Розділ 8. Кай. Сьогодення

За вікном з кожним днем все холодало. Сніг падав з такою силою, що здавалось ніби небо накриє наші тіла. Вікна немовби тріскались від болю, який завдавав нещадний мороз. Свист вітру перекривав звуки машин, розмов людей та музику, яка заполонила весь будинок. І нічого не завадило мені так і лежати на підлозі, вимазаним у фарбі та з розкиданими ескізами повсюди. В холодній темній квартирі, без утеплення, яке відключили за несплату. Не приходить на пам'ять, коли востаннє бачив світ, вдихав свіже повітря. Як глибоко занурився в себе, як щільно вхопили мене думки, які і вдень і вночі без устанку руйнують мене. До чого доводить життя, коли повна апатія до всього. Підкажіть, хоч хто небудь як знайти в собі сили піднятись... 
В черговий раз, валяючись на холодній деревині, не ясно скільки часу чи навіть днів, я отримував постійні повідомлення та дзвінки. Не було навіть сил чи бажання підійматись, щоб банально поїсти, не говорячи вже про те, щоб подивитись кому я несподівано став потрібний. З моменту як полотна почали пустіти та пензлик не торкався фарб, коли не було відчуттів, які можна було б подарувати іншим на стінах домів, я в одну мить став самотнім. Самотній в собі, самотній в суспільстві. Доволі відомий експресивний художник став в'ялим вигнанцем, в першу чергу для себе. Здібність, яку так наполегливо досягав, зараз заривав під плинтус самобичування та саморуйнування. В голові вирував лиш шум, який ніяк не міг заглушити, який посилювався з дня в день, який став частиною мене. Перед очима полоска сірого, довкола все втратило кольори, ніби моє місце в невдалому, без життєвому старому фільмі.  
Крізь сирість та сірину я зміг підняти своє бездушне тіло. Звук безкінечного пілікання зводив мене ще більше з розуму, який і так тримався на останніх тонких нитках. Не відчуваючи ніг, як взагалі всього тіла, я летів ніби в повітрі над прірвою. Чудом добравшись до комода,над яким висіло не велике дзеркало, оглянув свій зовнішній вигляд, який походив на багаторічний розкладений труп. Крізь чорний колір волосся,яке зліпилось до купи, проривались відрослі білі волосини. Під очима, що втратило блиск життя, сірі ближче до синього круги. Щоки провалились так, що скули випирали з під шкіри як заточені. Губи пересохли і потріскались, а на кінчиках з'явились ще доволі свіжі рани. Власне відображення настільки жахнуло мене, що не міг повірити що переді мною справді я. 
Щоб переключитись від видовища, я вирішив звернути увагу на екран телефона, де побачив з десятки повідомлень від сумнівно знайомої Саллі. Навіть не знав, що в мене був присутній такий контакт в телефоні.  
З минулих часів, Олівія декілька разів на тиждень пропадала та не приходила в майстерню, із за чого мусив проводити вечори один на один з самовдосконаленням та відточенням своїх робіт. Спершу мене страшенно охоплювала злість та переживання, проте оволодівши своїми почуттями я чекав поки вона сама все мені не пояснить. Однак, Олівія мовчала, замовчувала правду ніби все йшло правильно. Я не зміг довго терпіти і коли настав момент розмови, в той день вона залишила мені послання на полотні. Таким чином, вона намагалась вікрити мені свою душу разом із секретами. 
Картина була динамічна проте доволі спокійна, в одній кольоровій гамі, без лишніх яскравих акцентів. Чорні тіні довкола на сірому фоні- звисали в повітрі, деякі лежали як трупи на землі, інші просто стояли зігнувшись, всі вони були навколо однієї білої постаті, яка відрізнялась від всіх висотою та зигзагною формою, ніби її викручувало із сторони в сторону. Довго занурюючись в сенс побаченого, полотно викликало моторошність та все таки не давало мені ніяких роз'яснень. Я не розумів, що вона мені хотіла цим донести...Що в неї були власні душевні демони? Чи таким вона бачить людей довкола- пустими тінями. Тому єдине, що мені залишалось все ж таки наполегливо спитати напряму.  
Як вияснилось, вона відвідувала арт терапію, про яку раніше я ніколи не чув. По її словам вона потребувала психологічну підтримку та пояснення своїх "хворих" думок. Я раніше помічав її спонтанні зміни в настрої: то сльози без причин то дратівливість до польоту пензлів, то безкінечне лепетіння язиком. Мені здавалось, що це її суть, така вона є, проте не задумувався що це могло бути настільки серйозним в неї в голові.  
На початку без її дозволу та опору, я супроводжував на терапію. Таким чином. я прагнув, щоб вона знала про мою підтримку, що я завжди поруч у випадку чого. А з часом з цікавості сам почав зазирати разом з нею. Був присутній до самого кінця, споглядав за всім що відбувається, за процесом творіння невідомих мені людей. І все це мені тоді здавалось дивним, я не розумів як дана терапія може зцілювати "скалічених" людей. Як не досвідчений художник я мислив під плоским кутом, де тільки творчим людям дано визволення душі на бумазі.  
Там я і познайомився з темноволосою Саллі, з доволі не помітною дівчиною у темно сірому костюмі, на вигляд за декілька сотень доларів, в окулярах з білою оправою, із зібраним волоссям у нижній пучок. Вона тоді проходила практику у керуючого терапією психолога. Якби я її зустрів на вулиці з такою зовнішністю, то навіть не помітив би і пройшов мимо. Настільки дівчина відрізнялась не цікавістю. 
З Саллі ми пересікались декілька разів і наші діалоги були бідні та сухі. Проте, помітив, що від неї завжди віяло теплом та зацікавленістю в мій бік. То була зацікавленість не як чоловіком, а як людиною, творцем. Олівія нахвалювала їй мої роботи та вони обговорювали їх за моєї відсутності. Однак, сама ж ніколи на пряму переді мною не виражала прихильність до моїх картин, що було доволі не приємно.  
І тепер, через якийсь проміжок часу вона нагадала за себе: "Привіт.Це Саллі. Не знаю чи ти пам'ятаєш мене, ми познайомились на арт терапії. В мене є до тебе пропозиція стосовно роботи. Чула, що ти ніби заліг на дно і давно не було і не видно твоїх робіт. Розумію причини. Проте якщо тебе зацікавило, що я хочу тобі запропонувати, то передзвони", "Привіт, то знову я. Надіюсь в тебе все добре, бо так і не відповідаєш. Дай про себе знати", "Все ще чекаю твоєї відповіді і відставати не збираюсь" і ще декілька схожих повідомлень. Я все ж таки з неохотою вирішив набрати до неї, домовившись про зустріч в кафе недалеко від мого дому. Перша зустріч з кимось за довгий період ізоляції. 
Очікування бентежило мене. Я весь час по інерції споглядав на руку, де раніше в мене був годинник від батьків, який давно лежить в мене в комоді і пилиться. Права нога ритмічно почала сіпатись під столом, а пізніше я вже перестав контролювати цей процес. Невідома мені інформація щодо роботи і тд. заполонила думки, все ж таки цікавість брала своє. І водночас з цим межувало роздратування до ситуації, до місцевої атмосфери, де грала музика 90-х.,до навколишніх людей в приміщенні, від звуку кавомашини та голосу присутніх. Дратувало саме знаходження мене тут, дратував я сам, що виліз добровільно зі свого холодного бездушного лігово.  
— Привіт. Рада тебе бачити,- я від голосного темберу під вухом злегка підскочив на сидінні. Вона намагалася непомітно для мене приховати своє здивування. Але це очевидна реакція на мій теперішній зовнішній вигляд, який приховував під капішоном об'ємної кофти. 
Несподівано підсіла навпроти вже не сіра мишка, а охайно елегантна жінка в світлому костюмі із золотистими гудзиками (довгий піджак який перекривав частину завуженої до колін спідниці), із прикрасами на руках та шиї, з високими підборами,яких раніше не вдягала із за незручності. Вона почала щебетати ніби ми давні старі друзі, які не бачились декілька років. Не пам'ятаю, коли востаннє зі мною так невимушено хтось вів розмову, хоча почнемо з того, що взагалі напам'ять не приходить як давно бодай хоч з кимось спілкувався. На мені клеймо відлюдника, і я змирився з цією роллю. 
— Давно чекаєш? Чому нічого собі не замовив? -вона махнула рукою до офіціанта, щоб той отримав замовлення.  
Через деякий час він приніс їй каву з вершками та якесь шоколадне тістечко із заварним кремом. Переді мною привстала картина як делікатна дівчина жадібно насолоджувалась їжею. Шматок за шматком без зупинки вона наколювала солодке на виделку, а коли на останок проковтнула частину яка залишилась, вже не поспішаючи попивала остиглу каву. А я так і надалі сидів без нічого. Апетит рідко мене тішив своєю присутністю. 
— Щось ти неважно виглядаєш, як себе почуваєш взагалі?- дівчина пильно вдивлялась мені в очі, ніби намагалась знайти хворобу яка мене турбувала. Я же в свою чергу часто відводив голову то в одну сторону то в іншу, докладав зусиль не стикатись поглядами. 
— Давай ближче до справи. Про яку ти роботу говорила і до чого тут я до неї?- більше не міг витримувати ситуацію, тому мені важливо було чим скоріше закінчити зустріч. Тому вийшло назовні моє роздратовання, яке намагався як міг стримати через напів стиснених зубах, розмовляючи з нею. Лють вгамувати не так просто, а щоб остаточно не вчверити дурниць та заспокоїтись, я почав перебирати пальцями ключі,які знаходились в кишені.  
— Добре. Не впевнена чи ти в курсі, але я стала все ж таки досвідченим психологом та вирішила відкрити свою арт терапію. Проте відносно інших, в мене буде інакший підхід до всього, до занять, до місця проведення , до самих клієнтів, до вибору персоналу. І я хочу, точніше була б вельми вдячна, щоб ти мені з цим допоміг,- вона легким дотиком торкнулась губами до краю чашки та випила маленькими глотками речовину. Після чого взяла серветку, склала у двоє та точковими дотиками провела по губам. Висідає сама елегантність за столом, вивчивши кілька жестів етикету. 
— Я нічим не можу тобі допомогти. Тим більше мене це не цікавить. Якщо на цьому все, то я піду,- чим скоріш закінчити не виходить, оскільки не встиг піднятись, як Саллі вскочила з свого місця та сіла біля мене, настільки близько, що чув її теплий подих, який чіплявся на мою шкіру. Мене даний жест не смутив, проте явно трішки вибив з колії.  
— Повір, в мене і в планах не було в подальшому копатись в твоїй голові, якщо ти за це переживаєш, мені важливо, щоб ти виліз зараз з свого кокона та допоміг мені і собі в першу чергу. Я пропоную тобі роботу, якої на даний час в тебе немає,- вона замовчала ніби підбирала далі слова в голові. 
— Така ж відповідь. Не моя проблема. Залиш мене в спокої і давай розійдемось по доброму.- в думках промайнуло як в грубій формі я виштовхую з дивана, щоб звільнити місце на втечу. Ідея була не поганою, щоб чим скоріш уникнути подальше спілкування, але ким я буду якщо позволю собі таку витівку. 
— Багато людей потребують того ж, що й Олівія. Однак, ми можемо їх спасти, дати їм шанс на нормальне життя,- все ж вона же б'є нещадно. 
При згадування цього імені, мене охоплювали різний спектр емоцій серед яких відчай, жалість та злість. Мене кидало в холодний піт разом із пекельним жаром. Всередині серце горіло як м'ясо на вогнищі. Хотілось би, щоб життя до нас обох повернулась іншою стороною. На той час, в минулому я відчував відповідальність за Олівію, за її долю та її стан. Але не зміг впоратись із обов'язками, що обернулось для мене крахом.  
— Нікого я не зможу спасти,- опустивши голову, збирався з думками аби остаточно не розпливтись перед дівчиною. 
— Слухай, певно краще спробувати взяти своє життя в руки, а не закриватись в гробу та створювати ілюзію нікчемності, - від неї слова звучали не грубо, а навпаки з якоюсь турботою, тому злегка така поведінка збивала з пантелику. 
Непомітно для себе ж, моє тіло здало захисні позиції. Расслабившись, плечі опустились, спина оперлась на спинку дивана, а голова закинулась назад. Тепер перед очима метушився на мінімальній швидкості вентилятор, який доносив повітря кімнатної температури, але й таке б зараз не завадило аби заглушити пожежу всередині мене. 
— Хоча б спробуй,- Саллі поклала свою долонь на мою, яка лежала спокійно на мягкій мебелі. Даний жест з її боку, принаймі в мене викликав незручність. А коли повернувся в її сторону, обличчя виражало лише спокій разом із стійкістю. Вона явно була налаштована заполучити мене любою ціною. Я висмикнувши руку, прибрив в кишеню старої куртки та очікував продовження аргументів.- В разі чого ти можеш в любий час відмовитись, не стану сперечатись. 
Я тяжко зітхнув, розуміючи що можливо вибратись із дому все таки піде на користь. Тим більше і справді, у випадку чого я зникну і ось тоді точно вона мене не дістане.  
— В чому полягає моя робота? Я нічого не тямлю в психології і у всіх ваших штучках,- вгорлі неочікувана сухість, а нога знову почала смикатись. Несподіване переживання прояснювалось в голові. Залишивши ключі в спокої, дістав руку із кишені та жестом покликав офіціанта. Розмова чекала на нас довга, а щоб краще переварити безумство на яке погоджувався, мусив чимось закинутись.  
— Я знала, що ти погодишся. В тебе не було шансів мені відмовити,-самовпевнено однак. Вона радісно похлопала мене по плечу та щиро посміхнулась, а в її очах почали іскритись вогники. Це саме той момент азарту, коли зароджується ідея, яку ніяк не виймеш з голови, яка буде засідати крепко в думках поки її не реалізуєш. Момент, який так знайомий, але такий вже далекий від мене. 
Робота моя полягала в тому, щоб як митцю своєї справи вести стежкою мистецтва, таким чином допомагати пригніченим звільнити свої потаємні почуття чи звільнитись від наболівшого. Розібравшись в цій темі, виявилось, що арт-терапія включає безліч підвидів, що дає можливість підібрати найбільш корисні для кожного випадку індивідуально і усунути психологічні проблеми. Також серед методів лікування були: пісочна терапія,музикотерапія, відеотерапія, ізотерапія, танцювальна терапія та ще багато чого. Однак у моєму випадку, ізотерапія найкращий варіант. Завдяки малюнку,який несе в собі безліч завуальованих відомостей, я допоможу психоаналітику Саллі вивчити та краще зрозуміти емоційний стан людини.  
Мусило пройти декілька місяців, щоб наша злагоджена робота досягала успіху. Відпрацьовували різні методики, технік ізотерапії, підбирали групи по певним категоріям(були діти та групи з дорослих, з психічними захворюваннями та окремо з фізичними вадами, групи по статті), встановлювали години, щоб було комфортно всім. Для кожної групи підшукували індивідуальне приміщення. Шукали шляхи розуміння до кожної людини, працювали на довіру, щоб їхня присутність та душевний стан були в комфорті та відчували нашу підтримку. Загалом, намагались бути для них як друзі, хоч для мене це був кожен раз як виклик. Я давно розгубив поняття друзі, для мене воно утратило всякий сенс. 
За інтенсивною віддачею своїх сил та енергії на так звану роботу, мій душевний стан і сам заспокоївся, не помітивши, як прийшов в рівновагу. Я все ж таки так і не міг торкнутись до пензля, день за днем мене відштовхувало хвилею від полотен. Проте вдало реалізовував свої можливості через інших людей. Я віддавав свій досвіт, знання, когось навіть надихав. Все те, чим завжди ділилась зі мною Олівія. А я нічого не зміг дати їй натомість... 
Перше заняття, як і подальші для нової групи, проходило в госпіталі Сан-Пау-найстаріша лікарня в центрі Барселони. Шедевр каталонського Модернізму, який виконаний у формі квадрата з діагональними осями у вигляді хреста. Спочатку госпіталь служив як лікувальний заклад, але потім був закритий та переобладнаний у культурний центр та музей. Чомусь саме на це місце наполегливо наполягала Саллі, а так як її впертість не мала меж, мусив безголосно погодитись. 
Перед початком терапії, групі дали можливість ознайомитись з місцем, налаштуватись та зібратись з думками. Дехто з них проходив біля експонатів та картин, ділились своїм враженням, вели ніби світські бесіди що на них зображено і тд. Роботи викликали в людей різні емоції: комусь було байдуже на зображене, хтось поринув у думки, спостерігаючи за однією картиною; були навіть сльози або не голосний сміх. Однак і їхні реакції дали можливість Саллі вивчати осторонь та аналізувати прояви емоцій, ніби невідомих бактерій під мікроскопом. 
Група складалась з восьми людей з фізичними обмеженнями. Був ветеран з інвалідністю, тобто без ніг та його друг без руки, дівчинка 15 років з синдромом Дауна, дві сліпі дівчини приблизно одного віку, старша жінка з деменцією, дівчина та хлопець з слуховим апаратам. Саллі всіх покликала та запросила сісти в коло по центрі величезного залу. Хто хотів міг сісти на підлогу, для цього були величезні подушки. Дозволялось навіть лягти, щоб не обмежувати бажання, щоб відчувати себе в комфорті.  
Психолог Саллі ввела у курс справи, розказала певні правила та представила мене,як людину, яка буде проводити терапію. Звичайні формальності, які відбулися на початку з кожною групою. Проте ця група, ці люди були незвичні, доволі знайомі. На моє велике здивування, я з тяжкістю міг пригадати кожні лиця, які пильно вдивлялись в мене. Мене не покидало відчуття, що я пройшов з ними крізь муки та ад, крізь радість та насолоду, крізь сльози та сміх. В голові вирували загублені думки,які перебирали в пам'яті кожну комірчину, щоб віднайти відповіді. 
— Доброго дня, сьогодні та надіюсь в подальші дні, буду допомагати вам зцілюватись. Мене звати Кай. Покладіться на мене,- мій голос звучав мужньо але не зовсім впевнено, ніби це було моє перше заняття. Я зробив невеликий поклін в знак поваги. Потрібно було зібратись із думками, тримаючись в руках, щоб не проникнути в собі, тому зробив ривок вперед.- Для початку я б хотів з вами ближче познайомитись. В кого є бажання щось розказати про себе?  
Так, можливо їхні історії допоможуть пригадати, звідки таке відчуття знайомості. Я в розгубленості намагався слухати їхні розповіді, роблячи вигляд ніби зацікавлений на всі сто процентів. А насправді розглядав кожного в пошуках чогось, що могло дати підказку. 
По черзі по бажанні почали представлятись, дехто розказував про себе щось більше ніж треба було. Наприклад бабуля з деменцією, по моєму звали її Мері, доповіла нам про те, що вона працювала медсестрою в місцевій лікарні, а через пару хвилин (вона явно придумала чи запуталась) вона вже стверджувала, що працювала лікарем. Ветеран Джон, імені він довго не хотів називати, відразу почав жалітись, що падлюки авганці чи сирійці (пропустив мимо вух) відірвали йому ногу. Друг Вест без руки, люто підтримував його слова. Явно вони обоє, а можливо навіть разом пройшли крізь жахи війни. 
Стільки нещасних душ, замучених життям, яким потрібна допомога та підтримка, потрібно, щоб їх вислухали без жалю. Сподіваюсь, що вони тут зможуть подолати психологічні бар'єри. А вони в свою чергу допоможуть мені вияснити ким вони являються.  
— Радий, що ви поділились зі мною частинкою про себе. Зараз для того, щоб більш розслабитись пропоную намалювати все, що забажаєте - лінії, точки, клякси, будь-що. Обирайте для реалізації любий інструмент та колір. Довіртеся своїй руці, вона підкаже вам що малювати. Кому потрібна допомога, звертайтесь,- я проходжувався туди сюди, самому було не спокійно та доволі не комфортно. Мені не стоялось на місці, не сиділось, тому обходив свій стіл певно декілька разів за хвилини які йшли ніби в повільній зйомці. 
За тим всім збентеженням, помітив як одна з осліплених дівчат, намацала листок перед собою, який лежав на столі та інтуїтивно взяла олівець. Чомусь, перш ніж почати, вона спробувала його на смак. Від побаченого, в самого протухша гіркота заполонила мій рот, тому на обличчі появилось викривлення. 
— Коричневий,-підійшовши до чудачки, промовив, нахилившись до вуха. Вона від неочікуваності здригнулась.-Цікавий у вас метод вибирати колір. Продовжуйте в тому ж дусі.- я не став затримуватись та пішов до інших.  
Збоку від сліпої дівчини сидів Джон, який агресивно,нещадно кромсав той листок певно аж до дір. Та постійно щось злобно бубнів собі під ніс. Його агресія та злоба мені знайома, саме через таку імпульсивність були намальовані більшість моїх шедеврів. Я цінив людей, які не боялись проявити себе справжнього, особливо на людях, особливо в творчості. 
— Давай! Вивільни все, що маєш всередині. Покажи наскількі вороги достали тебе! Роздери їх на шматки!- полукриком звернувся я до Джона, сам того не очікуючи. Я хотів показати, що розділяю з ним цей момент, підтримую його ненависть та аж ніяк не засуджую. Адже вони тут для того, щоб звільнитись, долати своїх демонів. 
—Що це за куратор такий, він що псих? Можливо йому теж з нами треба проходити терапію, ніхто не подумав?- почув дівочий голос,яка необачно шепотала під ніс, сидячи подальше від всіх інших в кутку приміщення. Проте всі остальні сиділи собі мовчки, поки 10 річна дівчинка не засміялась у весь голос. Вона використовувала в якості полотна своє тіло (пальці, лице, навіть язик), в яке тикала карандашами та вимальовувала кольорові лінії.  
Кожен проявляв себе по своєму. Частично я їх розумів, їхню біль, адже сам мав її сповна... 
Так йшов лист за листом, група малювала все що бажала, обмежень не існувало. Інколи хтось відволікався і від втоми ходили на перекус до столика, який стояв з різними смаколиками (від солоного до солодкого, на любий смак). Коли було дозволено зробити таймаут, та ж чудачка не зупинялась та постійно була в процесі, їй було не до їжі чи напоїв. В ній розігнався якийсь азарт, ніби вона в своїй стихії. Таким і я був на початку, ринувся та поглинав без останку, поки були сили.  
— Це звісно все супер, але відпочиньте. У вас буде час ще показати свій талант,- з турботою промовив я. 
— Я не можу зупинитись. Заберіть від мене олівці, раз хочете щоб я відпочила,- легкий смішок з мого боку та все ж таки не став нічого зачіпати.  
На моєму місці, Олівія би заставила заспокоїти пил божевільного натхнення, однак її тут немає, а я не приглушу пориви творіння. Інколи методи навчання Оливки мені не подобались. Вона не завжди давала волю моєму внутрішньому митцю, втім й собі не завжди позволяла емоційному вибуху в творчості. А гріхом вважається засудження? Адже, саме це відчував по відношенню до подруги. 
Терапія тривала як завжди приблизно три години. Наприкінці, Саллі звернулась до всіх,що проаналізує роботи і хто захоче почути результат повідомить на наступному занятті. Але особисто,щоб нікому не було незручно чи соромно. Ми розпрощались зі усіма, а хто бажав -скромними обіймами, після чого розійшлися по різним шляхом. 
Через декілька успішних занять, наступне розпочалось на 30 хвилин пізніше ніж зазвичай. Група вела себе доволі відкрито у розмовах, щебетали як давні знайомі. Аура дружності охопила зал та тримала до тих пір, поки їхню увагу не зайняла психолог, яка в той момент до всіх заговорила. Вона весь час сиділа осторонь, не відволікаючи своїх "пацієнтів" від процесу пізнання один одного. Спостерігала за мімікою обличчя, жестами, проявом емоцій, вникала у суть деяких розмов; поступово намотувала клубок інформації про кожного.  
Коли всі розійшлись по "своїм" місцям, Саллі оглянула як саме вони розподілили місця, хто з ким завів дружбу та кому з ким комфортніше. 
— Всім привіт. Рада вас всіх бачити у повному складі. Надіюсь ви добре відпочили і налаштовані позитивно. Пам'ятаєте, я говорила на першому занятті про те, що можете підходити, звісно по бажанню, за результатами своїх малюнків? Нагадую ще раз про це, якщо забули. Так що з нетерпінням чекаю. Не втрачатимемо час, поки Кай запізнюється,- нотки роздратованості вилетіли з її уст.  
Не сподобалось їй, що Кай не прийшов вчасно, не довго він протримався. Хоча вона очікувала, що ситуація може скластись таким чином. У даному випадку, їй довелось би застосовувати інші методики, про яких навіть не мала бажання думати. Тому на взводі сиділа, сподіваючись, що він вшанує їх своєю персоною. 
*** 
В ніч на переродні дня, дня зустрічі з моєю новою групою, я ніяк не міг заснути. Мене мучили думки та появлялись постаті весь час, коли намагався заплющити очі. Вони оволоділи моїм життям, моїм сном, моїм єством. Заспокоєння оминало мою душу, топтячи в неї пилю, щоб одурманити ясність. Я був впевнений, що раніше з цими людьми не мав справи, навіть по іменно до сих пір не запам'ятав. Тоді, як вони увійшли непомітно у моє існування, самі ж того не знаючи. Я терпів більше тижня, володіючи не приємними емоціями, оминаючи їх при можливості, не контактуючи лишнього разу. Я вважав, якщо зможу їх уникати, то вони залишать мене вспокої по ночам, залишать в думках до болю самих мозгів. 
Стрілка облітала час, не зупинялась, не давала собі відпочинку. Наздоганяла з кожним обертом світанок, а тіло волочилось по ліжку з нещадними думками. Буря міркувань вгамувалась і сон проникся у свідомість, тримаючи до безкінечного ниючого звуку пробудження.  
Минуло певно десь біля години, як я надумав явитися, зібравшись в спробах. За цей час Мері підходила заново знайомитись з психологом Саллі, Лея з Реббекою спілкувались ні про що та встигли познайомитись з хлопцем який сидів поруч - Ян. По національності він був мішанка, в нього були корні з Кореї та Англії. Хвилясте русяве волосся з де-не-де світлішими смужками,яке рівно вклалось по обидві сторони та з одного боку прикріплені дві невидимки, які підкреслювали його квадратне обличчя. Балакучий та проте доволі милий. Хлопець з слуховим апаратом, який постійно ним хвалився як трофеєм. 
Але очікувано було те, що ніхто все таки за цей період не поцікавився своїми результатами, кожен з обережністю відносився до Саллі, не розділяючи її настрой. Хоч вона не намагалася лізти їм в душу, але сама присутність психолога не викликала повної довіри до неї.  
Я забіг в приміщення без сорому в очах, хоч і мусив лицемірно зараз виправдовуватись та посміхатись.Знявши свій верхній одяг я поклав його на стіл і зловив себе на думці, що в поспіху, вибігаючи із своєї квартири, забув сумку із нотатками. Тепер мусив по пам'яті пригадувати, що вночі у стомленому вигляді понавидумував на сьогодні для них. Обернувшись до народу я поправив своє волосся, засунув руку в карман джинсів, заспокоюючись зв'язкою ключів. Оглянувся довкола, щоб переконатись у присутності всіх та проговорив. 
— Привіт. Знаю...запізнився. Надіюсь не заскучали тут без мене, а то Саллі могла висмоктати всю вашу енергію,- намагався зняти напругу жартом. Рука Саллі не забарилась та злегка ляснула мене по спині. У відповідь я пройнявся сміхом, від чого заразив всіх остальних. - Такс, сьогодні пропоную створити малюнки для знаходження балансу та для інтеграції. -не встиг я договорити, як мене перебила 15річна дівчинка, найменша в нашій групі. 
— Що таке ітерація? - мене злегка розсмішило як вона перекрутила слово. 
— Зараз тобі поясню,Пенні. Не ітерація, а інтеграція. Це об'єднання будь-яких елементів в одне ціле. Ніби конструктор, складаємо окремі деталі, щоб склався якийсь об'єкт, типу хатини чи корабля. В нашому випадку, ми будемо об'єднувати малюнки. Но перш ніж це зробити, перед вами буде три листа. На першому ви малюєте “погану” подію, вірніше, асоціацію на цю подію. На наступному - протилежний результат події та асоціації пов’язані з нею. Кольори відповідні. Потім ми склеюємо три цих листи: зліва "найгірше минуле", справа "краще майбутнє", і по центру "реальне сьогодення". Всім все зрозуміло?- всі ніби погодились.  
Кожен з них завзято та інтенсивно шуршали олівцями, фломастерами, ручками, хто чим міг. Одна лиш постать сиділа онімівша і не знала як розпочати. Те глибинне, що Леї давалось важко розказати, потрібно було зараз розкрити на бумазі. За цим вона сюди й прийшла, звільнитись від кайданів минулого, однак не могла уявити собі, що це настане так швидко. Їй було важко розпочати малювати на "краще майбутнє", адже уявлення не мала яке воно буде. Вона ледь з теперешнім справлялась.  
— Що сталось? Ви вже хвилин 20 сидите як заворожена. Вам не добре? Чи в пошуках натхнення?- я відразу помітив,що з дівчиною щось не так. Хоч і особливого бажання не було підходити, але обов'язок перед роботою змусив. 
— Не знаю, що намалювати,- правдиво промовила вона та опустила голову від сорому. 
— Ходімо зі мною,- я схопив її за руку , підняв та поволок за собою. В таких випадках, намагаюсь, на скільки можу собі дозволити, проявити зацікавленість, відволікти, заспокоїти якщо цього потребують. -"Мистецтво полягає в тому, щоб знайти незвичайне в звичайному і звичайне в незвичайному"- слова,які завжди давали спокій, що і митці можуть гнити в безпорадності перед полотном, та для натхнення чи ідеї потрібно лиш заглянути під іншою стороною на звичні оточуючі речі. 
Я намагався розрядити напружену обстановку в її голові, дати зрозуміти, що немає нічого страшного, коли сидиш в невідомості перед бумагою чи полотном.В самого дні проходять з відчуттям ненаповненості із спустошенням. Своїм несподіваним питанням, вона мене збила з пантелику та вибила із поринаючих думок. 
— Ви не витурите мене з занять?- дитячість чи то наївність думок в доволі дорослої дівчини.  
— Ні звичайно, як таке в голову могло прийти. Думаю, вам варто розвіятись. Не страшно, що ви не знаєте, що намалювати. Навіть мені з таким приходиться стикатись зараз постійно. "Не треба нічого вимучувати з себе:прекрасне народжується легко"- не пам'ятаю чиї це слова, проте вони на сто процентів правдиві. Корисно інколи почекати, помріяти, поперевертати свій розум догори ногами, поки все набуте не вивільнеться на бумагу. 
Чому ж я сам не прислуховуюсь до своїх слів, гружу муками стосовно творчої неповноцінності? Але якщо розсудити, по правді бажання пропало, відкидаючи мене щоразу як тільки подумаю про вигляд кольорових плям. Відчував себе творчим паралитиком, якому давно потрібно залишити саму ідею, що колись я повернусь обличчям до полотен. 
— А якщо стоїть блок і ніяк він не зламається?- вона продовжувала триматись за мене, правда за рукав кофти. Від цього дівчина ніяковіла, прикушувала губи та я відчув, як надія на розуміння вилітали з її осліплених очей. 
— Любий блок можна розламати та викинути. На це теж потрібен час,- очевидна брехня, судячи по собі. 
— Ви теж займаєтесь психологією?- невпевнено спитала вона, тим самим перевела мову. 
— Ооо ні, був би я психологом, явно не зміг би творити. Всі вони по своєму чокнуті , як і художники. А психолог- художник це вже подвійне комбо шизи. В такому випадку я б зараз не з вами говорив, а з вигаданими друзями в психіатричній лікарні,- її голосний сміх певно було чути всім.- Лея,вірно? Не переймайтесь сильно будь чим, сприймайте легше, тоді жити стане не так нестерпно. Говорю з власного досвіду,- мій голос прозвучав з легким смутком. Частично в мене були спроби сприймати життя легше, але воно все зруйнувалось із появою Олівії. І як же з мого боку все таки лицемірно- давати толкові поради, але самому не відповідати їм. 
— До чого ваша душа сьогодні спонукає?- я зупинився і став перед нею, поправляючи знову своє неслухняне волосся,яке постійно опускалось на очі.  
— Не впасти лицем об асфальт,- Лея долонями хлестнула між собою, імітуючи падіння. Від прояву безпосередньої жартівливої відповіді, мій сміх обгорнов вуха та проник всередину мого тіла.  
— Хай пошкодує ваше миле личко,- я не надав їй ніякої можливості зреагувати на мої слова, оскільки компліменти доволі довгий час були відсутні в моєму лексиконі і для мене самого це був незграбний прояв емоційності. Развернувшись, я попрямував до групи з надією, що поверну свій уявний крепкий панцир назад. 
Лея не могла прийти до тями та зрушити з місця. Вона стояла з кілька хвилин в розгубленості. Його комплімент паралізував її, і так доволі слабке тіло. Вона вірила, що із за відсутності зору хлопці навіть не подивляться на неї. Не будуть сприймати серйозно та й взагалі намагатимуться уникати будь який контакт. Проте Кай підклав надію, як подарунок під ялинку на Новий рік. Голос мами,яка невідомо звідки вискочила, привів її до тями. Цього разу, вона привезла її на заняття, виявивши бажання залишитись до кінця. 
Лея стояла, мріючи про можливе щасливе майбутнє, уявляючи як закохується, знаходить улюблену роботу, та й взагалі облаштовується в світі. Вона вірила, що терапія допоможе справитись із внутрішніми страхами та з часом виконати бажане життя. Тим більше, на одну людину стало більше, яка розгледіла в ній особистість, а не каліку. Даний факт тішив, подаючи надії, що задумане обов'язково збудеться, аби тільки вона справилась. 
— Лея, Кай мені повідомив, що тобі важко з ізотерапією. І кращим виходом для тебе буде, якщо ми виберемо інший метод. Що сталось? Я нічого не розумію, все ж йшло добре,- шок та нерозуміння виражався в її голосі, а дівчину тим більше вибив з ніг. 
— Ні! Нічого змінювати не збираюсь! Я поговорю з ним, тут якесь непорозуміння,- Лея повільними кроками, хоч в голові уявляла стрімкий темп, рвалась до Кая за поясненнями. Вона не могла збагнути, з якого дива він вирішив витурити її із занять. Невже тут так співпрацюють із людьми, при меншій перешкоді відразу позбавляються. А вона тільки довірилась ще комусь крім батьків, почала сподіватись.... 
Проте,коли Лея повернулась, Кай вже зник із радарів. Заняття закінчились, не встигнувши толком і початись. Більша половина однотерапевців покинули приміщення. Лею чекали Реббека та Ян, які з недавніх пір об'єднались в дружбі. 
— Лея, негідниця, куди пропала? Ян, щіпни її замість мене, прийми своє покарання гідно,- їй було весело, а Леї не до сміху. 
— Кай давно пішов?- звернулась вона до них, не звертаючи увагу, що Ян ущипнув її за бік як слухняне щеня. 
— Негідно бігати за хлопцем, якого толком не знаєш,- засміявся хлопець. 
— Та хто там за ним бігає? Здався він мені, як хвіст між ногами. Кай хоче витурити мене із занять, по невідомій мені причині,- вони обоє ахнули і почали щось гнівно булькотати, проте їхні голоса вже не доходили до її вух. 
Лея не стала з'їдати собі нерви і вирішила, що на наступному тренінгу поговорить з Каєм або Саллі. Він вчинив підло, ще й за спиною сам все вирішив, не сказавши їй нічого. Ткнути носом в його вчинок, став дівочим обов'язком. 
*** 
Після того, як я залишив Лею саму, в мені пробудилась ненависть, в першу чергу на себе. Я ніколи не зближався з "пацієнтами", тим більше не робив їм компліменти особисто наодинці, і не збирався цього робити. Для мене вони всі були нещасні душі, які потребують зцілення, а я їхній поводир по цьому шляху. Бувало я говорив привселюдно їм те, що вони хотіли почути, проявляв зацікавленість через інтерес до їхніх особистостей чи через компліменти, при тому не відчуваючи до них абсолютно нічого. Моя втрачена емпатія не видавала себе та не залишала слідів. І мені було комфортно жити з собою новим. Однак, на цей раз, один єдиний комплімент, мене вибив з колії, адже ця дівчина не виходила в мене із голови, як і вся група. Моя необережність в словах призвела до знову неминучих думок, із за чого струмовий розряд пройшовся в голові, зашуміло у вухах, перестав хоч щось чути навкруги; голова йшла обертом та тіло ніби літало в невисомості. Я мусив позбавити себе цих мук, і єдине рішення яке прийшло мені на думку, це звільнитись від першого збудника-Леї.  
Наступний день випромінював тепло, наставляючи бар'єри запланованому дощу. Хмари тримались до купи, з надією нарешті спустити свої сльози. Проте теплий вітер розганяв їх, як малолітніх бешкетників. Від цих природних ігор, настрій ледь тримався на плаву, а біль в голові дав про себе знати.  
Через силу, від тяжкості свого тіла, я ледь піднявся на ногі. Апетит попрощався зі мною зранку. Єдине, що підтримувало в мені енергію це ненависть до ситуації, яку не контролював.Здавалось, ніби здоровий глузд залишить мене на розтерзання безумству. Я знову пів ночі обдумував та шукав сенс всьому, однак в черговий раз так ні до чого не дійшов. Я втік як негідник, можливо мені так хотілось зняти відповідальність за свої дії, думки. Загрузивши себе повністю, відцурався від сьогоднішнього дня та людей, які надокучатимуть мені. День в самотності, наодинці в квартирі зі своїм заплутаним єством. 
До такого стану мені не привикати, я в ньому варився досить тривалий час. Тому ще один день мене аж ніяк не зламає до кінця. Ніколи не міг подумати, що в мені живе драматична, вразлива натура, але ж творчим людям таке притаманне. Отже, ні про яких засуджень і мови не може йти. Не сказати, що я був якимось розмазнею чи безпорадним емоційно. Ні, я вмів контролювати свій душевний стан, що не один раз допомагало мені справитися з складними ситуаціями.Однак все ж приходили дні чи навіть періоди, коли мене накривало хвилею апатії. І я сидів в цьому до стану болю в тілі, коли кров вилізала носом, коли з'являлись синякі на руках чи ногах. 
Раніше, коли я топився в душевній болі, смутку, навпроти вимальовувались бурні, наповнені шаленством картини, які привели мене до визнання та слави. Але тепер всередині не залишилось нічого, немає жодного наповнення, щоб показати світові. Я стою перед білим полотном, який чекає, потребує моїх пензлових дотиків. Руки тремтять, холоднішають пальці, не спокій у венах. Немає поштовху чи ляпасу, щоб здолати цю скованість. Тому в такому жалюгідному стані, я простояв до самого вечора , поки сонце не стало ховатися за край. 
Виснажений, лежучи в ліжку і дивлячись на бетонну стелю, я рахував хвилини до сну. Перед очима виднівся годинник, де стрілка йшла ще повільніше ніж в реальності. Вона зупинялась на місці в очікуванні осмислення моїх думок, почекавши мене йшла далі за курсом. Так у двох приспали моє тіло до моменту світлового проблиску за вікном.