Розділ 11

Невідомо скільки днів пройшло з моменту поразки. День поєднався з ніччю, години вліпились в одне, не було відчуття реальності і ніби здоровий глузд вже покидав хлопців. Хоч над ними змилувались, з невідомих причин тримали до сих пір живими, все ж кормили їх затхлим повітрям. Але з часом настали святкові для них дні, коли почали давати більше ніж раніше кілька малих напів черствих кусочків хліба разом з малими каплями води. А рани їхні були підлатовані, хоч як небудь і вони все одно виглядали як трупи. Тоді і прийшло усвідомлення, що скоро їм кінець. Остання милість, втіха перед смертью.  
Відтоді, чекаючи судного дня і прощаючись в поглядах один з одним, Джон з Вестом почали спостерігати поруч молодого хлопця з схожими рисами як в Роні. Тому вони щиро покладались на те, що то був він. Для них це не була ілюзія чи вигадка, все здавалось реальним, в що свято вірили. 
Присівши навпроти біля них без слів, так званий Роні, мовчав декілька хвилин, а може й годин. Вони не вірили в духів, в привидів чи казна що, однак те, що перед ними жива постать, усвідомлювали як правду.  
— Роні, невже це ти? Але як, як вдалось тобі вижити?- Вест хотів протягнути руку, щоб торкнутись, переконатись в побаченому. Однак був скований, що угнітало його ще більше. Їх геть не бентежило, те що справжнє тіло Роні лежало поруч, вони його ніби не помічали, або не хотіли помічати. 
— Скажи хоч слово, не мовчи - Джоні плачевно молив. 
Скоріш за все, це колективне божевілля, марення яке передавалось обом. Нехай хлопці були раді споглядати за ним, однак це все не справжнє, але тоді вони цього не розуміли.  
— Тримайтесь хлопці, скоро все закінчиться - він осікся, недомовляючи речення. 
— Допоможи нам вибратись, не залишай подихати....Прошу,- Вест з сльозливою мольбою простонав.  
Проте, коли заглянув в ту мить один з ворогів, Роні моментально розвіявався, залишаючи їх в розгубленості. Після цього вони не могли розслабитись, не зімкнули очей. Очікували, сподівались. Їм хотілось вірити в неможливе, вірити в своє "божевілля". 
З тих пір до моменту їхнього визволення, хлопець в образі Роні, якого вони вдало втілили у своїх свідомостях, з'являвся кожного разу, як надія та сподівання покидали їх. Спочатку для них було складно долати таке випробування, адже приходило інколи усвідомлення, що Роні давно мертвий, але потім розуміли, що можливо то їхнє спасіння. Спільна безумна проекція друга-їхнє спасіння. Він говорив з ними, відволікав від болю, голоду та неспокійних думок. Він бажав їм життя, і направляв думки на переконання в те, що їх врятують.  
—Як ви сьогодні? Виглядаєте,як куски екскрементів, та й пахнете відповідно,- інколи він відволікав їх жартівливими формами, що не завжди було вдало. 
— Пф, єдина розкіш, яку можемо собі дозволити...-парував Джон та сухо відкашлявся. Хоч донедавно в нього з рота виділялась кров. У Веста роздався смішок крізь напівсон. 
— Скоріш привілегія. Ви б могли давно вже ласти відкинути,- Роні великим пальцем вздовж шиї показав жест "смерті", висунувши язик на бік. 
—Добрим словом ти сьогодні нас не радуєш,- Джоні подивився на Веста, чи той ще реально не дав дуба. Але було чути сопіння з боку друга, від чого він з полегшенням продовжив діалог з Роні. 
—Не переживай, він крепкий мужик. 
— Я так думав і про тебе. А тепер я бачу тільки твою проекцію,- помутніння в голові в цю мить розвіялось і Джоні міг ясно мислити.- Якщо ми виберимось, не уявляю як мені повідомити сім'ям про смерть їхніх синів, коханих, чоловіків. Як дивитись їм у вічі, знаючи, що не зміг захистити своїх побратимів, їхніх близьких.... Які слова повинен підібрати твоїм батькам, які втратили другого сина? 
Декілька хвилин тишини в роздумах. Вони не дивились один на одного, не піднімали навіть голів. Поки не почули насиле мовне крехтіння крізь кашель. 
— Скажеш правду,- Вест мав строгу позицію стосовно цього. - Ми зробили все, що могли. Боляче? Так. Але ми теж їх втратили, крім того зріли їхні смерті, їхні нестерпні муки. І все життя будемо бачити це перед очима і з цим відчуттям виживати....Звісно, якщо все ж виживемо. 
В його словах була присутня долі правди, яку Джоні убивчо було визнавати. Розумом він приймав слова Веста, але милосердне серце ніяк не давало заспокоїти його душу. 
Таким чином, кожна зустріч з Роні замінювала їм ковток води. Чим довше вони знаходились там з ним, тим швидше вони змогли стерти грані реальності до вигадки. І коли настав день, де світло пробилось в темряву, а їхні сонні холодні тіла обгорнули покривалами, розв'язавши від мотузок онімівші кінцівки, їхні заблукавші розуми не могли знайти вихід в ясність. Покидаючи темницю на руках визволителів, вони повернули голови в бік своїх стільців для тортур, де стояв явний силует Роні, посміхаючись зі словами на губах"Прощавайте,друзі!".  
*** 
Повернувшись скаліченими додому, Джон був у інвалідному візку, а Вест без однієї руки. Обезсилені, замучені та спустошені, із пошкодженою психікою. Державні благодійні організації спочатку посилили їх разом в невеликій квартирі, де в одній кімнаті розміщувались два ліжка, тумби і шафа, нічого лишнього. Їм надавали психологічну допомогу разом з медицинською. Весь час чоловіки були під наглядом, контролюючи душевний стан, перш ніж дозволили побачитись з рідними. Таким чином, щоб не зашкодили собі і близьким. Звісно, це не змінить того факту, через що вони пройшли, але хоча б намагались полегшити, розгрузити їхні думки. 
Пройшло з декілька тижнів, перш ніж сім'ї приїхали за Джоном і Вестом. Сльози, ридання, відчай і спустошення- емоції, які ніхто з них не міг контролювати. Хлопці гадки не мали як далі жити, особливо в такому стані. Куди податись, чим зайнятись і як відволіктись від всього, що стояло перед очима: кров, частини тіла, полеглі побратими і Роні, який не зміг дожити до цих часів. Джоні вдавалось легше контролювати свій душевний стан, але Вест- моментами геть розкисав, до такої степені, що не раз задумував піти по стежці до полеглих.  
Бувало вечорами Вест із криками у снах просив Роні, щоб той забрав його душу і тіло, щоб припинив його страждання. Самому йому важко було справлятись із болем, але коли Джоні був поруч, то хоч якось йому удавалось тримати себе в руках. Він розумів, що він не один такий,який через це проходить, навіть якщо Джон був закритий в своїх переживаннях.  
Джон не міг весь час тримати під своїм наглядом друга. Йому було важко спостерігати за його станом, але по суті бути безпорадним у діях. Тим паче, Джон мусив і сам вилізати з того пекла, в яке себе загнав думками. Він шукав різні шляхи спасіння. Крім психолога, від якого толку не так багато було як він сподівався, він почав відвідувати групи із людей,які теж пройшли війну. Само собою він запрошував Веста, але той вважав такі зборища даремною трата часу, плюс слухати ниття інших і проходити знову в голові через криваві сцени, було не найкращим для нього рішенням.  
Після довготривалих відвідувань в центри допомоги військовим, Джон залишив все, замкнувшись в себе вдома, не бажаючи більше боротись за свій душевний спокій. Не сказати, що його походи не дали свої плоди...Звісно, йому стало легше, ніж було до того, але повного зцілення йому не бачити як власних ніг. А це його пригнічувало до низького пульсу в тілі і болях в голові. 
Вест у свою чергу навіть не намагався пручатись. Він сприймав все що з ним відбувається, щоразу піднімаючи голос на крик, коли рідні втручались, щоб залатати його біль. Однак, його ще більше розривало від того, що Джон начхав на себе, залишив будь-які спроби. Його тішила думка, що хоч він зможе отримати нормальне життя (наскільки таке можливо) після всього пережитого. Джон для нього був напрямком, променем надії, що такі як вони ще чогось варті. І як він міг забрати в нього те єдине, за що ще чіплявся? Тому Вест вирішив підняти друга із болота хандри, щоб повернутись самому в комфортні будні. 
Першим в діло ступили відвідини із розмовами, потім Вест брав Джона на ранкову прогулянку, відвозив на море, влаштовував сімейні посиденьки, але старання не увінчалось успіхом. Його дратувало даремно витрачений час, дратувало, що друг не міг взяти себе в руки, хоча до недавніх пір було все навпаки. Вест скаженів, що вони мусять проходити через тяжку психологічну реабілітацію, а результат плачевний.  
На благо всьому людству, що в них є інтернет, можливості, які він пропонує та людей, які можуть порадити гідні варіанти на ту чи іншу ситуацію. Завдяки пошукам по форумам, веб-сервісам, сторінкам людей - одна дівчинка із волонтерського сайту під незрозумілим нікнеймом вислала розмите фото. Спочатку в голову Веста прийшли непристойні думки стосовно цього, але все таки наважившись із цікавості, відкрив повідомлення, де на фото - брошура, яка лежала на столі. Збільшивши картинку, йому вдалось вникнути в побачине. І як непоганий варіант для нього з Джоном, спромігся переконати друга на таку авантюру, пообіцявши, що це останній раз його втручання в цілях боротьби.  
Розділ 12 

Після закінчення