Розділ 19. Ян та Ліліан

Тисячі нечуючих людей живуть або принаймі намагаються жити повноцінним життям, діти зростають повноцінними у характері, отримують освіту та вибирають професію і крім всього влаштовують особисте життя. Це своєрідний виклик долі, випробування, яке слід прийняти мужньо, хоч і не всім це вдається. Адже від свого ставлення до певної ситуації, своїми страхами чи пригніченістю можна нашкодити самоусвідомленню, настрою та сприйняттю себе як повноцінного члена суспільства.

  
Тримаючись крепко за поручень автобуса, молодий хлопець зі стомленим виглядом повертався після робочого дня по привичному маршруту. Впродовж шляху він з трепетом пригадував кожну деталь проїжджаючих мимо вулиць, які вже закарбувались в пам'яті. І щоразу виникали нові ідеї для написання чергової статті в іспанському журналі про сучасне буття місцевих: в голову малозабезпеченому чоловіку, який вкладався на ніч в спальний мішок на шматку картонки як бездомний пес, прийшла ідея влаштувати політичний акт непослуху з плакатами про боротьбу з корупціонерним урядом про зниження податків та з написами "нам сьогодні потрібна їжа"; група молодих людей, які розмальовували вулиці на ушкоджених чи старих будівлях; закоханий підліток, який щовечора наспівував драматично романтичні пісні під гітару під балконами дівчат і тд. Хлопець ніби проживав з ними ці моменти і хотів відтворити побачене в своїх словах, донести глядачам, який буває світ за межами їхніх чотирьох стін. На щастя в його роботі не було меж, будь який епізот зацікавлював редакторів та до того всього йому давали волю у виборі тем. 
Променева посмішка хлопця заряджала не тільки його ж самого, але й оточення. Не було певно дня, коли на ньому бачили злий вираз обличчя чи якесь невдоволення. Він вмів радіти життю, любій дрібничці, навіть коли обставини перевертали все догори дригом. Навіть його ім'я у східних народах перекладалось як "життя"- Ян. Батьки не наділили його над красою, але змішене коріння дало про себе знати.Однак по відношенню своєї зовнішності він був доволі скромний. Його девізом було : "Зроби хоч одне діло в день, а бажано сотню". І тому, як один із добрих ритуалів, він щодня виходив на кінцевій зупинці, де за кілька будинків, прикормлював цілу стаю бездомних котів, а й подекуди прохожих собак. А потім сідав в автобус і їхав майже годину назад в направленні дому. 
Попри свою дружелюбність і відкритість, справжніх друзів в нього не було.Було багато знайомих, колег на роботі, одногрупників з яким до сих пір спілкувався після випуску, залицяльниць. Однак ні з ким не підтримував близький контакт, не допускав в душу повністю. Лицемірство? Подумаєте ви.Така добра серцем людина і закрита водночас від світу. А можливо трагічна доля в дитинстві, знущались в школі чи щось в цьому дусі?НІ! Життя з малечку в нього було щасливе і складалось як треба. Однак він був готовий розділити дружбу тільки з людиною чи з людьми, в яких побачить себе, своє рідне і близьке. Поки що в нього до 26 років таких осіб не попадалось.  
Крепкий духом і здоров'ям Ян не шкодував себе не на мить. Будь який справі він віддавався повністю. Навіть коли поруч хворіли близькі, не дивлячись на мікроби і шанс підхопити заразу, він намагався попіклуватись про людину. Це все тривало до пори, поки останнім часом його стан сам почав різко погіршуватись. 
Озноб якій покривав його з головою та стан слабкості не давав йому можливості навіть всидіти на роботі з пару годин. Згодом здавалось, ніби повітря хтось викрадає в нього з під носа і він не міг вдихнути повною груддю. Жар розплавляв його м'язи та кістки, добравшись до внутрішніх органів. Ян через високу температуру не відчував особисте тіло, не відчував своєї присутності взагалі в приміщенні, ніби душа вже покинула його. Головокружіння стало як стабільний стан, яке нещадно заставало в різних місцях,через що не раз прокидався, не розуміючи де знаходиться. 
Так він опинився безпосередньо в лікарні. Лікарі прикладали всіх зусиль щоб допомогти хлопцеві, але все що не робили, ніби даремно. Вірус захопив легені і крепко тримав в полоні, не даючи змоги навіть не на крок приблизитись.  
На початку його добрі,яскраві очі зустрічали батьків при вході у його палату.Це все, що він міг. Слова не вилітали з його уст, подекуди навіть батьки вже забували голос власного сина. Ні руху в кінцівках,ні шелесту, лиш погляд давав знати що він ще тут, біля них. Але чим далі, тим більше почали помічати як очі хлопчика тускніють, пропадає іскра і перестають сприймати нічого довкола. Навіть не признають власну рідню.  
А згодом в ранішню годину очі зімкнулись і більше не піднімалися. Тільки легкий стукіт серця видавав хлопця ще живим. Шансів було мало, батьки через біль в серцях готувались до летального результату. Віра та надія покидала щоразу, коли спостерігали, як їхній хлопчик бездиханно мучиться у внутрішній агонії. Від тепер, знаходячись в такому плачевному стані і в такий період тільки їм дозволили відвідувати Яна.  
Дні йшли, а хлопець ніби назавжди прижився в ліжку накритий по голову покривалом, підключений до штучного дихального апарату, обмотаний проводами, які прикріпили до грудей та з катетером на правій руці. З боку на тумбі лежали ампули та банки для крапельниці,які хоч якось підтримували його нікчемний стан. Поруч на кушетці валялась подушка з теплим махровим пледом, де щоночі проводив час хтось із батьків. Вони старались не залишати його не на мить, адже боялись що бачать його в останнє.  
—Скажіть, скільки ще зможе він протриматись?-мама Яна з сльозами на очах, обезсилена ледь трималась за стіну в коридорі, коли вийшла з палати сина після нічного чергування. 
— Вам бажано піти відпочити в нормальних умовах. Я розумію, що ви боїтесь і переживаєте, але зараз таким станом ви йому нічим не допоможете. Ми робимо все, що в наших силах, але ж ви самі розумієте....- лікар середніх літ не зміг закінчити фразу, адже розумів, що його слова тут безнадійні.Батьки вже це чули не раз, і щоб він не сказав, це не полегшить їхні страждання. 
Матір крепко схопилась за руки лікаря і з мольбою в очах чекала його відповіді,попри те що сама вже знала результат. Тишина заволоділа довкола, ніхто не просувався в той момент коридором. Вони стояли у двох в пустоті без очікувань,поки не роздався ледь поникший голос ніби останній вздох. Їм ніби це здалось і не від разу зреагували, доки не пролетів до їхніх вух ще один стогін. Матір відразу покинула лікаря і схопилась до дверей з надією в серці.  
Відкривши палату, вона не наважувалася ступити і кроку, ніби приліпилась до підлоги як стара жуйка. Лікар тим часом прошмигнув поруч, оставляючи за собою шлейф із запахом медикаментів та ледь помітних парфумів. Він достав фонарик із переднього карману медичного халата, злегка нагнувся над хлопцем і почав направляти по черзі на зіниці, роздвинувши їх пальцями. 
— Реакція на світло є, чутливість повертається. Хороший знак, мадам,- з посмішкою обернув голову до жінки та з полегшенням в голосі промовив. Він сховав назад фонарик і взяв Яна за руку, приклавши два пальці до зап'ястя, щоб перевірити який тонус пульса. Потім став швидко записувати показники на листку,який лежав поруч на тумбі і набирати щось на телефоні. 
Мати спостерігала, не віривши почутому. Після усвідомлення, що її хлочик можливо йде на поправку різко схопилась до нього. Вона присіла на край стільця, поклала голову біля тіла із всхлипуванням в голосі, гладячи по його долоні. Через кілька хвилин, вказівний палець хворого здригнувся, а потім і ще два, а коли мати підняла голову від шоку та глянула на лікаря з питаннями в голові, м'яка долоня ледь лягла на її руку. 
—О богі! Нееевввже я, я в раю?- з хрипкуванням розтягнуто проговорив Ян із кінцевим вздохом у фразі. Він зіщурено відкрив очі, але не відводив голови, його погляд був спрямований в білосніжний потолок звідки світило яскраве світло від люстри.  
— Ян,ви мене чуєте? Якщо так, то при змозі моргніть два рази,- лікар чекав відповідь, а матір привстала щоб переконатись. Через мить хлопець моргнув, після чого лікар ще раз щось набрав в себе в телефоні і відклавши його в карман, продовжив свою мову. 
— Якщо важко говорити, то не варто. Я ваш лікуючий лікар містер Дуглас. Хочу задати тобі декілька запитань, а ти продовжуй два рази моргати якщо згідний,- лікар відійшов від формальних офіційних звернень. Хлопець моргнув у відповідь. Мати розплакалась від щастя і пошепки дякувала Богу, що її син прокинувся. 
— Ти хлопче не в раю, а в лікарні. Ти це розумієш?- вздриг очима. 
—Добре, з поверненням,- з смішинкою промовив Дуглас.- Щось тебе болить чи турбує?- вздриг другий раз 
—В районі грудей? Голова чи тіло?- три раза моргнув.- Це нормально, найстрашніше позаду. Ми тебе витягнемо, хлопче. А зараз відпочивай, не підводся. Можна вас на хвилинку?-лікар звернувся до матері та вийшов в коридор. Вона поцілувала сина в лоб з словами про скоре своє повернення до нього і направилась на вихід. 
— Щось не так з моїм сином?- стривожено та неспокійно топталась на місці та шарпала низ кофти в очікуванні відповіді.  
— Судячи по тому, що я бачу , то показники та стан слабенький. Але те, що він зміг прийти до тями є чудом, не побоюсь цього сказати. Хлопець ваш не здається без бою.Проте...-лікар вздихнув і після невеликої паузи продовжив.- тепер все залежить від нього. Ми і далі будемо робити все, що потрібно. Якщо прогрес на позитивний результат не дасть себе чекати, залишиться тільки реабілітація і виписка. Тому тепер спокійно можете зітхнути і піти додому трішки відпочити, ми за ним приглянемо.  
—Дякую вам містер Дуглас. Якби би не ваша уважність, ми б не протягнули так довго,- мати на емоціях крепко обняла лікаря, після чого забігла назад в палату до сина, паралельно набираючи номер до чоловіка. 
За якийсь період інфекція яка проникла в організм Яна та захопила легені потрохи відступала. Таке рідко бувало, але все ж....Його стан був настільки задовільний, що він міг дихати самостійно без апарату, вести розмови, жартувати, що навіть при смертному стані йому вдавалось, однак великим досягненням і показником на швидке вилікування було те, що хлопець повільними, але впевненими кроками швеньдяв по лікарні. 
Щовечора Ян любив проводити час в компанії людей. Здавалось, ніби пів лікарні знали його, хоча б по імені та чули про нього. Він легко заводив мову з кожним, був у своїй привичній природній йому стихії. Проходячи повз палат, неначе по привичні щоразу зазирав в них, заводячи мову чи банально питаючи "як справи?". Але приділяти час людям, віддаючи свою енергію, в кінці кінців наприкінці дня залишало лиш сили для посиденьок з самим собою в оточенні глибокої темноти під освітленням білого сонця та під звук кольорового ящика. 
Цей вечір був не виключенням із складених правил. Виснажений із болем в голові, Ян примостився на дивані для перегляду запланованої телепередачі. Приміщення нагадувало кімнату його бабусі, де завжди пахло свіжо спеченим печивом разом із медикаментами. Під ногами біля широкого дивану, на якому по бокам були подушки із візерунком, як тканина епохи середньовіччя та плед сірого кольору, приліг шерстяний килим, в якого постійно занурювались кінцівки. Навпроти на дерев'яній тумбі стояв телевізор, повсюди вази з рослинністю(на підлозі, підвіконнику, полицях), на стінах картини із природою. В кутку кімнати два круглих стола зі стільцями теж певно із старовинної колекції(на вигляд пошарпані). Все в цій лікарні було сучасне та оновлене, але от саме тут, в чотирьох стінах придали момент затишку та спокою. 
Ян напів лежачи в майже сонному стані, спостерігав за екраном. Очі ледь тримали його в напрузі аби не вирубатись на місці. Затуманення розуму та зіниць не помітили той факт, що в кімнату зайшла якась особа. В ту же мить він почув гомін, ридання крізь горло, біль яка відчувалась при зіткненні його плоті з чужою. Прийшовши до тями хлопець зрозумів, що саме тінь завдавала ці муки. Нігті прорізали шкіру, кров хлинула на тих місцях, де неминуче пекло.По невідомій тому йому причині, він вирішив терпіти цю біль і не подавати ні звуку, лиш прикривши долонями лице,шипів крізь затисканні зуби. Однак, коли у вухах зашуміло та ніби голову замкнули у кубі, який щохвилини звужувався, ось тоді в нього прорізався голос. 
*** 
— Ситуація складна.Повністю наша провина у скоєному. Приносимо наші вибачення і ми готові до будь-яких ваших рішень,- Дуглас із поникшим голосом звертався до батьків Яна. Всі разом із постраждалим хлопцем, який вже отримав першу допомогу, сиділи в кабінеті лікаря. 
— Я не розумію. Така пристойна лікарня як може допускати божевільних до пацієнтів! Ми довірили вам нашого сина. А небезпеки тут як у в'язниці,- батько Яна з криком встав із стільця. Його трясло від злості, він виглядав як розлючений бик перед червоною шматою, в якого йде пар з вух чи носа. Мати в свою чергу безслівно сиділа поруч і постійно гладила свого сина по рукам та голові. 
— Вибачте. Ми готові.... 
— Да мені начхати на ваші вибачення, ви скалічили мого хлопця. Подивіться на нього!- перебивши його батько, сперся руками об стіл лікаря.Той же дивився жалібно у вічі нападаючого.-Подивіться чорт забирай!- батько відвів руку в сторону Яна. 
Лікар неохоче все ж зиркнув на Яна. Він поглядом провів по ньому з ніг до голови в пошуках нових можливих поранень. 
— Та все нормально. Сядь та заспокойся. Я сам дав себе на розтерзання,- з ледь помітною посмішкою Ян проговорив. 
— Я засуджу те божевільне створіння, що напало на тебе! Навіть не намагайся виправдовувати ситуацію чи ту жінку. 
— Не треба нічого робити....Я ж ще досі живий, нема чого влаштовувати тут траурні серенади,- хлопець намагався відшутитись, а в самого голова ніби лопне і при тому всьому він насилу чув їхні розмови. Мусив прислухатись, складаючи звуки воєдино. Через це його погляд втуплювався в одну якусь точку для абстрагування лишнього гомону. 
— Шутками не зцілишся,- батько все ж через силу заспокоїв себе на присів на своє місце. 
Дуглас спостерігав за реакцією і мовою хлопця та зрозумів, що все ж він міг зазнати страшних травм. І його здогадки стосовно стану Яна, насторожували. Тому він особисто взявся за повне обстеження пацієнта. Як то кажуть: "Біда не приходить одна". Під час побоїв, які завдавались і по голові, які б могли здатись не смертельними, все ж додали не малих ушкоджень. Було порушено центральний відділ слухового аналізатора,який розташований у скроневих долях кори головного мозку. Тобто нервові імпульси від обох вух через раз потрапляли у півкулі мозку. І все ж,якщо слух в одному вусі частично можна було відновити, то для повноцінного надходження інформації в слухову кору обох вух, потрібно буде застосувати слуховий апарат. Тому розвиток слуху і слухомовного спілкування стає можливим.  
Таким чином Ян у свої 26 років пережив дві смертельні схватки за виживання. Доля крутила його здоров'ям, як баскетбольним м'ячем. Здавалось би, що для молодої людини приглухуватість обмежує та викликає дискомфорт, заважає повноцінно спілкуватись з оточенням, одним словом негативно впливає на всі аспекти життя. Проте Яна з його життєрадісним характером, не зламало дане випробування. Він віднайшов сили піднятись, боротись та позитивно сприймати складену ситуацію. Хлопець задоволений тим, що перестав чути дурні розмови, хоча раніше намагався лояльно відноситись до таких "розумних" співрозмовників. Він став більш сконцентрований не на тому, що навколо відбувається, а на тому, що відчуває. Його минулі базікання у великих компаніях, тепер перетворились на тимчасові "відключки". Через те, що складно почути все, інколи йому краще зануритись в себе. Близьке оточення знає про таку його особливість, тому без лишніх питань навчились сприймати все як є. 
Так як неможливо почати добре орієнтуватись в звуках одразу як тільки вдягнеш слуховий апарат, Ян мусив пройти реабілітацію, щоб навчитись розпізнавати звуки. Тим часом він також навчився сприймати людей через міміку, тому легко вловлював чужий настрій, розпізнавав брехню чи маніппуляції. 
Минули місяці і Ян повернувся до свого привичного буття. Робота, дім, родина, безперервне спілкування та зустрічі, його зграя котів, яка зачекалась від такого довгого розлучення зі своїм щедрим годувальником. Все повернулось назад, ніби як нічого і не сталось. Ніби час був зупинений, щоб хлопець міг пережити всі негаразди. Відрізнялось тільки від минулого те, що тепер в нього був довічний аксесуар, без якого життя б його не продовжилось на чому зупинилось. 
Після важкого робочого дня, біганини в пошуках нових тем для статті, Ян вирішив пройтись пішком додому. Дім його був за 40 хвилин від офісу, тому не поспішаючи він занурився у вир вуличних лабіринтів, постійно змінюючі маршрут, щоб йти довгим шляхом. Хлопець приглушив одним дотиком пальця динамік на слуховому пристрої, щоб насолодитись оточенням без лишніх шумів машин, розмов перехожих та музики із закладів. Накрапав легкий дощ, якого майже і не відчувала шкіра, лиш на волоссі залишались немовби росинки, які випаровувались з подихом. Минаючи великі скупчення людей, ноги повернули в безлюдні переулочки, де пахло домашньою їжею та цвітом.  
Стало доволі прохладно, тому Ян одягнув капюшон на голову, засунув руки в кишені куртки та попрямував додому після довгої прогулянки. Повернувши за ріг на вулицю, де ледь освітлювали ліхтарі, він пришвидшив крок. Його тіло знобило, а кінцівки злегка оніміли від холоду. Раптово ні з того ні з сього охопила незрозуміла йому тривожність. Він побачив неспокій в обличчях перехожих,дехто зупинявся з шокованими очима та відкритими ротами, ніби побачили монстра. Хтось викрикував невнятні йому звуки, чи то крик,чи то плач, а дехто пробіг біля нього як пуля. Хлопцю була незрозуміла ситуація і від цього йому було страшно обертатись, щоб не піддатись цій паніці.Але все ж цікавість взяло своє. Він повільно повернув спочатку голову, а коли не зміг нічого розгледіти, опустив капюшон та розвернувся всім тілом. Тривожність була недаремно. Перед очима машина, яка носом у зім'ятку притулилась у ліхтар, а ліхтар опустився на зустріч.