Розділ 10. Джон і Вест

Афганістан. Війна, через яку було пролито кров тисячі солдат та сльози вдів та матерів. Роками, місяцями, днями одна і та ж картина, яка повторювалась по колу стократно, як заїжджена пластинка. Біг замучених, виснажених хлопців, тільки з повною енергією в руках, щоб відстрілювати ворожу ціль. Шум пролітаючих гранат, вибух, здригання землі, в якій утворилася ще одна темна вирва з крові та плоті.Трупний сморід висів у повітрі від розладу мертвих "істот"та проникав в одежу, чіпляючись за спітнілу брудну шкіру в шрамах. 
Перевал Саланг, де не раз солдати попадали під обстріли «душманів», повсюди мінні поля із людським м’ясом, на узбіччі дороги поламана техніка, підірвані і обгорівші машини. Постійно година за годиною, кілометр за кілометром опускались та піднімались на чергову вершину. Немає нічого гіршого в горах як опускатися по крутому кам’яному схилу. Кожен мускул, без винятку, стає дерев’яним, наче починає трястися, як старий дідок. І падаєш і знову піднімаєшся, бо треба йти далі. 
На війні з часом люди стають цинічними. Смерть або поранення не стає трагедією. Ти працюєш і емоційно мало вмикаєшся.Тільки зрідка співчуття проявляється до втрачених побратимів. В цей період для тебе немає ні минулого, ні майбутнього, тільки тут і зараз. В час виживання, болю та страждання. Колишнє життя вже не тримається в пам'яті, лиш пролітає непомітно для мук та усвідомлень, що можливо й цього безтурботного буття більше не буде. 
Погода в Афганістані дуже відрізнялася від місця, де раніше проживали бійці (більшість з них були американці). Вдень страшенна спека до 45 градусів, а вночі холодно. Вода привозна, стояла по кілька днів. Від чого дуже часто солдати хворіли на дифтерію, дехто на жовтуху та інші імунні хвороби. Воїнам доводилось постійно змінювати місце розташування. Бувало в горах за ніч викопували окопи, а на ранок уже переміщувалися далі. Та найважче було підготувати артилерійську позицію, тому що грунт там піддавався тільки лому й кайлу. Нерідко після виснажливих робіт, не зробивши жодного пострілу, міняли дислокацію і знову закопувалися в землю. Земляки брали постійну участь у боях, розгромили багато бандитських формувань, захоплювали й полонених. 
Бувало, деякі з американських хлопців підривали себе гранатами, щоб не потрапити в полон, стрибали в річку, коли уже не було патронів відстрілюватись, ховали у кишенях гранати, будучи готовими померти у безвихідний момент. Не раз на очах у всіх хлопці падали, вмирали від виснаження, зневоднення організму. Не кожен витримував гірські переходи з 40-кілограмовим вантажем за плечима. 
Сон – це найбажаніший та найщедріший подарунок від ворогів, там постійно хотілося спати, бо нормально виспатись було неможливо. Там, на піску,на каміннях солдати знаходили відпочинок, поряд у кожного з них лежав автомат, а замість подушки – підсумок з боєприпасами. Після доїджених сухпайків, деякий час вони сиділи без продуктів, тож поки налагодили їх постачання, обходилися тим, що могли роздобути на місці. Вчилися їсти місцеві рослини, підбирали недоїдки на розгромлених базах ворогів. За рахунок, що всі жили в однакових умовах, з однією ціллю,мотивом, здружились та допомагали один одному. 
Один із солдат,який входив в іноземний підрозділ,був Джон Гарсес. Він воював безпреривних два роки, людина з військовим досвідом та сталевим поглядом, віддавався повністю війні. Корнями з Іспанії, однак з дитинства проживав в Америці, мріяв про захист людей і найкращим для нього способом виявилось знищення нікчемних шкідників. Тому він, у віці 22 років поступив у військову академію збройних сил США, яка знаходилась в місті Вест-Пойнт. Після чотирьохрічного навчання, із званням лейтенанта прослужив в армії 5 років. Попри шалену залізну підготовку, Джон вже ж залишався вразливим, добрим юнаком, він подався в добровольці на війну з надією змінити ситуацію, покращити життя місцевим. Однак, рік в Афганістані, побачивши багато крові смертей, та сліз невинних, свідомість перевернула його погляди, давши великий ляпас від наївного сну. Він відмовився від сліпої невинності та залишився з глибоким почуттям відповідальності та агресії до ворогів, щоб його майбутні діти та місцеві росли у світі вільному від страху, який афганці переживали поколіннями. 
Як офіцер з утилізації вибухонебезпечних предметів, Джон зі своїми людьми часто їздив по всьому Афганістані. Тому напевно немає такого міста де б він не побував, а в багатьох був по кілька разів (Кундузі, Баграмі, Панджшері). У склад команди входило 15 озброєних та підготовлених людей, двоє з них стали йому як рідня. Вест стрілець з автоматичної зброї та Роні, основні обов'язки в якого були розвозити їх на точки призначення.  
Одна з невдалих операцій для Веста була у Сангіні, де мали очистити комплекс від вибухових пристроїв. На місці їх очікувала засідка з розлючених суперників.Від неочікуваності, декілька солдат було вбито, інші відстрілювались та ховались хто куди. Машина, на якій вони прибули, загорілась від чисельних пуль, а наостанок в неї прилетіла граната. Вибух, що є сили, останки розлетілись повсюди, дим та попіл зайняв навколишнє повітря. Однак стрільба не зупинялась, і коли Вест перебігав на іншу сторону,де знаходилась залишки транспорту, щоб допомогти одному зі своїх поранених, три кулі потрапили йому в руку. Так і не дійшовши до побратима, його злегка відхитнуло і він звалився на землю з адскою біллю в продирявленій кінцівці. 
Біль, кров, масові рознесені тіла на частини валялись довкола. Лиш напів зруйнована будівля слугувала ще надійним щитом для Джона та його людей. В той тяжкий момент, коли всі робили що мали,тобто ховались в укриття,Роні незважаючи ні на що,сидів біля Веста та намагався зупинити кров в місці поранення."Це дрібниці, невеликі царапини. Ми вибиремось звідси і тебе підлатаємо. Тільки тримайся, друже. Ми з тобою! Ми тебе не залишимо!"- він шептав своєму другу заспокійливі слова,а в самого кипіла злість одночасно із страхом всередині. Злість на ворогів підтримувала його, щоб не здатись, не померти тут і зараз. Вест натомість кригтів від болю, зціпивши зуби і кулак. 
Роні людина з добрим серцем та думками, ніколи не сподівався та й не виникало жодного бажання хоч колись йти воювати. Він цінував життя кожного; ще з підліткових років він вважав своєю місією на цьому світі допомагати людям, внаслідок чого з часом він став працювати волонтером. Однак його брат був не таким, в його уявленні було вбивати всяку непотріб, яка заважає мирним людям. Хоч з добрими намірами, але з жорстокими методами, він відстоював життя нещасних. Тому попри невдоволення, плач батьків та злість Роні, він все ж таки відправився на війну- війну в Афганістані, в саме пекло. Звідки повернувся пораненим, худим та сплячим у труні. Для всіх це було великим ударом, від якого не було спасіння. Потрясіння та горе охопило Роні настільки, що у його свідомість проникла думка закінчити почате своїм братом та помститись ворогам за його смерть.  
Коли бій закінчився, Джон по рації покликав на допомогу. На прибувшому вертольоті, вони були перевезені у воєнний госпіталь, де пробули біля 2 тижнів. Вест залишився без руки, попри все, вже ж таки продовжив свою війну. Після госпіталю на вертольоті, яким привозили поранених, їх відправили в Панджшері.  
*** 
Джон, Вест,Роні та ще декілька хлопців після важкого дня, коли темрява не залишила і жодного місця для світлого проміння, вирішили відпочити, поки видалась така можливість. Знайшовши невелику оселю, будучи все одно на сторожі, все ж зімкнули ненадовго очі. Джон спав в будівлі, в момент, коли ракета прилетіла, яка розірвалась у нього над головою. Він прокинувся від крику Рона ззовні та від того, що впав великий шмат стелі на нього і придавив його половину тіла. Він не міг поворохнутись, не було сил подати хоч якийсь звук. Ракета вибухнула і все навкруги почало горіти.  
Джон бачив як інші хлопці, що були з ним всередині, крізь крик та спроби вибратись вмирали, а він безпорадний нічим не міг їм допомогти. Він жалів, що не наполіг на тому, щоб вони не думали навіть вертатись назад сюди-на війну. А тепер його люди страждають, а його нікчемне тіло лежить як протухший кусок м'яса. Він змирився та чекав смерті, хотів розділити хоча б участь з остальними. Всі ці муки в очікуванні були для нього вічністю, поки міцні руки Роні та Веста на підхваті не витягнули його звідти. Таким чином, вони потрапили в ще одну засідку талібів. 
З всієї команди їх залишилось пятеро. Джон зі своїми рятівниками та ще двоє солдат. Таліби безжалісно схопили їх, зав'язали очі,руки,кинули як мішки в пікап та відвезли в невизначене місце. Оговтавшись американські полонені відчули застояне повітря, яке смерділо землею, цвіллю, кров'ю та табаком.Довкола була кремешна темнота, ледь було помітно тіньові силуети людей. Віяло холодом та ненавистю з боку ворогів. Вони перешіптувались між собою на своїй мові, реготали, дехто плював в сторону військовополонених. 
Прив'язані хлопці до стільців зазнали по черзі нещадних тортур. Від больового шоку та зламаних кісток першим відійшов молодий хлопець. Для ворогів головною причиною такого ставлення було вивідати якнайбільше про дислокацію та кількість американських побратимів.  
Джон у свою чергу перестав відчувати ніг, здавалось ніби всередені все було розірване, подріблене на маленькі частини. Його ноги тримали в крижаній воді, передавлені довкола дрітом. Час від часу по ногам били колодою, коли хотіли перевірити чи він ще живий, коли той відключався. Джон не помічав болю, тільки дискомфорт, тільки усвідомлення, що в нього існує тільки пів тіла, яке і так ледь тримається. Тримався тільки через великий викид адреналіну та шоку. 
На наступний день вони прийнялись за Веста, його били струмом, били кулаками по лицю та піддих. Однак він вистоював муки, не проронивши ні слова. Між "перервами" Роні без страху в голосі заспокоював або підбадьорував хлопців до останнього, хоч всіх це дратувало і вважалось недоречним. Роні все ж хотів хоч таким чином полегшити біль остальних, як завжди він думав за друзів більше ніж за себе. Чим потім йому безжалісно аукнулось. 
Через якийсь період часу(вони вже не орієнтувались скільки пройшло днів, а можливо й тижнів) з напів посмішкою залишив їх Роні. Здавалось, ніби його жаліли найменше. Ворогів дратував його оптимізм, їх кривило від одних його заспокійливих слів. Вони хотіли заткунити його, зламати, щоб стерти з лиця раз і назавжди посмішку. Після багато кількісних ударів палицею, вони прийнялись ламати йому по черзі пальці, а потім були звуки хрускоту кісток, від молотка який вдарявся по колінам. Його спокій, невимушеність на кривавленому обличчі, виводили з себе катівників ще більше. Хоч Джон бачив і розумів, що Роні через величезний біль, терпів в онімівшому стані. Біль для нього вже не представляло страждання. Незважаючи на крик Джона залишити його в спокої, один з них миттєво встромивши ножа в тіло, прорізав вверх по органам, поки Роні з наповненим болем очима дивився на нас. Його страждання закінчились раз і назавжди. Спи спокійно... 
Коли Джон лежав в калюжі крові біля ніг мертвого Роні, в нього в голові промайнуло так багато емоцій. Він був розлючений своєю безпорадністю, злився що їх дістали. Йому було сумно, через те що підвів своїх побратимів, думками оплакуючи і Роні. Водночас йому було страшно, бо не хотів вмирати і не хотів побачити смерть Веста і ще одного хлопця з команди. Джон нервував, не знав чого очікувати далі від кривдників. Для нього ці каторги, здавалось, тривали так довго, що ледве міг пригадати час до полону. Після усього цього пекла, він лиш надіявся повернутись додому, хоч без ніг чи рук, але додому живим. 
Вест у свою чергу чекав смерті, він був не в силах терпіти біль та бачити страждання. Він був спустошений, емоції зникли або відключились і він не міг свідомо мислити. Прокручував в голові схеми, як спровокувати ворога, щоб забрали його життя до того як побачить смерть хлопців. Водночас провина з'їдала його душу, провина що не зміг вбити цю мерзоту, до того як їх схопили. Він був впевнений, що буде карати себе до кінця своїх днів за невдачу, за втрату людей, за те що не захистив Роні. 
Дні йшли в полоні як прожиті роки. Надії на спасіння згоріли, як аркуш паперу. В серцях вони оплакували всіх мертвих, а найбільше Роні, тіло, якого до сих пір лежало перед їхніми очима. Однак, чим довше вони знаходились у заручниках, тим менше їх зачіпали, що здавалось їм найгіршим катуванням зі всіх. Смерть було для них спасіння, свого роду визволення. У талібі були свої плани: морили їх голодом,лиш зрідка закидали в рот малі шматки хліба, не давали навіть краплі води, тримали в холодному приміщенні в одежі, яка просочилась запахом тухлої плоті та крові.  
Хлопці були стомлені морально та фізично, інколи чергуючи на сон. В основному більше тримались Джон з Вестом, а їхній побратим від виснаження вирубався на довгий період. Інколи було таке відчуття, що більше вже не зможе відкрити очі. 
— Нам потрібно змиритись, що тут ми і проведемо останні свої дні.-ледь промовив Вест. Джоні тяжко підняв голову і з хвилину обмірковував його слова. 
—Чому ж тоді досі не здався? Все ж віриш, що наші нас знайдуть,-Джоні закашлявся і ковтнув залишки слюни в перемішку з кров'ю. 
— Роні вірив би,-із здригаючим голосом сказав Вест.-Він мав жити. Я б віддав своє життя замість нього. Його смерть не заслужена.  
— Ніхто не заслуговує смерть, крім цих клятих виродків,-Вест лиш промовчав у відповідь, але повністю був згідний з другом.  
Вони ледь піднімали голови при розмові, щоб подивитись один на одного. Коли підтримували зоровий контакт, їм надавало це сили триматись. 
— Довго бідняга не протягне,- Джон махнув головою у бік хлопця, який був до сих пір відключений. 
— Шансів в нас не більше,- розслабившись, голова відкинулась на низ. 
—Твій "позитив" дуже надихає,- на ці слова, Вест скривив ледь помітну посмішку, яку Джон вже не помітив. 
Через день, хлопець більше не відкликався, так і не зміг пошевелити зіницями, залишивши тільки занедбане, тіло в роздертих кров'яних ранах. Сморід бездушної плоті,яку ніхто й не думав прибирати, із застиглим повсюди багряним людським "соком" та запахом сечі, стояв в приміщенні, і настільки приївся, що Джон з Вестом вже його не помічали. " Якщо хочеш жити — навчись зневажати життя. Якщо хочеш перемагати — навчися зневажати біль..."-в думках лунали слова у Джона, однак, проговорити їх в голос для підбадьорення не було вже сил. Для нього, здавалось на цьому дні закінчились.