Розділ 17. Кай

Після невеликої відсутності без повідомлень, я нарешті наважився відповісти на смс Саллі:" Скоро буду". Я хотів і сам вірити у написане, адже не був впевнений, що зможу подолати себе для зустрічі з групою. Невже за доволі короткий час могло мене налаштувати на це? Звичайно, що ні! Але уникати їхньої присутності я не можу. Хоч вони викликали в мені нестерпну біль, морозність всередині тіла, інколи навіть виникало головокружіння, я змушений був подолати в собі неприємні відчуття. Адже їхні страждання, душевні переживання були важливіші ніж мої. 
Тиждень в самотності був для мене вигнанням в свою темну квартиру. Моє протистояння проти самого ж себе, проти своєї душевної реакції. Я не покидав стіни, заставляючи себе виразити накопичені почуття пензлем.Хотів оволодіти практикою, яку сам застосовував по відношенню до інших. Щоденне випробування, яке не дало ніяких результатів. Я не зміг здолати самотужки, хоч був впевнений у своїх можливостях . Невидимий бар'єр тримав мене подалі від вже чужої діяльності. Я розумів причини такого стану, але мені непідвладне позбутись скутості.  
Круги під очима через нестабільний поганий сон, усунення обличчя через нестачу їжі в організмі, разом з тим кілька кілограмів пішли геть, забираючи із собою життєву енергію. За рахунок того, що я не закидав майже нічого в рот, продукти портились і виділяли запах, який рознісся по квартирі та приївся настільки, що я попросту не помічав. Гігієна відійшла на задній план: нерозчесене волосся покрилось слоєм жиру, небритись сформувало моє обличчя у вигляді безхатька. Кілька днів ходжу в одних штанах із ковтою у плямах від фарб та мазила. Через такий вигляд я проходжу не вперше, і щоразу як спочатку.  
Мені конче потрібна була Олівія, вона приходила до мене у снах, приходила темними самотніми ночами. Особливо в дні моєї слабкості, в ці дні спустошення. Тримала мене за руку,думками лаячи нікчемність, до чого довів та зруйнув своє існування. Я прагнув до нашого колишнього спілкування, але знову ж ніяк не міг переступити через свою біль та прийти до неї. Вона кликала мене, чекала, а я як боягуз відвертався від неї. Адже я пам'ятав останні наші проведені хвилини. Вона виднілась мені у тому образі невинності, страху та водночас полегшенні. Все ще не зміг її пробачити.... 
Час від часу я переглядав деякі її картини, які я "вкрав" для збереження, коли Олівія покинула мене. Обмотані плівкою роботи, які представились нам обом, які за бажанням дівчини ніхто не побачив та й ніколи не взнають про їхнє існування. Я тримав їх у своїй спальні в глибині шафа, за розфасованим одягом. Ще від початку, коли я примітив її картини, в них була легкість, свіжість кольорів, проникливість. Вона відображала природу та все прилегле до неї через абстрактність, візуалізації. Рідко коли можна було помітити реальність в її роботах. Вони не поєднувались ніяк з її характоером, з її єством. Скоріше Олівія зображала те, як би хотіла бачити світ, як вона б себе відчувала будучи "нормальною".  
Переступивши через своє небажання, я винудив своє тіло постояти під напором води, одягнутися у свіжо випраний одяг та стартувати на цей раз пішком до госпіталю. Мені потрібна була прогулянка, свіже повітря,яке прочистить мені розум.Час відсутності аукнувся відвиканням від роботи. Пришлось заново налаштовуватись на процес, на зрілі міркування, не перемішуючи зі своїми нездоровими думками. Крок за кроком не поспішаючи, я пригадував як відвідував терапію за компанію з Олівією. Вона так само потребувала допомоги від професіоналів, тільки їй це не пішло на користь. А з цими людьми в групі, я мушу залатати свою совість, мушу натомість спасти не одну душу. 
Роздумуючи над своїм минулим, не помітив як вже піднімався по сходам в приміщення. Я чув знайомі голоси із далеку, їхні невимушені розмови. В ту мить мені здалось, що всі вони без виключення набагато сильніші духом ніж я. Люди, які пройшли горе, страждання та понівечення тіла, знаходили сили для щирих посмішок та бажання жити. Задаюсь тепер одним питанням: ще кого з нас потрібно лікувати? 
Група сиділа в колі в оточенні Саллі, яка жестикулюючи руками, говорила з кимось по телефону. Невже я знову запізнився, втративши відчуття часу. Я глянув по привичці на руку, де годинника знову не виявилось. Мені довелось діставати телефон з кармана, щоб переконатись, що ще залишилось 8 хвилин. Затримавшись в проході, оперся плечем об арку. Руки заклав навхрест, зжимаючи долоні в кулаки. Я спостерігав за всіма, беручи до уваги, що ми з різних світів, хоч з одного виду. Моя "хвороба" не схожа ні на одну з їхніх. Напруженість тримала мене за руку, поки не помітила Саллі моєї присутності. Вона втупила свій погляд, продовжуючи розмову, явно даючи зрозуміти, що особистісне запрошення від неї я не отримую. 
Наважившись, я обійшов групу та не впевнено став перед ними. Всі вмить замовчали, озираючись один на одного. Тепер напруженість змінилась незручністю та тривожністю,які тримали мене по обидві сторони за плечі. Саллі в свою чергу поклала слухавку, вимикаючи телефон та мовчки сіла на своє законне місце. В той момент я не хотів пояснювати нове завдання, в принципі я був не підготовлений до нього, було єдине бажання простого спілкування, яке б ні до чого не зобов'язувало. Спілкування, яке вимерло в мене в житті із розтаванням Олівії. 
Я мовчав. Не знав з чого почати. Можливо варто було б пояснити причину своєї відсутності, або хоча б привітатись. Але язик окам'янів,а в голові клубок пустоти, який несеться як перекотиполе в пустелі. Мій мозок був пустелею, без перебільшень. 
— Ми думали більше тебе не побачимо,- першою заговорила до мене Пені, яка підійшла відразу до мене, проте не наважувалась полізти з поцілунками. На цей раз сором'язливо приобняла мене за руку, в очікуванні від остальних хоч якоїсь реакції. Впринципі як і я. 
—Кай прийшов?-Лея відводила голову зі сторони в сторону, прислухаючись. Виглядало це кумедно, ніби сурікат виліз на полювання.-Чому тоді мовчите? 
Я задаюсь тим же питанням. Не можу підібрати доречних слів. Лице набралось жаром, яке перемістилось до вух і назад, при тому, що кінцівки охололи. Дисбаланс в моєму тілі дав мені зрозуміти, що мені було соромно перед ними.  
— Тому що він придурок,- грубо Ліліан, хоч і справедливо.- І не треба мені вичитувати зараз моралі, я сказала те, що всі і так думають. 
— Тебе не навчили вихованню? Навіть,якщо наші думки збігаються, не завжди варто їх оголошувати вголос,- Джон закипів на місці від злості. Хоч сам він не мав дітей, проте знав, що його б виховання не дозволило б їм таким чином звертатись до старших. 
— А ви хочете мене перевиховати? Скажу відразу, не лізьте не у своє діло. Спочатку своїх дітей наробіть, а потім вказуйте як їм краще жити,- Джон зжав руками колеса, щоб податись до неї, але Мері торкнулась його плеча та ласково заглянула на його напружене від злості лице.  
—Хватить...-нарешті мій голос прорізався, оскільки я не міг більше спостерігати за не спокійною обстановкою. Всі повернули до мене голови з цікавістю.-Я не можу пояснити причини моєї відсутності,але повірте, вони вагомі. Мені шкода, що не зміг бути присутній. Але хочу залагодити свою провину... 
Я опустив свій погляд на землю, не сміючи поглянути на їхні вирази обличчя. Пені стиснула мою руку ще сильніше, ніби від страху, що я знову зникну. Зникнути. Це мені було не підвладне. Часом моє тіло жило само по собі, не піддавалось моїм командам та гнило в утопії жалю. 
—Яким чином?- Ліліан опередила всіх своїм питанням.- А хоча, знаєте, не важливо. Не влаштовуйте трагедію на рівному місці через свою відсутність. Без вас якось справлялись, так що можете не обтягувати себе нами. 
—Як можна бути такою бездушною.... Якщо тобі було все одно весь цей час, не означає, що іншим байдуже,- проникла в розмовну перепалку Лея. 
— Давайте закінчимо на цьому. Він же сказав, що хоче виправити ситуацію. Так чому б не скористатись такою можливістю?- Ян став між дівчатами, адже Ліліан наблизилась до Леї із шаленством після її слів.  
Не втягуватись в їхній процес суперечок, тільки слідкувати за ними, здалось мені кращим рішенням. Я не з тих людей,який здатний вирішити любий конфлікт та вдало заспокоїти в критичний момент. Часом я можу стояти як стовбур, не поворошившись навіть волосина на голові, часом навіть не міг здогадатись, що хоче людина від мене, що хоче почути в той момент. Тугодум заміняв мою особистість, що зі сторони здавалось, що саме я бездушний і не людяний. Хоча про нелюдяність частично було правдою. 
З віком люди мене обтягували, я шукав вільну частину земного простору, де б особи не крутились переді мною із шумом, проблемами та не доречними розмовами. Так було в школі, коли я уникав прогулянок з однокласниками на майданчику, потім в університеті, коли ховався від усіх на криші, і настали тепер дні, коли закриваюсь у своїй квартирі. Однак попри все, я все ж намагався контактувати з людьми, щоб не видатись ще більш дивним ніж був. І за іронією долі,саме з людьми я маю на даний період найбільше діла.  
А тепер я, що хотів уникати всіх і вся, ляпнув, що хочу виправити ситуацію.....Яким чином? Хто тягнув мене за язик. Від цих осіб можна очікувати будь-яких бажань. І тут вже не відвертишся, вони й так були переповнені неприязню до мене, і заслужити знову їхню довіру(якщо вона була до того) буде не простим випробуванням.  
— На фронті і то легше було, ніж розбиратись, тим більше встрявати в суперечку між двома бабами, - по факту пролепетав Вест. Його слова привернули увагу оточення, зупинивши їхні драматичні сцени. 
Від почутого з мене вирвався сміх, який роздався ехом по приміщенні. Я по інерції схопився вільною рукою за живіт, ніби від болю, а голову відкинув назад. Прямолінійність Веста в саркастичній формі привело мене в захоплення ним. При своєму молодому віці, він побачив, та пережив не одне життя, впринципі як і Джон. Але в них було різне відношення до пройдених та теперішніх подій. Переживши однакове горе, однаковий досвіт, справлялись вони з цим разом. 
—Вибачте, не втримався. Але ви можете і далі продовжувати, за цим видовищем цікаво спостерігати,- випалив я, не подумавши. 
— Ми вже закінчили,- Ліліан невдоволено схопила свій рюкзак, направляючись до виходу.Я не став її зупиняти, таке мені не підвладне. 
— Я тебе проведу,- підбіг за нею Ян. У всіх одночасно виникло здивування, особливо для Ліліан. Адже в них ніколи не було дружби, та що там, між ними взагалі навіть мова не складалась ніколи.  
Все ж вони вийшли обоє з приміщення. Ян попрощався наостанок з низьким укліном, по азіатським традиціям. Ніхто їх не зупиняв, адже всі були вільні у своїх діях, тим самим право вибору знаходитись тут чи ні давався кожному. Остальні вмить пожвавішали, налаштовуючись на продовження заняття без лишніх дорікань в мою сторону. На щастя, я ще легко відбувся, не отримуючи покарань. Я не зволікаючи, поки вони не передумали стосовно мене, надав їм можливість далі творити. 
Цього разу вони працювали в парах. Однак, непривичних для них, не з тими з якими був ближчий контакт, а працювали на контрастах: серйозний в собі Джон з безпосередньою Пені, невгамовний в думках Вест з підкоренням невгамовної особистості Мері, життєрадісна Ребекка з нерозібравшою в собі Леєю. За рахунок таких пар, прийшло рішення сформувати в них цілісність, щоб вони вжились один з одним і створили єдине бачення їхніх душ на одному полотні. 
Не сперечаючись, група поділилась між собою та кожна пара відвела собі місце по площі. На цей раз, я не вважав за потрібне до когось підходити, тримаючи дистанцію та віддаючи їм весь простір.  
Сидячи в кутку поруч із Саллі, я кілька разів намагався заговорити до неї, але ніяк не міг наважитись. Я хитався на стільчику, підбираючи зручну позу, адже в такій настороженості зарядженою електричною атмосферою, прийдеться провести дві чи три години. Страх навіть дихати одним повітрям із Саллі, ковтнути чи змінити позицію, щохвилини викликало стрес. Знову ж таки нерішучість і незнання в підходящих словах, сковали мене, що відповідно портили відносини з Саллі. Незважаючи ні на що, з часом я ніяк не зміг подолати в собі таку рису, із за чого вкотре страждаю. 
— Не переймайся, образа вже давно прошла. Звісно, злість була перші пару днів, але в цьому немає ніякого сенсу. Витрачати енергію на непотрібні емоції, коли я повинна бути весь час в ресурсі для них, теж здається нерозумним,- я повернувся до Саллі, а вона з напів посмішкою спостерігала за нашою групою. 
— Чому ж тягар все одно не залишає мене?- тишина, хоча я впевнений, що вона знала відповідь на моє запитання. 
— Запитувати про твою безмовну відсутність я не стану, але прошу, наступного разу попереджувати мене про таке завчасно. На наших сеансах я не хочу вирощувати егоїстичні погляди.А ти, вибач за прямоту, як справжній егоїст не подумав ні про кого...- вона пильно дивилась ніби в далечінь, крізь людей. Тепер моя черга промовчати на її слова. 
Мені було частично соромно за свою поведінку. Все таки, хоч неякі, але в мене є обов'язки, яких потрібен дотримуватись. Доведеться відпрацьовувати відповідальність не тільки на словах, а й в діях. Поглинаючись у роздумах про існування присутніх, в мене знову почала гудіти голова. Знову не покидала думка, що вони мені були набагато ближчі ніж є насправді.  
На цей раз терапія пройшла без негативних подій.Сформовані групи займалися своїми творіннями, зрідка лиш відволікаючись на бесіди. Кожна пара, на диво, поладнала та знайшли вигідні взаємозв'язки. Наприклад Пені з Джоні ділились своїми спогадами про найкращих друзів в найскладніші їхні періоди. У Пені це була старша подруга,яка заглядала до нею в лікарню, а у Джона був Роні, якому не вдалось вижити у війні. Його відкритість у розмові про події в Афганістані, дівчину ніяк не лякало. Вона цікавилась цим, як звичайні діти у її віці цікавляться іграми чи якимись розвагами і тд. Попри свою невимушену дитячість, вона була доволі смілива дівчина з сильним духом. Тому два покоління із нелегким проходженням життєвого шляху, створили картину- історія виживання завдяки найдорожчим. 
"Трагедія" картини у двох дівчат(Ребекка та Лея ) заключалась у нестабільному прийнятті себе. За рахунок піднесеності настрою Ребекка відображала свою сутність в кольорових тонах з темними акцентами, а Лея навпаки. Їхній дует контрастував і одночасно зливався і об'єднався, виливаючи почуття на папері. Цікаво було, спостерігати як Лея асоціювала колір з якимось смаком, а Ребекка у свою чергу в догадках подавала потрібний олівець. Таким чином, в них виникло розуміння один одного. 
Мері в свою чергу, можна сказати, малювала за двох. Спочатку Вест сперечався і не приймав допомоги, але жінка була наполеглива, постійно хапаючи його за руку із правильно сказаними словами. Отже, вона підтримала Веста у володінні вуглем, який він вибрав, щоб відобразити всю свою пітьму, а жінка навколо чорних плям малювала світло. Їхня картина- опора в спасінні для темних душ. 
По закінченню терапії, підступна Саллі нагадала всім і мені в тому числі, що я повинен залагодити провину через відсутність. Тому не довго думаючи, хтось вигукнув про пригощання смачною їжею, а всі інші проковтнули наживку і погодились з даним варіантом. Без моєї думки, почалось жваве обговорення, чим закінчилось на виборі день зустрічі-неділя. Мене не сильно порадував такий розклад, але в мене не було іншого виходу, тому через силу із скрегітом зубів погодився. Після чого, всі радісно відправились на вихід, а Саллі ще й з єхидною посмішкою на прощення похлопала мене по спині і бистро зникла. 
Я зловив себе на думці, що давно в мене не було таких великих посиденьок, якщо бути точнішим, ще з часів університету. Коли я з друзями тусив на криші, коли вони, попри моє невдоволення, влаштовували там вечірки, де були перші мої знайомства та тілесні контакти з дівчатами. Період коли я був ніби собою, но водночас не справжній. Але при тому і період, коли я знайшов себе. 
Цього вечора я вирішив покататись з вітром до моря. Відчути запах свіжості, морського бризу, пройтись босоніж по теплому піску, зняти кайдани смутку та спогадів. Поїхати в місце, де так хотіла і не встигла побувати Олівія. Тепер я буду за двох. По невідомим мені причинам, саме зараз мені захотілось це зробити для неї. Саме сьогодні прожити останок дня біля моря з відчуттям,що Оливка поруч. 
Прибувши на місце, я припаркував машину чим подалі від людей. Масове скупчення мене бентежило, не давало повністю розслабитись, адже саме тут була головна набережна, де студенти любили проводити час, хтось після роботи проходжувався або розслаблявся на пляжі, також це ідеальне місце для бігу чи катанню на роликах, самокатах і тд. Місце, де єдина рослинність це посаджені пальми, що стояли вздовж набережної, прикрашаючи місцевий колорит.  
Знайшовши затишний куточок, я зробив кілька глибоких вдихів для заспокоєння та з невпевненістю вийшов з авто. Я у швидкій ході, направився у пошуках більш ізольованих ділянок.Обійшовши безліч людей, шезлонгів з парасольками, я дійшов майже до кінця пляжа, де зміг нарешті розслабитись. Присівши на землю ближче до побережжя, я зняв кросівки з носками та поринув пальцями в пісок. Маленькі камінці проникали між пальцями та інколи жовтий порошок, який огорнув мої ноги, змивала наступаюча вода. 
Я опрокинув голову до верху, насолоджуючись теплом сонця і легким повіюванням вітру. Спершись руками ззаду об землю із закритими очима, умиротворення прийшло до мене в думки. Нарешті я нічим не забивав собі голову, слухаючи звуки моря. Навіть віддалені голоса людей не заважали насолоджуватись моментом. Тишина всередині мене дозволила собі вирватись назовні, прикриваючи мої вуха від зовнішнього світу. Не знаю скільки тривала моя ідилія, але її нагло вдалось комусь перебити дзвінком в моїй голові. Я прикладав зусиль, щоб ігнорувати мелодію, інколи збиваючи невідомий мені номер. Але терор продовжувався і через злість до невідомого абонента вимушений був відповісти. 
— Хто? Сподіваюсь щось термінове,- гаркнув я в трубку. 
—Кай? Це.... Ліліан,- пару секунд мовчання.- Я...я...тут, я не знаю, допоможи, прошу,-плачевно просила вона. Не в її стилі просити хоч про щось. Але мене в той момент більш дивувало чому саме я. 
Розділ 18 
Здавалось, що цей день закінчиться спокійно без пригод, але життя так легко не залишить мене без стресів. За період роботи, постійно хтось встрівав в незрозумілі ситуації, мені ж доводилось розбиратись. Я не записувався в герої, не прагнув зіграти роль рятівника, однак цей образ переслідує мене щоразу як тільки хтось звернеться до мене. І цей факт до жуті бісив, тому намагаюсь чим подалі втекти від свого комплексу "месії". 
Але прямо зараз, мене не цікавило, яка проблема у Ліліан та в якому зараз стані, мене не покидала думка, що я знову в пасті людини, яка просить про допомогу. Та ще й яка особа прохає, та дівчина, яка судячи по її відношенню, палких почуттів до мене не мала, показуючи це неодноразово. Тоді, що я зробив не так, коли подав знак, що у випадку чого, можна поділитись неприємностями? 
—Кай....ти тут, ало?- все ж не покидала мене Ліліан, вздригаючим голосом. Я же вздихнув і відповів їй через небажання. 
—Да,- коротко і ясно. По тону має бути зрозуміло, що я не радий її дзвінку. 
—Я відправлю тобі адрес, приїдь....терміново,- вона вибила, а я не встиг і слова проронити. З якого дива, я маю підпорядковуватись і бігти стрімголов? Не моя проблема, не мені з ними розбиратись.  
—Прокляття! До біса! Щоб там не було, хай сама розхльобує,- пробурмотів собі під ніс, положив телефон поруч на один із кросівок, сівши в позу лотоса. 
Я вирішив проігнорувати її прохання, сконцентрувавшись на вигляді вдалечі. Але думками, щоразу відволікався, чекав смс з адресою, хоч і розумів, що наврядчи вскочу з місця і поїду. Мене поставили перед фактом без вибора, що заганяло в рамки складених обставин іншою людиною. Суспільству властиво перекладати свої проблеми, не відчуваючи за цим відповідальності. По суті ми з Саллі прикладаємо зусилля, щоб визволити від внутрішніх проблем людей із терапії, тим самим надаючи владу над нами, ми піддаємось їхнім труднощам, їхньому нещастю, проживаємо разом з групою боротьбу з "горем". Тоді, можна сказати, що від самого початку я потрапив в капкан замкнутого простору із повішаними на мене проблемами інших людей. І мені ніяк вже не вибратись... 
Мій погляд час від часу опускався на екран телефона. Від нетерпіння, я схопив його, перелистаючи повідомлення, яке можливо загубилось чи прийшло як спам, але нічого. Я зайшов у виклики, щоб подивитись, о котрій годині був останній дзвінок. З того моменту прошло 12 хвилин. Щось дійсно серйозне сталось, що Ліліан не спромоглась навіть смс написати. Не довго думаючи, я торкнувся її номеру. Пішли гудки.... 
Знову це знайоме відчуття - пришвидшене серцебиття, оніміння всередині, хвилювання за незначну мені людину. Почуття, які викликали в мене кожен із групи, коли попадали в неладне. Почуття, від яких я хотів звільнитись, але в силу своєї роботи і щоразового контакту з ними, не міг. 
Після довгого мовчання з іншого боку телефона, щоб не втрачати час я лиш взувся, а шкарпетки сховав у карман та побіг до машини, тримаючи телефон далі на постійному виклику. Подолавши відстань крізь гаряче повітря, яке розтопило моє тіло як масло, я вскочив в машину, включаючи прохолодний кондиціонер. Заспокоївши дихання та нерви,які вже ледь тримались в рівноважному стані, я почув дівочий голос. 
—Ало?-Ліліан промовила нещасним голосом, явно стримуючи сльози. 
—Де, чорт забирай тебе носить?- не стримався, хоч і думав, що я на грані спокою. 
— Він весь в крові, що мені робити якщо перестане дихати? -вона впала в істерію і почала ридати. 
—Скажи адресу, я зараз буду,- без лишніх питань, хоч і самого від її слів почало трясти. Хтось поранений? Як вона до цього причетна? Головне самому не впадати в паніку, зараз потрібен чистий розум з продуманими діями. 
Добувши від дівчини адресу, судячи по всьому, місця її проживання, я погнав на недопустимій швидкості. Не пристібнувшись, швирнувши телефон на сусіднє сидіння, я обганяв машини, по можливості не зупиняючись на світлофорах. Мене розпирало від адреналіну, від кайфу швидкості,яку ніколи не міг собі дозволити, водночас бентежила ситуація, в яку могла вскочити Ліліан зі своїм то характером. Від неї можна було очікувати будь-чого. Гострий язик завжди залишав за собою останнє слово, що неодноразово мало неприємні наслідки. Певно цього разу хтось не став терпіти її прямоту.  
Діставшись до пункту призначення, стукав в двері темного дерева. Я прислуховувався, наставивши вухо ближче до отвору.Ні звуку, ні шелуху, ніби приміщення пустовало. На цей раз я гримнув кілька разів ще сильніше кулаком, чуть не відбивши собі кісточки. Я відійшов в сторону, у випадку небезпеки з боку посторонньої людини. А вже за декілька хвилин ледь распахнулись двері і через малу щілину вилізла голова Ліліан.  
Обличчя її було перелякане, з румянцем та опухшими очима від плачу, зіниці метушились зі сторони в сторону, не тримаючи зоровий контакт, руки покриті червоними свіжими плямами тремтіли. На сірій футболці разом із штанами також виднілась кров. 
Я з жахом оглянув її, озирнувся довкола на наявність небажаних свідків, дьоргнув за ручку, тим самим подолавши бар'єр між нами, і заскочив чим скоріш в приміщення. Ліліан зачинила за нами двері і пішла в кінець коридора. Я же стояв як укопаний, в пошуках сміливості. Вона зупинилась перед угловою кімнатою і оглянулась. По її погляду я зрозумів, що вона чекає на мене, їй так само страшно, можливо в рази більше. 
Кімната доволі велика за розміром була освітлена лиш нічним світильником. Я не відразу розгледів тіло,яке лежало на ліжку, не відразу почув ниючі від болю звуки, не відразу унюхав запах крові. Все це перекрилось тривогою, яке пульсувало від кінцівок до грудей. Мозок відключився і не функціонував з кілька секунд, не реагуючи на дійсні фактори, поки я не побачив хлопця,який лежав до нас спиною. Ось тоді, я схопився до нього як до рідного на перевірку наявності пульса. 
Розгорнувши до себе тіло, переді мною явилось обличчя Яна, в якого у вухах сторчали куски вимазаної тканини, а по щокам і скулам виднілись червоні розводи. Він ледь прикривав очі, стонучи від болю, зжимаючи зуби, а все остальне тіло непохитно лежало, ніби відокремлено від нього. 
Ліліан так і стояла в порозі кімнати, не наважуючись підійти ближче. Я чув як вона щось шепотіла при собі, так що не міг розібрати хоч слово. Заразом шмигала носом щосекунди. В свою чергу, не розгубившись,я схопив обережно як міг хлопця на руки. Підтримуючи рукою голову таким чином, щоб вона спиралась на торс.  
—Йому треба в лікарню, при чому терміново. Їдеш з нами, без зайвих сперечань,-вона витерла сльози пальцями та відійшла у бік.- Заразом розкажеш, що тут чорт забирай відбулося! 
Я не став чекати її реакції, вибіг з Яном з квартири,який мучився від болі, не проронивши ще ні жодного слова. Сильний духом хлопець, точно справиться, лиш трішки ще потерпіти. Будучи вже біля машини, Ліліан неочікувано вискочила переді мною і відкрила дверцята. Я обережно розмістив пораненого на заднє сидіння, давши йому зрозуміти, щоб він ліг як йому зручно, точніше як спроможний. Після чого, вмостившись за кермом,я обернувся в пошуках дівчини. Вона підмощювала хлопцю подушку, яку певно прихватила з дому і поправляла йому голову разом із затичками у вухах, щоб кров не протікала далі. 
—Хватить!-гаркнув я.- Сідай скоріше, немає на це часу. 
Я розумів, що вона хотіла як краще, її піклування над Яном мене шокувало, адже Ліліан не була серед рядів добросердечних дівчат. Проте в даній ситуації, вона показала себе з кращої сторони, ту яку чомусь ховала від остальних. Ліліан мовчки примостилась поруч на пасажирське крісло, пристібнула ремінь безпеки і втипула погляд прямо як зачарована. 
— В бардачку є вологі серветки,- я ще раз подивився у дзеркало на хлопця і рушив у напрямку лікарні. 
Кілька хвилин я не піднімав тему, давши можливість заспокоїтись собі і дівчині. Вона тим часом, тремтячими руками витирала їх серветками, потираючи що є сили, щоб позбавити себе від слідів. Потім скомкала використані шматки, засовуючи по карманам джинсів, які теж були забруднені червоним. 
— Ми були у барі, в який зайшли після терапії....Точніше Ян вчепився за мною і не давав проходу....-Ліліан сама почала свою розповідь, а я не перебиваючи, слухав.- Попри моє невдоволення його присутністю, все ж ми випили кілька келихів пива і в нас налагодився розмовний контакт. І знаєте, що кумедно? Тоді, саме після опрокинутого алкоголю, він вже не здавався мені настільки правильним і нудним як раніше. 
Вона замовчала, перебираючи використані серветки в руках. Ліліан спочатку необережно подивилась на мене, а потім озирнулась до хлопця, затримавши на ньому погляд, далі продовжила. Я тим часом намагався чим швидше добратись до лікарня, скорочуючи де можна шлях. 
— Ян відійшов в туалет буквально на короткий час, але саме тоді до мене підійшов хлопець,який сидів за кілька метрів і явно був напідпитку. Тоді в мене було зібране волосся у хвіст, що ніколи не заважало оточуючим. Але цей покидьок помітив мій слуховий апарат. Він домахався до мене, йому ж все так цікаво було що це за штуковина.... Тягнув свої смердючі від сигарет руки до вуха...- в неї знову почав сіпатися нерівномірно голос.- Він ледь тримався на ногах, але чітко розумів, як скривдити. Не оглянувшись, він видьоргнув апарат. В голові зашуміло, я закрила очі бід болі, не розуміючи, що вже відбувається в той момент. А коли прийшла до тями, то помітила як Ян махається кулами з тим виродком, а на столі лежить цілий мій слуховий помічник. Це моя провина...Через мене він в такому стані.- її очі знову наповнились сльозами. 
— Твоєї провини тут немає. Ян намагався захістити тебе, на його б місці, я б вчинив точно так само,- я ледве поклав руку їй на плече, щоб заспокоїти. 
— Ви не розумієте....Я б могла зупинити їх чи покликати на допомогу. Але я стояла як заворожена і боялась навіть підійти в їхній бік. Я навіть швидку не викликала після того, що сталось. В паніці, я відвела його до себе. Страх не дав мені мислити і все що я змогла зробити це набрати до вас. 
— Не переживай. Йому допоможуть,ще не пізно,- я міг нічого видавити в знак підтримки, не володію я такою майстерністю.  
Через кілька кварталів ми будемо на місці і я вздихнув з надією, що скоро Яна оглянуть і зроблять все необхідне. Я за цим прослідкую, по потребі надам любі кошти, лиш би сприяли його лікуванню. 
— Як так сталось...маю на увазі про його вуха. 
Ян ледь помітно почав стогнати, прикриваючи вуха руками, підперши ноги під себе. На його лобі виднілись каплі поту,які стікали і змішувалаись з напів засохшою кров'ю. Він обернувся до нас спиною і скрутився в позі ембріона. Судячи по всьому, його нестерпно мучила біль, яку вже не в змозі терпіти. 
— Той мужик почав насміхатись з нас, коли побачив і в Яна слуховий пристрій. В ході бійки, голова Яна опинилась на столі під тиском руки п'яниці, він агресивно зняв його з вуха і шпорнув в сторону. Після чого кілька разів вдарив головою об поверхню. Як на людину в такому стані, він доволі був сильний та зміг завдати кілька ударів. Але мені в той момент здалося, що по невідомим мені причинам, Ян просто не хотів чинити опір. 
— Надіюсь ти запам'ятала його лице. Переконавшись, що попіклуються в лікарні про Яна, ми обов'язково навідаємось в поліцію....Інакше я сам розберусь з ним. 
— Не смійте! Краще звернутись в правові органи,- я у відповідь кивнув головою, а в самого крутилась думка яким кращим шляхом помститись покидьку. 
Прибувши до лікарні, Ліліан допомогла мені витащити Яна з машини. Після чого вона побігла всередину, щоб покликати на допомогу. Не дочекавшись нікого із персоналу, я знову схопив доволі легкого по комплектації хлопця та направився в приміщення. На вході нас зустріли чергові медсестри,які привезли медичну каталку. Я обережно положив туди раненого, який застонав ще більше, коли намагались розмістити його зручніше. Не звідки з'явився лікар,який швидкоруч оглянув хлопця, щось сказав по їхній медичній термінології медсестрам і вони відвезли його у невідомому направленні.  
— Ви ким приходитесь пацієнту?-звернувся до нас лікар. Я не зміг підібрати потрібних слів, щоб описати коротко хто ми Яну. 
— Друзі..близькі друзі на грані родинних зв'язків,- збрехала, принаймні стосовно мого положення Ліліан. Лікар зіщуривши очі, недовірливо оглянув нас. 
— Почекайте в коридорі,- він вже збирався йти, але зупинився через кілька кроків, напів тілом обернувся і сказав.- І подзвоніть до справжніх родичів. Хай приїдуть, потрібно обговорити стан хлопця. 
Ліліан не взмозі більше стояти, сіла на стілець. Я примостився поруч, неочікувано для себе,пригонувши її рукою за плечі, тим самим намагався заспокоїти її. Вона не відсторонювалась, але й не притулялась повністю, залишаючи невелику відстань між нами. Переконавшись, що Ліліан краще, я пішов за записником,який валявся в мене в рюкзаку в машині, щоб довідатись номер телефона батьків хлопця. 
Через приблизно годину чи півтори часу, коли батьки вломились у лікарню збентежені, а мати вже була вся в сльозах на грані істерії, Яну надали першу допомогу, провели обстеження і завезли в палату. Оперативність їхній дій, подолали ризик повної втрати слуху, та виявили декілька гематом по тілі. На щастя, його здоров'ю нічого більш не загрожувало. А всі потрібні витрати я відразу оплатив ще до приїзду батьків Яна, збрехавши, що медицина в даній лікарні безкоштовна і від них жодної копійки не потребують. Сподіваюсь, що вони повірили моїм словам, адже лікарня була приватна, а тут за кожен крок потрібно було розплачуватись. 
Після всього, я по проханню Ліліан, поки свіжа пам'ять, відвіз її в найближчу поліцейську дільницю для свідчення трагічної ситуації. Коли ми прибули, вона довго не наважувалась вийти з машини, я дав їй час зібратись з думками. Але вона користувалась моментом і вже просто відтягувала час. Тому я вийшов з машини, відкрив дверцята з її боку і силою, схопивши за лікоть, витягнув з авто. Так і прийшлось, тримаючи Ліліан за руку, супроводжувати в приміщення. Ніч буде тривати довго, не радуючи спокійним добрим ранком....