Розділ 13. Мері

Для родини душевнохворого, а також для суспільства,  
його хвороба - проблема;для самого хворого - рішення.

По лікарні Universitari Vll d'Hebronm у нижній частині Кольсероли (північ Барселони), розносились звуки болю та страждання. Бліді, замучені хворобою лиця ледь проносились по коридорам. Обезсилені худощаві тіла на ліжках в палатах, жадібно хапали повітря. Неминучі сльози рідних висідали в стінах будівлі. Картина немочі та недуги ставала кожного дня перед очима Мері. Вона, як завзята християнка, всім своїм добрим серцем допомагала, молилась за кожну душу та вірила у їхнє зцілення. Проникала в хворобливі історії з відчуттям підтримки та милості до пацієнтів. Не раз її добре слово більше зцілювало, ніж поставлена нею крапельниця. На неї покладались, чекали її ранішніх обходів, дехто вимагав тільки її присутність. Мері за 30 років стажу медсестрою в онкологічному відділені ні разу не відмовляла в любязності немічним людям. Вона вважала своїм обов'язком попіклуватись не тільки медикаментозним способом.  
Однак інколи, замучена фізично та ще й морально, після роботи, коли ніхто не бачив, сідала на кухні з чашкою завареної м'яти та спускала сльози що є сили. Оплакувала прикрощі,які впали на плечі кожному хворому та їхнім сім'ям. Просила в Бога поради та підтримку для немічних, просила, щоб тримав їх за руку та допоміг пройти через ці випробування. Тоді після полегшення, Мері як ні в чому не бувало ставала готовити вечерю.  
Проживала Мері в просторій трьохкімнатній квартирі разом з чоловіком за декілька кварталів від місцевої лікарні. З дітей вона мала двох дочок, старша періодами проживала з ними. Все залежало від її журналістської роботи, яка матала по всім країнам світу. Інша же, як тільки вийшла заміж , покинула Барселону та розірвала всі зв'язки із сім'єю. Проте Мері без дітей ніколи не відчувала самотності чи образи. Вона була переповнена любові до близьких, роботи, пацієнтів, та саме головне до Бога,чию присутність відчувала з кожним своїм кроком. В якійсь мірі, її чоловік заздрив такому покірному та миролюбному характеру жінки, яка ніколи ні на що не жалілась, не критиковала його задуми, не сердилась через невеликий його достаток, навіть не піднімала шум, коли донька покинула їх. Вона була для багатьох прикладом, і в першу чергу для нього. 
В свої 58 років Мері виглядала не гірше сорокалітніх дамочок. Не дивлячись на втому та нещадна роздача своєї енергії кожному, вона встигала і піклуватися про себе, про своє тіло та духовний стан. Шкіра її хоч і була від природии бліда, однак виглядала свіжою, доглянутою з невеликим процентом зморшок. Повнота при невеликому зрісті тільки прикрашали її, а сивина зібрана в косу,яку вона ніколи не закрашувала, відповідала за безстрашність перед думками оточуючих. Еталон поведінки для оточуючих. 
Однак через рік, коли всі в лікарні з жалем готувались до неминучого виходу на пенсію Мері, стали помічати неладне. Моментами вона була розсіяна, часом забувала ліки на столі, приходила інколи пізніше на роботу. Все це спихали на вік, а можливо через її переживання про вихід на пенсію. Кожен намагався зрозуміти її стан і не задавати лишніх питань, адже вона була цінним працівником і хотіли, щоб пішла з роботи з хорошими спогадами за останні дні. Через якийсь час, почав приходити за нею чоловік, аж в медсестринський кабінет, помагаючи їй переодягнутися. В ті хвилини, Мері здавалася такою покірною, маленькою дитиною, за якою потрібен догляд. Для всіх це було милим видовищем, що й не сильно турбувало така ситуація. Поки стан Мері не дійшов до піку. 
*** 
На початку робочого тижня Мері підвіз чоловік, наголосивши, щоб вона нікуди не йшла після роботи, так як забере її відразу після закінчення зміни. Вона одобряючи кивнула головою, поцілувала його в щоку та попрямувала в лікарню. Маленькими кроками пробивалась крізь людяний коридор, посміхаючись з щирими очима. Вона промайнула свій кабінет, не роздягнувшись взяла перші попавші ліки, що стояли біля дверей та почала обходити кабінети. Заглядаючи в кожну палату, Мері лиш вела бесіди, однак своїх обов'язків не виконувала. Після чого, з повною тележкою ліків та рецептів, вона повернулась назад в свій кабінет. Одна з медсестер,яка знаходилась там, не розуміючи роздивлялась її. 
—Доброго дня Мері, не знала, що ви вже на роботі. Ви йдете на обхід? Думаю варто перш переодягнутися.- молода дівчина не відводячи погляду пролепетала. 
— Любонька, я вже все зробила,- Мері відвинула тележку, знімаючи верхній одяг,який положила на спинку стульчика. Потім вдягнула свій медичний халат. 
— Але ви привезли ліки назад. Лікар виписав щось інше? Чому ж тоді мене не повідомили....дивно,- вона підійшла та почала переглядати папери, медичні картки та препарати. 
Мері присіла за свій стіл в мовчанні, не розуміючи поведінки дівчини. Та метушилась в догадках, намагалась знайти в чому помилка. Покраснівша від сорому, оберталась спиною, щоб не видати своїх емоцій. Через декілька хвилин Мері зіскочила перелякана, ніби від пробудження, від чого дівчина здригнула та упустила папери з рук. 
— Чому ж я розсілась, мене ж чекають пацієнти. Мушу віднести ліки, та й ще капельниці поставити. Щось задумалась геть. Все готово? Тоді я пішла- вона миттєво схопилась за ту саму тележку і вже збиралась рушати, як дівоча рука зупинила її. 
—Давайте я сама, відпочиньте, ви і так набігались за сьогодні,- дівчина почала здогадуватись, що з Мері щось не так, тому щоб не ризикувати хворими, підіграла їй та взяла на себе її обов'язки. Вона не стала сперечатися та зайнялась документальною тяганиною. 
Чим дальше, тим гірший стан опановував Мері. Сама того не розуміючи, вона все більше занурювалась в необдуманість дій. Для неї була своя реальність, і часто ображалась що ніхто не міг її зрозуміти. На цей раз не тільки медсестри, а й лікарі помітили нехороший признак серйозності даної ситуації. На початку, як вдома чоловік, так і в лікарні персонал контролювали її дії та спостерігали за нею, щоб не виникало ніяких проблем. З кожним погіршенням стану, обмежували Мері в роботі. Дійшло до того, що намагались не доручати важливих "операцій", що пов'язані з пацієнтами, а з часом геть обмежили з ними контакт. Наслідок декількох подій, які виникли без догляду за Мері.  
На вечір під кінець тижня, коли сонце доходило до краю горизонта, а хмари оборвались в оранжеве вбрання, коли пацієнти відпочивали хто як міг, Мері прийняла своє чергування разом з двома медсестрами та черговим лікарем. Як тільки затихло довкола, лиш легкий шепіт лунав від телевізора,Мері вибігла з кабінету, в пошуках звуку. Шум заволодів її розумом, здавалось ніби він ріже її єство, що хтось навмисно завдає таким чином їй біль. Вона заглядала в кожну палату, допитуючи у хворих, хто намагається таким чином докучати їй. Коли ж все таки, Мері знайшла причину гуркоту, помітила в кінці коридора у "розважальній" палаті сидячого хлопця на дивані перед екраном.  
Злість вцепилась старими пальцями за його рубашку, очі закрились чорною ширмою, зуби крихтіли від ненависті, а з рота раптово вигукувались образливі слова. Мері трясла хворого, як гаманець в пошуках дрібних грошей, здавалось ніби душа вот вот покине його, однак він не сперечився і приймав нападки гідно як міг. Бабуля почала замахувати руки та безжалісно бити що є сили по всьому тілі чоловіка. На її пальцях виднілись краплі крові, як і під нігтями,які завдали не малих подряпин на тілі. У вирії експресивної події дехто вибіг з палат, з жахом, налякані, не розуміючи ситуації. Ніхто не наважився захистити бідолагу.  
Лікар з медсестрою забравши силою розлючену Мері, турботливо повели її в медсестринський кабінет. Нещасний чоловік залишився в подряпинах, пошарпаний, замучений від не очікуваного нападу. Виникала в декого думка, що в Мері вселились демони, що Бог залишив її і тепер отримує випробування, з яким вона ніяк не справляється. Прокляті демони заволоділи її тілом та розумом, віддаючи накази чинити шкоду іншим людям. Тільки такі аргументи приходили оточенню в голову, адже знали яка Мері насправді хороша людина, яка б ніколи не вчинила так,як цього дня з чолов’ягою. Тому в той жахливий для всіх вечір прийшло рішення дати декілька днів Мері на відпочинок та повне обстеження, враховуючи її стан. 
Після докладних досліджень Мері поставили діагноз деменція. Але не дивлячись на це,її все ж залишили працювати в лікарні під пильним наглядом з меншими обов'язками та нагрузкою. Старшому лікарю відділення не було бажання викидати з роботи бабулю,як списаний матеріал. Все ж таки, до виходу на пенсію їй залишилось не багато, буквально пару тижнів. Хотілось, щоб вона пішла гідно, та й медсестрою вона була одна із кращих. 
Мері почала приймати ліки, щоб зберегти хоч якусь долю своєї людяності. Чоловік день у день, намагався покращити її життя та легше перенести свою хворобу. В його обов'язки тепер входили не тільки домашні справи, а й подеколи готовка, похід за продуктами і догляд за Мері в плані гігієни. Часом вона забувала банальні речі,як чистка зубів чи похід в туалет (терпіла до останнього, поки чоловік не додумається її посадити на унітаз). Дітям нічого не говорили, не хотіли турбувати та заважати їхньому життю, тому вся відповідальність була тільки на одній людині- її чоловіку."Ми справимся, ми все переживемо, лиш ми у двох. Я розділю з тобою цю мить."- з любов'ю, обіймаючи, шептав на вухо Мері перед сном, коли вона обессилено поринала у дрімоту.