікаря, що все ж увінчувалось провалами. Не витримавши даного напору в ситуації, батько покинув сім'ю, більше не контактуючи з бившою жінкою та дочкою.  
Залишившись сама, до матері прийшло рішення підсипати доньці в напої заспокійливі препарати,які було прописано психіатром. І помаленьку ситуація прийшла в норму, заколочена душа злом, відкрила двері на зустріч миру. Прогрес в поведінці проявлявся щодня. Для початку дівчина почала крепко спати по ночам, що до того її неможливо було вкласти і спала вона по пару годин, потім з лексикону пропали ображальні слова, вона не витрачала сили на пусте роздратування. Все тому, що тіло перебувало в зазомбованому стані. Емоції були на мінімум, рухи стали повільніші, виразна міміка пропала з лиця. Ніби поставили в режим очікування, а для визволення чекати прийшлось би з декілька років. 
Нічого не підозрюючи, довгий період часу дівчина жила, навчалась, заводила друзів, зустрічалась з хлопцями, переживала за звичайні "проблеми". Одним словом була така, як всі середньостатистичні дівчата в її роках, тільки з контрольованою психікою. 
Спокій закінчився рівно тоді, коли одного дня дівчина вже в доволі дорослому віці помітила як мати кидала якісь таблетки їй в стакан. Тихо зайшовши на кухню, дівчина в сонному стані не змогла навіть проронити ні слова, але як тільки помітила вдалий рух рукою матері, голос різко прорізався. 
— Що ти робиш?- мати від несподіванки здригнулась і проронила баночку з таблетками на підлогу. Ті розсипались в роздріб і одна з них опинилася близько до ніг доньки. Вона ступила крок і різко підняла видовжину пігулку двома пальцями, потім підняла її на рівні очей та з роздратуванням рявкнула.-І для чого вони?... Хоча можеш не відповідати, я здогадуюсь. 
Насправді, дівчині в той момент і в голову нічого не приходили від чого таємно вона приймала ліки. Але чекала поки матір сама розколиться, викладаючи всю інформацію. 
— Я хотіла як краще, хотіла тобі допомогти,- миттєво стала виправдовуватись мати, направляючись на зустріч до дівчини, але та відступила назад.  
—І тому вирішили накачати мене пігулками ? Як давно?-жінка мовчала ніби язик проковтнула. Вона знала, що рано чи пізно донька все одно взнає правду, але сподівалась, що цього ніколи не станеться. Адже це робилось з кращих побуджень. І слухаючи в той момент невдоволення доньки, провини геть не відчувала.  
Не дочекавшись відповіді дівчина запхала таблетку в карман і вибігла із кухні до своєї кімнати. Гримнувши дверима, вона збирала сумку, щоб вийти розвіятись на вулицю. Злість перебувала в ній, але вона не давала собі волі, ніби була далеко в темниці, звідки немає шляху. Ліки за довгий період часу привели її психічний стан в таку спокійну рівновагу, що навіть при сильних негативних емоціях, вона не змогла їх проявити. Її це лякало, лякало, що мати зробила з неї бездушну істоту, лякало, що вона цього не помічала, лякало що їй зручніше живеться з овочем ніж справжньою нею. Поки в голову приходили такі думки, мати спокійно ніби нічого не сталось, зайшла в кімнату. 
— Якщо ти чекаєш вибачення, то їх не буде. В мене не було вибору. Сама б ти ніколи не погодилась на лікування,- вона так і стояла майже в проході не наважуючись зайти в глубину кімнати. Дівчина припинила метушитись серед своїх речей та повернулась до співрозмовниці. 
— То це моя провина? Ну що ж, тоді мушу я вибачитись, що спортила ваше життя, що мусили терпіти.Ооо, які ж нещасні... Вам прийшлось викручуватись, щоб ніби то допомогти мені.Ой, хоча батько то і не був зацікавлений в твоїй авантюрі, його ж тут і сліду давно немає....Висновок такий, що ви хотіли просто полегшити собі життя! Тут і не пахне думками про мене!- злість стукала у двері, щоб вибігти на волю, яд роздратування знову наповнювалось в її судинах, розтікаючись повсюди. 
—Можливо й так. Якби хоч інколи ти була б нормальною дитиною...- вона не встигла договорити, як дівчина ще більше закипіла. Вона крепко стиснула кулаки, відчуваючи, що емоції після такого не стримає. 
— Нормальною? А хіба батьки не мають приймати дітей такими які вони є ?- мати лиш вздохнула та присіла на край ліжка.- Я і була нормальною, но судячи по всьому не у ваших очах, не по вашим стандартам. Не переживай, я позбавлю тебе такої тяжесті на плечах. 
Дівчина схопила сумку, в яких вже лежали гаманець, паспорт і деяка косметика та вибігла в чому була в коридор. Швидко накинула на себе куртку, оглянулась на тумбу, де зазвичай лежали ключи мами від машини, схопила їх та вибігла на вулицю. 
Мати в ту мить так і залишилась сидіти на ліжку. Очі набирались сльозами, ком стояв в горлі, тіло знобило від образи та не вдячності доньки. Вона знала, що та знову зараз втече і тому на цей раз не намагалась зупинити її. Сил не було вже боротись, вона хотіла спокою і від усвідомлення того, що можливо донька не повернеться прийшло якесь грішне полегшення. "Вибач, але ми заслужили на відпочинок"-шепотом в пустоту промовила мати. 
На швидкості вище дозволеного, дівчина зі злістю спішила в адміністративну установу, щоб змінити свою особистість. Вона хотіла позбавитись тягості імені,яким наділили її батьки при народженні. Частично, таким дитячим способом намагалася насолити їм. А з іншого боку, їй здавалось це правильним рішенням, після чого зможе почати нове життя без втручань батьків.  
Рок музика заполонила салон машини, а слова пісні вилітали з рота. Проїжджаючий транспорт весь час сигналив та зупинявся, щоб не зіткнутись з порушницею, люди налякані, дехто здивовані відступали дальше від краю тротуару, побоюючись не втратити своє життя. Дівчину в той момент ніщо не хвилювало, навіть якщо зупинить поліція, вона була до цього готова.  
На телефон, який валявся на сусідньому сидінні, постійно приходили сигнали. Спочатку дівчина не звертала уваги і намагалась не піддатись спокусі від цікавості. Вона очікувала, що це можуть бути повідомлення від мами, тому терпіла до останнього. Але чим далі, тим більше звук дратував її. Хтось настирно старався привернути увагу. Швидкість зменшилась і колеса повернули на менш людну вулицю. Все ж інтерес не змогла вгамувати і простягнула руку до телефона. Взявши не зручно гаджет, він вислизнув з долоні та впав вниз під пасажирське сидіння. 
— Чорт! Навіть на відстані не дають мені спокій!-пришипіла як зміюка, намагаючись слідкувати за дорогою і водночас підняти телефон вільною рукою.  
Вона опустила голову донизу, щоб краще розгледіти, де саме знаходиться телефон. Помітивши ціль вона піднялась і помітила спереді хлопця, який безпечно прямував по дорозі. Дівчина від переляку почала сигналити, але він не здвинувся в бік. Можливості його обігнати збоку не було, адже вузький прохід вулички не розрахований на такі маневри. Розгубившись від ситуації, не подумав, що можна було затормозити, вона схопилась крепко за кермо та різко повернула машину в бік, забувши геть про телефон, на який до сих пір приходили смс.  
*** 
Дівчина з іменем Ліліан розплющила очі в білому приміщенні. Вперше на долю секунди тишина була присутня довкола неї, а потім шум в голові, який звучить при непрацюючих каналах в телевізорі та сильний біль у правому вусі. Вона закрила долонею вуха, щоб приглушити страждання, однак це не допомагало. Піднявши голову, вона відчула ще й кольки по всьому тілі, ніби її напередодні били палками. Сил не було повністю піднятись, тому не борючись, піддалась втомі та примостилась на мягкій подушці. Крім всього, в пам'яті промайнули останні кадри перед тим, як опинилась тут, судячи по всьому в лікарні. Її знову охопило роздратування, що через перехожого хлопця вона опинилась в такій ситуації і з таким неприємним болісним станом. 
—Доброго дня. Дозвольте представитись- головний лікар містер Дуглас. Скоро ваші батьки будуть на місці, не переживайте. Як себе почуваєте?-Ліліан помітила високого чоловіка,який впевнено зайшов в палату та став щось промовляти, що вона слабо могла розібрати. Спостерігала за губами в пошуках знайомих слів, але ніяк не могла зосередитись, бо її шокував той факт чому до неї не доходить його мова. 
—Можете говорити голосніше або внятніше. Тяжко вас розібрати,- із невгамовним невдоволенням перевела погляд на його очі. 
Він швидко підійшов та почав оглядати дівчину. Спочатку намацав пульс, а потім оглянув голову та вуха за допомогою отоскопу, який дістав з бокового карману халату. Вона що тут відбувається і не стала чекати відповіді, відштовхнувши його руки. 
— Поясніть, в чому проблема?  
— Спочатку дочекаємось ваших батьків, а згодом поговоримо,- тільки коли лікар стояв на такій близькій відстані від неї, вона змогла розчути його слова. 
— До біса їх!-рявкнула Ліліан.- Я сама по собі і мушу знати, що зі мною не так. 
Дуглас присів на стілець, склаваши в замок руки,поклав їх на ноги. Він зробив невелику паузу, поринувши у свої роздуми та зітхнув, поглядаючи на дівчину. Та, від злості знову скрутила кулаки та спостерігала за чоловіком.Він дивився невинними очима з турботою та добротою, від чого їй стало незручно знаходитись під його наглядом. 
— Внаслідок аварії, хоч не смертельної, вона все ж значно пошкодила ваше здоров'я. При зіткненні, уламок від переднього скла травмував барабанну перетинку в правому вусі. Ми змогли його видалити, але є ризик розвитку інфекції, тому, щоб запобігти цьому я назначив прийом антибактеріальних препаратів. Якщо турбують біль чи шум, не лякайтесь, це є нормальним у вашому стані. Біль може залишитись стабільною протягом дня або потурбує трошки більше, але з часом це пройде. 
— Слух теж відновиться?- з надією звернулась Ліліан до лікаря, тримаючись за вухо від чергового приступу болі. 
— Судячи по ситуації, на даний момент можу сказати, що слух ви точно не втратите, але значне зниження буде. Поки що, потрібно чекати загоєння отвору в барабанній перетенці, буквально пару тижнів, якщо все буде добре. 
— Наскільки значне?- їхню мову перебили прихід, на диво, обох батьків, які вломились в палату з переляканими обличчями. 
Це останні люди,яких зараз Ліліан хотіла бачити. І вона була дуже здивована побачити і батька, який покинув їх без жодних подальших контактів. Мати підбігла до неї, нахилилась та ледь помітно огорнула руками в обіймах. Батько стояв майже в проході, пильно не моргнувши ні разу, спостерігав за нами. Від їхньої присутності в неї наростала злість і ще більша втома схиляла її до сну. Зрозумівши, що її клонить, батьки відійшовши в сторону, почали говорити між собою та з лікарем. Для неї вже було важко розібрати їхні бесіди. Її очі склеювались ніби липучки, ставали все важчими,як і все її тіло. Поки вона остаточно не здалась і поринула у сновидіння.  
У сні, ніби як в житті. Показало її майбутнє, без слуху у вирії шумового потоку. І перед нею стояли дві тактики взаємодії. Перша -"морда кірпічом". Її використовувати не тільки з незнайомим людьми, а й з ближнім оточенням. Не пояснювати нічого, не вдаватись в подробиці, жити ніби нікого немає. Не вистачить емоційного ресурсу, щоб кожному докласти складену ситуацію і її причини чи наслідки. Не реагувати, коли роблять незадоволені лиця чи насміхання через недочування. Відсторонення іншими словами. Друга тактика- відразу розповідати про свій стан. І вимагати, щоб говорили гучніше, внятніше, не закривали рот руками чи ще чимось, і не повертались спиною або не відходили далеко при спілкуванні. Тобто намагатись взаємодіяти, знаходити зв'язок з оточенням. 
Перед Ліліан проклались два шляхи,і з пробудженням їй залишалось вибрати тільки один. А її злість та невдоволення, яке постійно засуджувалось близькими, стануть так званими помічниками, які полегшать подальші страждання і не дадуть змоги бути пригніченою чи замкнутою в депресії.